Се був Гриць Данилюк, отаман ясенівський. Ясенівці зв'язані з опришками, як–от цей самий Данилюк або Ткач, Кривонюки, то мало хіба, боялися, щоби Срібнарчук і Паліїв, як самі ясенівці, не видали кого на муках. Тому врадили запобігти своїми заходами.
У Станіславі годі було щось зробити. Коли довідалися, що власне Срібнарчука з Палієм будуть везти до Галича, кинули жеребок, кому взяти на себе труд. Випало Данилюкові. Але даремно ясенівці турбувалися. Хлопці не видавали нікого й держалися, як герої. Паліїв же бачив Данилюка, міг би сказати, але витримав усі муки, повис нарешті, але з уст його не зірвалося ні одне слово.
День публічної кари опришків у Станіславі був наче святом для шляхти. Поз'їздилося їх з усієї околиці дивитися, як будуть стинати тих, "кто так окрутнє заменчил достойнего пана Злотніцкего". Жаловано, що самого головного гершта нема тут.
— Нехай. І той недовго поскаче. Пан полковник Пшелуський каже, що він тепер знає всі їх криївки й швидко їх вихапає.
— Полковник полковником, але не треба забувати того, хто цього самого полковника виправив, ложив кошти потрібні.
Це прихильники Потоцького підіймали його серед шляхти.
Зрештою і без агітації шляхта була вдячна коронному гетьманові. Не так за фізичне, як за моральне заспокоєння: удача Пшелуського добре вплинула на нерви. Тим більше, що зараз по розгромі й Довбуша деякий час не було чути. Дехто переоцінював цей факт, беручи його за цілковиту ліквідацію опришківства.
— Кінець!.. Розбив їх наш Пшелуський начисто.
— Хоч гершта самого й нема, але він або погиб у битві, або… Утік десь у Молдавію. Я знаю їх поведінку. Награбує грошей, а потім іде до Молдавії, купує собі ґрунт і ґаздує. Я був у Молдавії, бачив їх там доста. Що не маєтний ґазда — то опришок. Конче…
Коли зібрався так званий господарчий сеймик у Галичі, то прихильники Потоцького підняли питання потреби виявити зі сторони шляхти тим чи іншим способом свою вдячність гетьманові. Ставили під це навіть практичний фундамент.
— Ми йому виявимо вдячність раз, а він, як великий пан, сто разів нас вигородить.
— Він дійсно винищить опришківство, бо вміє хлопську сваволю викорінювати. Скільки він їх вивішав, хлопів, під Немировом та під Константиновом, як вони постали.
— То правда. Увесь степ оросили бунтівничою юхою отого згуканого хлопства.
— Як громом валив… Вогнем і мечем…
Якийсь ксьондз пробощ відтіняв ще одну сторону великодушності пана гетьмана коронного, коли він різав мужиків подільських.
— І знаєте? Другий на його місці погадав би собі: це ж мої власні піддані — навіщо я їх буду нищити й робити собі втрату? А він ні!.. Повстання проти Речі Посполитої, проти отчизни вважав першим гріхом і для роздавлення того повстання без жалю нищив свої власні маєтки. Не бажав бути паном над тими, хто не захотів бути вірним підданим отчизні.
Словом, Потоцький виріс на якогось героя. І коли його агенти запропонували в знак подяки звільнити маєтки гетьмана на землях Галицьких і Коломийських від чопового й шляхового податків на п'ять літ — не знайшлося голосів проти.
Потайки не один чухався й говорив:
— Я, голодранець, буду платити, а він, що всіх нас може купити й викупити, бач…
— Се, друже, по–євангельському: від неімущого відбереться і дасться імущому.
— Він відмовиться, панове, від такого дарунка, ось побачите!
— Якраз…
Вистилізовано було спеціальний розділ у протоколі з відписом для передачі самому Потоцькому. Стилізували найкращі промовці повітові. Дякувалося там "за оті особливі заходи пана воєводи київського й гетьмана великого військ коронних коло публічного добра взагалі і щодо нашої землі зокрема, де ми були захищені людьми пана гетьмана коронного, що він їх своїм коштом утримує".
Вирішено було вислати посольство для вручення постанови сеймика панові гетьманові, причім в інструкції було вказано, і як саме треба дякувати за те, й як треба просити й надалі. Послами вибрано Фількевича й Ястшембського на тій підставі, що вони вже відомі панові гетьманові.
— Ви там знаєте всі ходи й виходи, то найскорше справитеся.
Посли згодилися. Після повернення стали великими прихильниками Потоцького й тепер їхали з охотою. Особливо їх тягла туди перспектива смачно поїсти. Але… цим разом не удалося. І всьому виною знов була висока політика.
VIII
Багато змін зайшло з того часу, як гостив пан гетьман у себе шляхтичів покутських. Момент, коли Фрідріх прусський чув себе в небезпеці й почав залицятися до республіканців, минув: вдала битва під Мольвіцом, де було розбито Австрію, вивела з ладу одного ворога. Швеція об'явила війну Росії — отже, ще два противники вибули з ладу, зв'язавши один одному руки. Спритними дипломатичними ходами добився Фрідріх поєднання з Францією — і знову став паном становища. Тепер добре міг грозити Польщі, як єдиному позіста–лому ворогові. В свою чергу, Август почув себе тепер у небезпеці. Вдався за порадою до свого Брюля — й той порадив досить оригінальний вихід:
— Насамперед треба примиритися з тим, що Шльонськ відпав від Польщі навіки. З сього почати.
