Давайте ми їм допоможемо.
— А як же ми їм допоможемо, свате Йване?
Та купимо у того Тетерюка грунтець і хату та й поселимо там наших
дітей.
— Так оце у вас, свате Йване, гроші завелись?
— Ні, у мене грошей немає — я на ваші надіюся.
Обоє діди розреготалися.
Словом рішили так, що з Тетерюком треба поторгуватися і якщо він віддасть дешевше, то зікластися по половині й купити Грицькові хату.
Тетерюк віддав за двісті, і того ж таки літа дядько Грицько переїхав до свого рідного села.
Старші діти були чомусь дуже раді й весь час бігли за возом. Тарасикові вже йшов тоді третій рочок; він сидів у матері на руках і щось там лепетів по своєму. Катря щохвилини підбігала до воза: то квіточку яку зірве Тарасикові, то кузочку зелену принесе.
— А он і наша хата, — показав дядько Грицько пужалком.
Хата в Кирилівці була дуже мала, стара й покривлена. Стріха аж почорніла й серед неї якось хирляво стирчав облуплений дірявий бовдур. Тин коло хати похилився, ворота гнилі. Обхідчаста хатка...
Мати Тарасова, як тільки увійшла у двір і глянула на оте все, заплакала. Жаль їй стало, що все життя мусить пройти в оцій обідраній хаті, що тут будуть рости її діти.
— Чи ми вже такі прокляті у Бога, що нам немає долі на світі? Люди живуть, як люди, а ми... Сказать би, лінувалися, не робили. А то ж робиш до кривавого поту, а все нема толку. Вся сила на панів іде, щоб їх дітям було добре. А моїм?
І справді, важка праця чекала Катерину в "новій" хаті. Треба то все обхарити, привести до сякого-такого ладу. І стіни мазати й долівку, а дядько Грицько поправляв дах, огорожу. А тут панщина долягає. І завжди була вона добра, а з деякого часу й зовсім стала нестерпною. Річ у тім, що в дворі склалася така думка, ніби Кирилівка й найближчі села розпустилися дуже й вимагають твердої руки для направи.
— Ми занадто лагідно з ними поводимося. Треба їм показати, що панщина є панщина! — і двір прислав до Кирилівського маєтку нового управляющего, молодого якогось панка-поляка, що його всі інакше й не називали, як пан Ксаверій.
Так от оцей пан Ксаверій зрозумів своє становище в той спосіб, що попав він у гніздо ос, яких треба душити, інаки.они тебе покусають. Відповідно до тої теорії тримав пан Ксаверій і свою практику, отже кирилівці почули над собою таку руку, якої не чули давно.
— Го-го-го! Я те бидло вмію постромляти! — любив хвалитися пан Ксаверій і сік людей нещадно. Зробив головну кватирю в Зеленій і завів там прям<^ буцегарню: арешт, колодки, нагаї.
Коли прийшли жнива, вигадав мірку на снопи — щоб в’язальниці в’язали снопи певного розміру. Верьовочка така у нього була із двома галками на кінцях, ще й печаткою його припечатана. Казав, що там шість четвертей, але нав’язував галки на мокрій верьовочці, отже, коли висихала — ставала більше.
Ото й ходить по полю, міряє снопи. Як не такий — зараз чик ножем по перевеслу. З-за тої мірки вийшла сутичка у пана Ксаверія і з дядьком Грицьком.
Катерина ходила у тяжі й дуже перевтомлювалася на панщині. Вертала додому не на спочинок, а на ще більшу роботу, бо треба й їсти варити, й хату чепурити, ца городі копатися, води принести — та хіба все перескажеш? І бідна жінка знемогалася. Та хоч би їда до того була як слід, а то ще й їда така...
Підчас жнив Катерина вже ледве ходила — нахилятися було трудно.
Раз вона нав’язала снопів і зносила їх, складала у "п’ятки". Іде постаттю, коли глядь! — штук із десять снопів порізано.
Безсило впали руки в Катерини. Думка була відпочити, а тепер от перев’язуй. Пішла до перевесла — лежали під копою в холодочку мочені перевесла. А йдучи не втерпіла й буркнула:
— Бодай би тобі в животі та в печінках так різало, як ти нам снопи ріжеш.
