Там, внизу, стояла велика тиша, дарма що поверхню океану покривали гойдливі хвилі. Але коли набігала велика хвиля і прибій розгойдував довгасті пасма трави на підводних урвищах, мені було видно, як оце Мертве Місто починало раптом оживати. Гойдалися довгі водорості, кидаючи хибкі тіні на сусідні скелі. Сонячне проміння, пробившись на дно, роздрібнювалося на блискітливі скалки — і вони переливалися, мерехтіли, запалювали все довкола якимсь незвичайним різнобарвним вогнем. Із своїх схованок виповзали клишоногі краби, в блакитній купелі пурхали, як горобці, зграйки лякливих коралових рибок. Повагом, розпустивши свій довгастий шлейф, плавали медузи.
Потім я побачив, як дно переходить у широку, покриту бурою травою рівнину. І тут прямо переді мною раптом виникла величезна, дивовижна істота!
Передніми, схожими на два серпи лапами вона махала в скаламученій прибоєм воді, а голова — сплюснута голова змії, що закінчувалася дзьобом і двома лютими очима,— погойдувалася на довгій зморшкуватій шиї.
— Страхіття! Рятуйте, люди!! — не тямлячи себе, крикнув я, випірнувши на поверхню.
Човен гойдався ген на воді, хлопці з Касяновичем були ще далі — ніхто мені, звісно, не міг подати допомоги. Що робити? Маска зсунулася на шию, крізь трубку, яку вчасно не встиг продути, наковтався води. А тут — горе та й годі! — поруч одна, дві, три... десять велетенських потвор — серед хвиль горблять свої покриті зеленим, лискучим панциром спини...
Сяк-так, з горем пополам подолавши страх, вибрався я з цього зеленого полону. Оце так обстежив скелі — нічого сказати!
— Ну й герой! — розреготалися друзі, слухаючи мою оповідь.— Та то ж звичайнісінькі морські черепахи — зелені морські черепахи, яких тут сила-силенна.
Незабаром до човна підплив і Касянович. До пояса в нього була прикріплена капронова сітка, і в ній щось неповоротке, схоже на велетенського павука, ворушилося, силкувалось вирватися на волю.
— Тримай! — відстібнувши сітку, простягнув він Головатому.
Той наблизився до борту, боязко схопив за мотузок сітку і кинув її на дно човна. Усі ми, схилившись, побачили, що там борсається великий рак.
— Лангуста не бачили, чи що? — обурився Касянович, що саме, вчепившись руками за борт, до половини виліз уже з води.— Краще б допомогли — у-ух, як натомився! — вибратися мені з океану.
Ми кинулися на поміч знесиленому Нептуну, витягли свого Касяновича в човен.
Він трохи відпочив, потім підніс до губів наповнений водою бачок, раз-другий ковтнув...
Я розповів Касяновичу про Мертве Місто на дні. Він уважно вислухав і неквапно мовив:
— А й справді, мабуть, попливемо-таки у твоє Мертве Місто: мурени ж водяться в глибоких щілинах, серед підводних скель і урвищ.
Ми, хлопці, вперше в далекому плаванні, та вже чимало наслухались про дивовижну, химерну рибу — мурену: знали, що вона схожа на вугра або в'юна — довжелезна, спритна. А хижа та зажерлива — рот усіяний густими зубами! — вже й не говори. Бува, що й на людину нападає.
Касянович, кажуть, уже стонадцять разів полював за муреною. Але на наше прохання розповісти щось про неї цікаве й страхітливе лише посміхався.
Для нього, може, й не страшна мурена: он в лабораторії на "Вихорі" заспиртовані в банках десятки мешканців морських. Довжелезні вугри, морські змії, риби-їжаки, спрути-восьминоги, каракатиці — здобич Нептуна-Касяновича за всі його рейси на "Вихорі" в Індійський і Тихий океани. Мурени, правда, там чомусь не було. А він її пообіцяв привезти в рідний порт — зоологічному музею. Та й нам, хоч було воно й небезпечно, не терпілося швидше стрітися з муреною.