— Але як же поляки можуть із тим примиритися? Зрештою і я, коли хочеш. Це ж Фрідріх оточує Річ Посполиту залізним кільцем.
— Ми постараємося дістати компенсації.
— Які? Де?
— Пруссія побила Австрію. Ми запропонували їй добити Австрію.
— Не розумію. Прошу загадки облишити.
— Жодних загадок: ми підпишемо договір із Пруссією на поділ Австрії.
— Слухай, чоловіче! Та ще ж чорнила не висохли на договорі з Австрією про поділ Пруссії.
Брюль усміхнувся, як усміхаються на лепет дитини.
— Такою єсть завжди глибока політика… Зрештою я поведу справу так обережно, що… ви мене розумієте? Ага. Забув іще сказати. Ми напевне притягнемо до цієї справи й Францію: вона теж захоче вмочити вуса в похльобку, якої ми наваримо.
— Дивись, щоб не наварив ти такої крутої каші, що її потім і не розхльобаєш.
Але, по суті, Августові сподобалося таке подвійне хамелеонство і власне скоріше ради цієї пікантності, ніж ради "високої політики", він згодився і дозволив Брюлеві починати відповідні кроки. Фрідріх, діставши таку пропозицію, зробив вигляд, що страшенно зрадів. Але серйозно про поділ Австрії не думав, бачачи труднощі. Пропозиція Брюля була приємною і прийнятою лише в першій своїй частині, це признавало право Фрідріха на Шльонськ.
Коли Потоцький і вся республіканська братія довідалися, що їх приятель Фрідріх поєднався з їх ворогом Августом і що навіть Франція туди ніби пристає — всі остовпіли. Це було величезним ударом. Розвалювалася база діяльності. Постав хаос.
Почулися голоси, що годі опиратися на зрадливого пруссака. Симпатії багатьох повернулися в сторону Марії–Терези, особливо коли вона на руки примаса й станів Речі Посполитої прислала протест проти грабіжницьких замірів польського короля.
— Ворог Сасів — наш приятель. Тепер нам треба зближуватися з Австрією! — кричали найбільш гарячі.
— Марія–Тереза просить дозволити венгерській кінноті вільний перехід через Польщу. Я голосуватиму "за"!
— А я думаю, що до цієї кінноти й наших охотників багато пристане.
Словом, республіканці роздвоїлися. Та й у двірській партії брюлівський проект викликав замішання.
Окупація Шльонська — це й був, видно, початок акції вирівнювання прусських границь за рахунок Польщі. Тому Чарториські одразу заявили себе противником сасько–прусського союзу. Їх приятель Кайзерлінг підтримував ту знеохоту.
Друга частина двірської партії — Малаховський, Лубенський та інші — теж косо дивилися на цей союз. Лубенський вистилізував навіть секретний меморандум до короля, де вказував на зростання Пруссії й небезпеку для Польщі від того.
В результаті весь сенат заявив своє незадоволення. Знайшовся тільки один голос на захист Пруссії — це, власне, воєвода бельзький Антон Потоцький. Але його офукнули зразу, вказуючи на його недавні виїзди до Берліна. Отже, коли двірська партія висловлювалася проти, а республіканці почули себе вибитими з позиції і лаяли Фрідріха на чім світ стоїть — він нараз показав, що його, властиво, ніхто не знає. В один прекрасний день стало відомим, що Пруссія підписала угоду миру з Австрією. Голосний регіт розкотився по всіх республіканських філіях із краю до краю. І як ми не догадалися раніше, що се лиш маневр?
— Одурив і Августа, і Брюля, і Понятовського.
І за оцю штучку, за оцей спритний маневр прощалося Фрідріхові, що він забрав частину польської території.
— Тепер треба чекати подій, — говорили республіканці. І коли те, що зайшло, можна було назвати подіями — довго чекати не довелося.
Насамперед Франція, ще так недавно член пруссько–са–сько–французького союзу, нараз почула себе самітною й могла навіть сподіватися війни. Аби не вести своїх військ далеко, Франція рішає навербувати війська. Де?
У Польщі.
Плутанина іде далі. У короля польського є брат Маврицій. Він же і генерал французької служби. Так от вербування волонтерів у Польщі французький уряд доручає саме Маврицію, і він, помимо короля і помимо того, що таке вербування заборонене законом, розсилає по краю свої прокламації. А що вони написані в таких ласих тонах і так багато обіцяють, то знаходиться багато охотників.
Прошу вас: я думаю, що й ви самі затягнулися б у волонтери, коли б прочитали, що будете діставати на їздця й поштового п'ятдесят злотих польських.
"А що в корчмах у Німеччині горілка трохи дорожча, ніж у Польщі, то я додам зверх тих п'ятдесят ще злотий на день… Окрім того, вважайте, фураж: дві саські міри вівса, дванадцять фунтів сіна… На чоловіка два фунти хліба, два фунти м'яса, чверть фунта масла, кварта каші і два гарнці пива або дві пляшки вина щодень. І цього всього я буквально дотримаю, бо я націю польську завжди любив".
І таке розсилалося по краю, публікувалося на ринках, ярмарках, бентежило гулящий люд, дратувало апетити. Недавній підстолій литовський, а після зради республіканцям стольник подільський пан Гуровський то навіть так запалився, що надумав узяти підряд на поставку всіх двох тисяч народу. Писав з того приводу Ржевуському:
"Ми тут маємо публічну реляцію, що Австрія хоче затягти дві тисячі війська на умовах, які ми мали у шведів і в Саксонії, — то я можу тих дві тисячі виставити. Най би мені капітуляцію відписали і касира зі мною виправили, бо поляк без грошей не піде за границю".