І не туди, що пан Ксаверій тут же, за копою. Як не вискочить він ізвідти, як
н£ закричить, як не стьобоне жінку нагаєм через спину!
Скрикнула Катерина і від болю і від страху. Але тут де взявся Григорій.
Білий, як крейда. Та страшний. Очі загорілися, і серп тремтить у руці.
Півголосом сказав:
— Не займай молодиці.
Тільки всього. І голосу не підняв. Але пан Ксаверій стільки сили почув у тих словах, що попустив руку і відійшов геть. І тільки вже здалека погрозив гарапником і прокричав:
— Ну, чекай же, пся крев!
Катерина плаче.
— Ой, Грицю! Що ж із тобою тепер буде?
А Григорій, важко дишучи, пішов до своєї роботи. Під час обідньої перерви тільки й розмов було між людьми, що про цей випадок. Думка була одна:
— З’їсть пан Ксаверій Грицька. На землю переведе.
— Це таке хоч на Херсонщину тікай.
— Пилипенко оце вернувся. Каже, що нічого. Служив у станового.
— У станового? Та становий же мусить ловити збіглих!
— Ну-да мусить. Він і розсилає бомажки, і сам їздить, ловить.
А у нього в дворі самі збіглі роблять. Ще й гроші платять. А нашому брату й лучче: хоч менше получиш, так зате вже поліції не страшно.
— А чого ж Пилипенко там не зостався?
— Заскучав, каже, за рідним краєм.
Таке!.. Я б не вертався.
— Хто й зна...
Усіх тривожила думка — що зроблять дядькові Григорієві.
— А їм що? їм і вбити чоловіка нічого не варт. Уб’є та тільки напише асесорові: "забілем чолов’єка". А при тій цидулці пошле кабанця, гусей пару і ще там чого — і квит. Асесор напише до попа: такий то чоловік помер наглою смертю, прошу поховати. А піп хоч і знає, але його діло маленьке.
— То було за Польщі так, дядьку. А тепер Расєя.
— Один чорт, що Расєя, що Польща.
— А я скажу, що під Польщею, дивись, і лучче було. Тоді пани нас боялися, бо у кожного з нас був ніж. А як підвернулися ми під Расєю, то пани так ізробили, щоб на три двори був один ніж, а на десять дворів одна сокира.
— Дуби смалені, дядьку. Тепер можна в суд подавати.
— В су-уд? А багато ти бачив таких, що висудили?
— Суда, брат, мужикові не знайти. Суди не для нас. Ти в суд, а пан напише в губернію, Що в його маєтку бунт. Пришлють військо.
— Ти його в суд, а він тебе в ісправітельний дом. А то й у салдати. А захоче, то й у Сибіряку одправить.
— Губернія, брат, за нас не заступається. Он у пана Замбковського побив яконом людей, чотирьох мужиків. Вони пішли в суд. Із Київа нарядили слідувателя. Ну, що ж? Слідуватель приїхав прямо до пана, їв, пив там, туди ж і мужиків викликав. І написав, що мужиків дійсно було покарано, але дано, каже, кожному не більше, як десять-дванадцять батогів. І це за те, каже, що панський хліб стоїть нежатий, а сіно вже погнило через недбальство іменно отих мужиків. Що ж? Прийшла від суду бамажка, що зроблено все правильно і що для порядку та воздержування людей простого званія дванадцять батогів це по закону. От тобі й суд.
— А цікаво, чи таки пани відповідатимуть на тім світі?
— Відповідатимуть ще й на цім.
Навряд. Нікому стати. Останні люди були гайдамаки. Тепер вони перевелися, то зосталася дійсно сама "пся креф" та "пся юха".
— Нехай, нехай!
— Та хоч і нехай. Поки хвалько нахвалиться...
Розмова припинилася, бо наближався лановий. А на другий день потребували дядька Григорія у Зелену. Катерина одразу почала голосити.
Коли Грицько йшов вулицею, сусідки витикалися з-за плотів.
