Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.
Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: "Ось глянь, як тебе обдурили!"
Крику було — не доведи Господи і помилуй!..
Ти важко зітхаєш... Ти заплющуєш очі... Ти поринаєш в дрімоту... Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.
IV
Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп'ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.
Не впізнавали ми Джоя.
Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам'ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.
А не лізь у мій двір!
Саме — "мій". Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.
З раннього ранку, вискочивши з хати, обов'язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.
У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж — мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.
Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: "Жив!.. Жив!.." — коли Христос помирав.
Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся — із шкіри вискакував.
Ну, а постійний ворог — їжак, бродяга безпашпортний, космополітище безрідний — до істерики Джоя доводив.
Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував — не помагало нічого. Як ніч — так і в дворі.
І кожного ранку — безплатний концерт. Поп-музика — оглухнути можна.
Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою,— не помагало нічого.
Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.
Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.
— Джой, фу!
Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя — замалим мені у обличчя не летить.
— Вилазь, Джой!
Нуль уваги.
Ну, зажди ж, паразите!
Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.
Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.
"У тебе совість є?".— "А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!"
Залажу до ями, пробую взять їжака. "Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю — рятую!" Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.
Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.
Знаходить.
І знову безплатний концерт. На весь хутір. Хочеш — вуха затикай, хочеш — слухай.
Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) — котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.
Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають — завтра посмажимо.
А вранці — шиферина на землі і карасика жодного.
А залишиш у дворі молоко — як не вип'є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну. "Джихад" мусульманський.
І почалося...
Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько "вмивався", а Джой голос зривав.
— Сходи прожени! — стогнала дружина.— У мене й голова незабаром розвалиться.
Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:
— Та прив'яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!
"Кота свого прив'яжіть!" — ледь не виривалося в мене.
Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?
Спробуйте!
Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається — нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.
— Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!
Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину. Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки — відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.
Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм...
Я вже згадував, що у Джоя бас як у Шаляпіна. Або ще точніше — як у лева розлюченого. Хто його не вгледить — до землі присяде од страху.
Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.
З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай — з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?
І ось вона, хвилина очікувана!
Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто надіта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться. Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.
А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.
— Ну що, з'їв? — кепкую з Джоя.
Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.
А от телиця...
Телиця — то вже всерйоз.
Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.
А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.
— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.
Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.
Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.
Порівнялися, і тут починається цирк.
Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.
— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.
А "чорт" вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається...
— Що, Джой, було діло?
Джой тільки зітхає...
V
А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.
— Толю, їсти! — гукає дружина.
Джой зривається, біжить поперед мене.
Якось дружина покликала — я не почув.
Улетів Джой! "Гав-гав! — їсти ж он кличуть!"
Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.
Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов'язково вкладеться в них у ногах.
Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.
— Проженіть, бо спати не дасть.
— Нічого, він нам не завадить.
Джой делікатно примостився в ногах.
Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся...
А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. "Ну що там цікавого!.. Президенти... прем'єри... А з чим їх їдять?.."
Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.
Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: "Злазь!"
Я — нуль уваги.
Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.
Ліг, розвернувся. До екрана задком. "А що там цікавого!"
А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.
Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.
"Грабіжники!.. Курей крадуть!.."
Прихопив і сокиру, побіг, присвічуючи електричним ліхтариком. За сіткою металися кури. Ґвалт стояв такий, що аж у вухах лящало. Лиш півень не рухався — харчав, наче вішальник. І під ним щось ворушилося. Щось темне й невиразне.
А Джой налітав на дверцята, аж сітка стогнала.
Одімкнув дверцята:
— Джой, фас!
Джой блискавкою метнувся до півня.
Коли я ускочив слідом, Джой тіпав у зубах якийсь чорний кавалок.
Ще тіпнув кілька разів, кинув на землю.
Я присвітив.
Фредка!
Фредка сусідова, в якої зуби як бритви. Ухопила якось сусіда за палець — пальця як не було.
Задушену фредку я поніс сусідові: хай шиє шапку чергову, тим шапкам ціни не складеш. А півня довелося прирізати. Без ноги півень не півень.
Дружина зварила півня і віддала Джоєві. У подяку за те, що він врятував решту курчат.
І ще про ганьбу, що раптово звалилася на голову Джоя.
Ганьбу, яку він пам'ятатиме до самого скону.
Все почалося з шуліки.
Шуліка, щоб йому й крила зламалися, внадився хапати наших курчат.
Одне ухопив... друге... а третє вихопив прямо з-під ніг моєї дружини.
— А ви заведіть півня,— пораяли їй.— Півень усіх шулік одганятиме.
Поїхали на ринок. Довго ходили та приглядалися. Врешті надибали: звірюка — не півень. Гребінь горить, і дзьоб наче спис.
— Продається?
— Та продаю, бо він скоро й мені повикльовує очі! Хоч у двір не виходь.
Ну, саме такого нам і треба!
Сторгувались, купили, привезли. Пустили до курячого царства.
А тут — ти в двір. Як же без тебе!
Півень, тебе вгледівши, киркнув погрозливо і метнувсь навперейми.
Зустрілись, завмерли: два гладіатори на арені стародавнього римського цирку. Ти загарчав, гострі ікла демонструючи, та півень і не подумав злякатись. Націлився дзьобом гострющим прямо тобі межи очі, виставив шпори — смертельні кинджали: ану, давай, налітай!
А довкруж, глядачами, курчата. Всі до одного за півня вболівають.
Ще й горобці і ті заохочують півня: "Убий його! Вбий!"
А за тебе хто, Джою, боліє?
А ніхто!
Я й то рота роззявив, чекаючи, ану ж хто переможе.
І ти врешті не витримав: задком, задком та й забрався з арени.
Півень залопотів крилами, закукурікав переможно і гучно, курчата всі до одного заплескали в долоні, горобці понесли звістку про твою ганебну поразку, а ти поплівсь, мов прибитий.
І відтоді перед тим, як вийти у двір, виглядав обережно: а чи не стоїть півень поблизу.
VI
А це вже — про секс.
Бо що це за оповідання сучасне без сексу! Коли навіть літературні діди починають кидатися в секс, наче збоченці.
Тож і мені доведеться вдатися до сексу.