Я саме захопився детективними романами. Кресляр із мене стопроцентний, я виконував денну норму за п’ять-шість годин, а тягти плуга за сусіда — вибачте. Я клав на стіл ділові папери — робоче тло! — книжку примощував у відчиненій шухляді й до кінця дня поринав у світ запаморочливих пригод.
Якось мене пробудила од споглядання чужої мужності та непосидючості дивна тиша у кімнаті. Я підвів голову і стрівся очима з Прагнімаком. Заступник директора стояв на сходах, милуючись із моєї натхненної праці... Худорляве напружене лице ще берегло ввічливий усміх, але пряма лінія губ чітко й суворо перекреслювала його. Очі були смутні. Я підхопився зовсім по-дурному: ніби школяр, який провинився і тепер боїться, що його пошлють по батька. Прагнімак зійшов униз, узяв із шухляди книгу — це була безглузда пригодницька повістинка. І, мабуть, кричуща невідповідність порожньої книженції з моїм імпозантним, як казав Харлан ("Ти, Андре, дуже імпозантний"), виглядом, серйозними очима, що видавалися на перший погляд навіть глибокими (чесно кажучи, траплялися хвилини, коли я охоче дивився на себе у дзеркало, все ж я любив себе), порятувала мене. Прагнімак перехнябив плечі і пішов; уже від четвертого чи п’ятого столу із щемкою образою в голосі мовив:
— Я вкорочую собі віку, аби тут хоч щось робилось, а вам нудно, розважаєтесь...
Я чекав догани. Але минулося. Тільки ще довго, коли ми випадково зустрічалися, обличчя Прагнімака смутнішало.
Шишига розрахувався з таксистом і був уже на четвертому поверсі, коли поверхом вище задзеленчав телефонний дзвінок. Прискорив ходу, ніби це йому мали сьогодні дзвонити в дуже нагальній справі. Але валіза була важкувата, і коли він причвалав до дверей Харланової квартири, телефон замовк. Дістав ключ. Автоматичний замок клацнув за його спиною, це був вкрадливий звук пастки, що раптово зачинилася. Двері з коридора до кімнати засклені, і крізь скло бовванів стіл, на якому нещодавно стояла труна. У ванні чи на кухні монотонно крапала вода, і десь хтось, мабуть, у сусідній квартирі, ходив: порипував паркет. Андрій тремтячою рукою пробіг по стіні. Нарешті пальці намацали пупок вмикача і...
Тут хлюпнули у мою наполохану душу давні, ще сільські, пакульські перекази про мертвяків: і душа померлого, що сорок днів бродить по хаті, ночує під сволоком та п’є воду з мисочки на покуті, і відьмаки, які виходять опівночі з могил пити людську кров, і вовкулаки, що вселяються в живих людей,— різне поганське страховиння. А потім проявилися несподівано легкі і точні думки про себе та Прагнімака. Не підлабузництвом, тим більше не лестощами завоюю я прихильність заступника директора. Будь-що треба переконати: мовляв, мені, як і йому, болить усе конторське. І, мовляв, я здатен принести конторі більше користі, ніж хто інший...
Нарешті я увімкнув світло: звичайно, ні в коридорі, ні в кімнаті нікого не було. Стіл стояв не посередині, як мені привиділось, а між книжковою шафою та вікном. Підлога блищала, ніби щойно натерта. Петро любив лискучі підлоги. У відчинене вікно пливло з поля свіже повітря. Ніщо не нагадувало про недавній похорон. Тітки перед від’їздом прибрали в квартирі...
Навшпиньки перебрів кімнату і сів до журнального столика, на якому синів телефонний апарат. Було зовсім тихо, навіть вода перестала крапати. Я ще раз, уже уважніше, обвів поглядом кімнату. Стомленим не почувався. Мусив щось конче робити, але не знав що. Перебрав подумки клопоти останніх днів, до Петрової смерті. Нічого, вартого уваги саме сьогодні: давно не одписував матері, збирався пошукати теплого светра, я любив тепло, а вже осеніло, планував піти на двосерійний пригодницький фільм, про який вичитав у рекламному бюлетені. Усе те — ніби з іншого життя, ніби не Харлан помер, а я, Андрій Шишига.