Аж ось і Мертве Місто.
Черепах тут уже не було—вони, мабуть, знайшли інші випаси, а може, злякалися, як і я їх. Та Касянович подумав, що я вигадав про ті черепахи. "Ач який! — посварився він пальцем.— Небилиць понавигадував". Зате риби ми побачили тьму-тьмущу. Перед нами, мов блискавка, шугала велика золотава макрель. На дні, серед піску, вовтузилися вайлуваті краби. А біля коралів, раз у раз тикаючись сплюснутим ротом об порослу мохом скелю, "викльовувала" осередок з напіврозкритої стулки великої черепашки чудернацька риба-папуга. Рибок-крихіток, мільки, було не злічити. Вона табунами гуляла довкола, навіть не лякалася, що з'явились люди. Всюди кучерявилися водорості, трава. Над ними підводилися стрімкі скелі, височіли пологі пагорби, на схилах росли дивні квіти-корали...
Зачарований підводним царством, я не хотів звідси пливти...
Касянович з Петраченком, ледь-ледь ворушачи ластами, лежали долілиць над скелястим підводним хребтом, що зводився з темного дна. Ліворуч його покривав не більш як метровий шар води. Це був непоганий "майданчик", де можна після прогулянок у морську глибину трохи перепочити. Коли ми на нього стали, вода сягнула тільки до плечей.
Касянович вирішив, що на мурену полюватимемо ми втрьох, а Василь Головатий доглядатиме риболовецьке причандалля.
Ми підпливли до "майданчика".
— Давай сюди твоє збіжжя,— звернувся до Головатого Касянович.
Щоб і Василь трохи попірнав, Касянович згорнув сачок, разом з гарпунами поклав його у відерце, прив'язав до дужки тоненьку линву, пірнув і кінець тієї мотузки прикріпив до підводного валуна. Отак! Нехай тепер цей поплавок гойдається на хвилях-брижах.
— Ну, хлоп'ята,— мовив наш Нептун,— а зараз і до праці пора.
Він прилаштував маску щільніше до обличчя — і пірнув. Слідом за ним і ми. Поринали все глибше й глибше, і від цієї глибини стало дзвеніти у вухах. Я чимдуж ворушив ластами, гріб під себе обома руками, але вода була непорушна, ніби це не вода, а прозоре, невидиме повітря. І взагалі, почував я себе невагомим, як космонавти у безповітряному просторі.
Можна було зупинитися на місці, розпластавшись, лягти і не тонути. Можна сісти — щільна, насичена сіллю морська вода утримувала, не давала спускатися на дно. Я спробував навіть кілька разів перекрутитися, мов на турніку. І що ви думаєте? Легко, нечутно перевернувся.
Касянович уже спустився на дно, вибрав серед коралових світло-коричневих скель зручну засідку і став чатувати на рибу. Головатий і Петраченко плавали віддалік.
Ось біля входу до підводної печери майнула темна тінь. А потім з'явилася... знаєте хто? — акула. Була вона невелика, завдовжки з мою руку. Не акула — акуленя. Але й воно — ач яке! — вже мало, як і дорослі акули, провожатого: смугасту, як зебра, рибку-лоцмана, що показує хижачці в океанських глибинах дорогу. Я, скажу вам, трохи злякався. Адже Касянович запевняв, що акул тут, біля бар'єрного рифу, де починається мілина, не водиться. І от — зустріч! А що як це акуленя кинеться на мене? Крім рушниці з невеликим тризубцем, у мене нічого більш немає — навіть ніж залишив у човні. Та Касянович махнув рукою: не звертай, мовляв, уваги!