— Ллянь... ллянь... пішов... я би Бог дав вернувся...
Дядько Григорій вернувся. Пройшов прямо до корчми, чого ніколи з ним не бувало.
Вернув до хати темний і суворий. Нічого не казав і зразу ж погнав на ніч волів пасти. Там то й воли не які — пара бичат. Ще напасешся, поки їздитимеш.
А в неділю витягла Катерина чоловікові чисту сорочку. Так то, бувало, в хаті й переодягається, а то пішов до комори. А малий Тарасик відхилив двері:
— Тату!
— Чого тобі, сину? Іди, йди звідси.
А воно таки влізло.
— А чого у тата спина синя?
Батько випроводив хлопця з комори. Воно вернуло до хати й хвалиться матері:
— А у тата спина синя.
^Мати в сльози. Катря зараз малого на руки.
Ану ходім — я тобі щось покажу! Ану ходім — я тобі щось розкажу! Ти м’якушешник чи шкуриношник?
Це пішло з того, що колись за обідом вигризає та й вигризає Тарасик м’якушку з хліба. А Катря й каже:
— А чого це ти саму м’якушку їси, а шкуринку відкидаєш?
— Бо я м’якушешник, а не шкуриношник.
Так і пішов він із того часу — м’якушешник. Втім, як поспіли вишні, Тарасик заявив, що він тепер вишнишник.
VIII
Чудне воно взагалі якесь. Все чимось здивує старших. Раз прийшла дядина й принесла йому пряничків. Воно взяло й разів п’ять підстрибнуло. Мати й каже:
— А чом же ти сину, не подякував? Дав би чолом.
— А я ж пострибав! — каже.
Або заплющить очі і йде до діда:
— Дідусю!
-Що?
— А ви нічого не бачите?
— Чому? Я все бачу.
— А як же-ж ви бачите, коли темно?
Регочеться дід, бере онука на руки й просить співати про сороку. І починається імпровізація:
— Летіла со’ока та побачила во’ону та й питає: чи ти така хвостата, як я?
Ой хвоста-ата’ Ой хвоста-ата’ Дід мало не качається зо сміху.
— Ну, тепер заспівай, як ти їхав на коні.
— Як я їхав на коні-і... а от іде чолові-ік... я злякався та вда’ив коня-а..., а кінь мене як поні-іс... та й упали ми у я’о-ок... та глибокий-глибоки-и-й... а там тече вод-а...
І так фантазувати може без кінця.
Не вимовляло "р". Замість "ра" у нього виходило ніби "а-а", замість "ри" — ніби "и-и". Так дід, було, й вигадує:
— Ану кажи за мною:
Ой, летіли журавлі,
Примостились край ріллі,
Закричали "тра-ра-рі".
Тарасик зразу ж і повторить:
Ой летіли жу’авлі,
П’имостились к’ай ’Іллі Зак’ичали ’т’а’а...’і!..
Регоче дід. Зладить "рака" з пальців і лякає онука:
А я рак-неборак,
Як укусю — буде знак!
А Тарасик із того зробив свою пісеньку, чим непомалу здивував діда:
А я ’ак, небо’ак,
А я жук, небожук,
А я хрущ, небохрущ,
А я чміль, небочміль.
— І це ти сам вигадав?
— Сам.
Здвигає дід плечима. Чудна дитина.
— Ну ходім же, хлопче, я тебе одведу додому. А то ти, мабуть, уже за мамою скучив, га? А де лучче — дома чи у діда?
— У діда.
Сміється дід. Ясно, що у діда. Бо дома сухарик з водою, а дід завжди приготовить то ріжечків смачненьких, то пряничок, а як нема нічого, то хоч насіння гарбузового дасть.
Ідуть. За плотом собаки гавкнули. Тарасик тулиться до діда.
— Ой, дідусю, як би собаки не вискочили...
— Чому?
— Пліт же старенький...
І знову дід сміється.
— То ти у нас старенький.
— Я не старенький, у мене бороди нема.
— Та от і в мене бороди нема (дід голився), а я, бач, старенький.
Тарасик подивився, подивився на діда, лапнув себе по підборіддю.