Гарячково згадував, чим клопотався в останні дні Петро. Цього вечора моє життя поволі зросталося з життям Харлана, що обірвалось так неждано. Учора я думав, що це випадковість або чиясь зла воля: хвилина, коли я узяв з холонучих рук Харлана теку і поніс до приймальні директора. Але є закономірність у таких несподіваних порухах душі. Я дістав з-під апарата Петрів записник (я ж і поклав його під телефон, коли тітки забирали після похорону одяг: вийняв з кишені робочого костюма). Хвилюючись, перегорнув сторінки, помережані чітким, каліграфічним почерком. Ніби гортав свого старого, напівзабутого блокнота. Було багато телефонних номерів, імен, прізвищ, адрес. Останній номер записано учора чи позавчора, чорнило ще не вицвіло. Самі цифри — ні імен, ні адреси. Але номер підкреслено двічі і поруч — три знаки оклику. "Чому я не можу дозволити собі маленької примхи — подзвонити сьогодні, зараз же, по цьому номеру?" — подумав я, усе ще не бажаючи признатися самому собі у власнім перевтіленні. Я відкинувся в кріслі і набрав номер. Відгукнувся м’який жіночий голос.
— Слухаю.
— Це я,— прогучав якомога багатозначніше.— Добрий вечір.
— Послухай, я була чомусь певна, що ти ніколи не подзвониш.— Здавалося, словам тісно у вузьких тунелях дротів і вони мчать наввипередки.— Я чекала твого дзвінка учора, але ти не подзвонив, і я була певна, що ти вже не подзвониш. Пробач, я така забобонна. Хіба ти не знав, що мій Прагнімак поїхав? А завтра він вертається, я чекаю на телеграму, він завжди попереджає про своє повернення...
Жінка засміялася. Навіть телефон не спотворив її сміху: вона дуже гарно сміялась. Я мовчав: слово "Прагнімак" приголомшило мене.
— Чому ти все мовчиш? Я знову сокочу, сокочу, а ти знов мудро мовчиш. Чому ти не телефонував мені вчора?
Я прокашлявся:
— Учора мене не було в Києві...
— А куди ти їздив? Далеко? Ти, мабуть, застудився, що кашляєш? Тобі треба негайно лікуватися. Лягти в постіль і випити гарячого чаю з малиновим варенням. Слухай, де ти міг так застудитися? Може, ти в автобусі сидів біля відчиненого вікна? Чи ти їхав поїздом?
— Летів на крилах... Але мене добре закутали. Було навіть душно,— гублячись у потоці слів, я невесело жартував.— Але тепер усе гаразд, і я знову в своїй затишній квартирці.
— Ти дзвониш від себе?
— Звичайно, од себе,— заквапився я.— Звідки ж іще?
— Ну, ти міг подзвонити з таксофона чи від товариша.
— Я дзвоню од себе,— повторив, сердито наголошуючи на останньому слові.— Зустрінемося?
— Але вже пізно і ти простуджений,— непевно мовили в трубці.— І тобі далеко їхати. Я боюся за твоє здоров’я. А ти гніваєшся.
— Я не гніваюся,— примирливо відповів.— Але я й не простуджений. Так, легка утома. І трішки — горло.
— Тоді приїзди, я сама тебе лікуватиму. Де ми зустрінемося?
— Де тобі зручніше. Хвилин за сорок я буду в центрі.
— Послухай, а може, справді не треба? Ти розчаруєшся. Тоді ти мене навіть не роздивився як слід і досі, мабуть, забув,— вона засміялася, і тут я зрозумів, чим принаджує її сміх: він був щирий.— Ні, справді. Ти навіть не впізнаєш мене. Я стара й негарна.