Хижачка й справді попливла собі за рибкою-лоцманом кудись у гущавину коралових садів. Я не спускав її з очей, аж поки та видовжена, зелена тінь не розтанула в імлистому присмерку глибини. Потім повітря кінчилося, і довелося підніматись на поверхню. Я з хлопцями — Петраченком та Головатим — поспішаємо до свого "майданчика". Касянович, бачимо, пливе теж. Повертається він із здобиччю.
— Обережно! — гукає.— Не наближайтеся.
Усі ми здивовані цією пересторогою. Що сталося?
Касянович під ногами намацує тверде. Підводиться.
— Ось ти мені й попався! — каже, задоволений.
На капроновій линві висить незграбна риба брудного кольору. Слизьке темно-коричневе тіло її всіяне невеличкими, приплюснутими бородавками, а вподовж спини рідким частоколом стовбурчаться гострі шпичаки-голки. Рот широко розкритий.
— Страховисько яке! — вихоплюється в нас.
Такої риби ми не бачили.
— Принесіть хто-небудь відерце,— наказує Касянович.
Поки Володя Петраченко брьохав до поплавка по відерце, ми з Головатим розглядали підстрелене чудо-юдо.
— А знаєте, що це? — мовив Касянович.— Дорнорн. Так називають мешканці оцих островів дуже отруйну кам'яну рибу,— пояснив Касянович.— Дорнорн означає: бородавчатка жахлива. Вона мені оце й попалася.
Ми довідались: ця риба — дуже небезпечна. Отрута, що є в її бородавках та на кінчиках голок, відразу вбиває на смерть. До того ж зустріч із дорнорном завжди несподівана: риба підступна й хитра. Вона коричнева і, залягаючи на дні, зливається з коричневими кораловими брилами. Навіть коли на неї ненароком наступити, це вже означає смерть.
Від цієї оповіді Головатий зовсім спохмурнів. У нього враз розболівся живіт, і він одмовився пірнати.
— Я краще доглядатиму наше майно, аби його хто не поцупив,— пояснив він.
Дивно! Хто ж би тут забрав наші причандали? Ось тобі й Головатий. А ще удавав героя, вихвалявся, що йому море по коліна — нічого не страшно. Та я вже давно помітив, що коли хтось дуже вихваляється, він мало вартий.
Ми залишили Головатого на "майданчику" і знову пірнули на дно. Я вполював кілька невеличких рибок-їжаків. Вони гуляли у воді, пласкі, мов карасики. Та коли витягнув їх на поверхню моря і доторкнувся до них пальцями, ці рибки роздулися, стали схожі на круглобоких, густо всіяних голками їжачків.
Ганявся я ще за однією рибою. Схожа вона на довжелезну голку або ж веретено. Коли я занурився на метр, ліг горілиць і хотів був помилуватися небом крізь воду, раптом побачив, як наді мною, зовсім поруч, висунувши голови з води, по хвилястій морській поверхні рухалися, неначе ковзали, якісь гнучкі дивовижні палички. Я придивився і зрозумів, що то були невеличкі риби. До половини висунувшись із води, вони табунцями гуляли по морю.
Оце дивина! Риба, а рветься в небо. Це — не летюча риба. Та, випурхнувши з води, над поверхнею моря пролітає десятки метрів. Ця ж (згодом я довідався, що вона зветься сарган) од води ніколи не відривається, а, наполовину виткнувшись із неї, ковзає, "витанцьовує".
Скільки я за цим сарганом не ганявся — все даремно. Зате я вполював м о р с ь к о г о ч о р т а. Егеж, не дивуйтеся — риба ця так і зветься: морський чорт.
Ось послухайте, як він мені попався.
Я підплив до нашого "майданчика", віддав Головатому своїх рибок-їжачків і спустився на дно. За скелею, що самітно стирчала на невеличкому підводному лузі, я присів. Затамувавши подих, став спостерігати за табунцем сріблястої мільки, що то підпливала до скелі, то раптом, сполохавшись, іскристими бризками розсипалася довкіл.
"Чого ті рибки полохаються, кого вони лякаються в тій скелі?" — подумав я.