— Що ти,— трохи вимушено посміхнувся я.— Чому б це я тебе не впізнав? — І додав: — Так швидко я жінок не забуваю. Де ж нам зустрітися?
Я вийшов з квартири, навмисне не вимкнувши у кімнаті світла: дбав про своє пізнє повернення. Підбігцем метнувся на зупинку тролейбуса. Уже в тролейбусі почав аналізувати ситуацію. Зараз ніхто не міг допомогти мені — лише здатність логічно мислити. Отже, Петро покладав на це знайомство особливі надії. А що біля цифр не було жодного імені — свідчило про таємницю. Втім, зараз для мене це вже не таємниця. Жінка, з якою щойно розмовляв,— дружина Прагнімака. Позаминулого вечора Харлан гостював у знайомих, він пожертвував навіть футболом, отже, йшлося про серйозне. Учора, незадовго до Харланової смерті, я знічев’я поцікавився, як він провів вечір. Петро загадково посміхнувся. Такий посміх на Петровім обличчі завжди щось та значив.
— Учора в ятерок потрапила велика щука. Чесне пакульське, я навіть не смів надіятися. Власне, я знав, кого ловив, але щоб так скоро... Але тут виняткова психологічна ситуація: щука сама прагнула в ятір. Парадокс категоричного імперативу: щука спроквола уже давно готує себе до ятера і самохіть стрибає в першу-ліпшу пастку. Мудрість рибалки в тому, щоб знати, на кого закинути і коли...
— Чесне пакульске,— сказав я, передражнюючи Петра,— я нічого не зрозумів.
— Бо ти ніколи не жив на Печерських горах,— Петро холодно засміявся.
Це була наша остання розмова. Отже, у знайомих Петро здибався з Прагнімаковою дружиною — заступник директора був у відрядженні.
Знаючи, як Петро завойовував жінок, я міг досить точно реставрувати позаминулий вечір. Звичайно, Харлан домігся, щоб його познайомили з жінкою, на яку він накинув оком, але та відбулася кількома незначущими словами і лишила Харлана на березі з порожнім ятером: людей на вечірці багато, загубитися було серед кого. На початку знайомства Харлан напористістю своєю швидше відштовхував жінок од себе, ніж упокорював їх. Треба було зазнайомитися з Петром ближче, щоб заплутатися в його павутинні. Він не причаровував жінок, він затягував їх у свій химерний, липкий світ, де було всього — і важка пакульська віра в себе, і не штучна, не книжна, а глибока земна пристрасть, і поставлені з ніг на голову моральні принципи, і... Втім, мене знову заносить: аналізую характер, а не ситуацію. Одне слово, Петро чекав її на сходах, він сказав якийсь жарт, вона відповіла — і щука попливла в ятір.
Піднявшись ескалатором метро на Хрещатик, я пішов по вулиці Свердлова угору і звернув у скверик на розі Пушкінської. Вона ішла мені назустріч, як і домовлялися, в світлому літньому пальті і з білою сумочкою в руках. Скверик був порожній. Я мовчки вклонився, і ми пішли поруч.
— Ти ще не забув, як мене звуть? До телефону ти мене можеш кликати так: попросіть, будь ласка, Олену Володимирівну. Навіть Прагнімак нічого не запідозрить. Це моє офіційне ім’я.
— Сьогодні такий день, що можна забути власне ім’я. Але твого я, звичайно, не забув.
— У тебе навіть голос змінився. І весь ти якийсь не такий.
— Ти просто не звикла до мене.— Я стиснув у сутінках її руку.— Учора по-дурному загинув мій товариш, підковзнувся на сходах, ударився скронею, і — прощай. Сьогодні ховали, і мені зле: тоді я назвався його іменем... Ти мусиш зрозуміти, така смішна ситуація: ти мені страшенно подобаєшся, але ти дружина мого начальника, і мені не хотілося, аби ти навіть подумала щось...