Сегонне ти жиєш, а завтра висиш. Тимунь я й маю нажитиси і за сегонне, й за завтра". Так відчував кожний, ставлячи ціллю добре попоїсти, випити, файно вбратися, щоб молодиці й дівчата мліли, — от головне. А там гайдамаки, усєкі йкіс повстанці. Воно треба, слова нема, треба бити панів, але ж би так, аби з того й єкийс хосен був. А то прийшов, запалив, усе добро згоріло — навіщо се?
В головах опришків те не вкладалося. Який смисл узяти й спалити, знищити стільки добра, а не дати покористуватися з того людям? Пропало за пусто–дурно, з димом пішло — а то би люди пожили.
Олекса відчував ті настрої братви й мусів сам собі признатися, що треба, конче треба тим настроям іти назустріч. Ватаги опришківченців, які будуть задовольнятися лише самою помстою, — такої ватаги, мабуть, і бути не може. Живий живе думає, а особливо опришок, людина, поставлена поза рамки звичайного життя, народ буйний, жадібний.
Треба обдумати, як то все зробити. А то ще два–три таких безрезультатних нападів — і хлопці розбіжаться. А тут думка така, щоби не тільки не зменшувати ватагу, а навпаки — скількимога її збільшити. Треба робити новий набор — а в ім'я чого?
От коли такий наймит бачить, що ходить засмальцьований, у сорочці–мазанці, воші годує, а опришок вбраний, як лялечка, нічого не робить, завжди веселий і тютюн завжди має. От зразу й видно всякому, в ім'я чого хлопці йдуть в опришки.
А скажи йому, що будеш тільки панів бити, але абес і дзерна, от йке є дзерно, не порунтав, то скаже: шукай охотніших.
Залізна конечність пхала Олексу до грабунку. Бачив, що треба йти назустріч інтересам хлопців, пристосовуватися до широти їхніх поглядів. Може, й стояв Олекса головою вище своїх товаришів, але сам багато не повоюєш. Тим більше, що Олекса думає про збільшення ватаги, про більший масштаб роботи. Щоб стати грозою міст, грозою не того чи іншого пана, а панів взагалі.
Словом, куди не кинь, а без грабунку не обійдешся. А зараз, то й поготів. Треба винагородити хлопців за бездобичну екскурсію, дати їм грошей і пустити трохи погуляти. Та й сам Олекса чув потребу морального відпочинку, скучав за малим своїм. Та й ватагу треба поповнити, а для того походити по краю.
Так був розпланував. Але подумав про малого Олексика й так захотілося бачити його зараз же, що об'явив хлопцям передишку на тиждень, а сам скочив до Ясеня.
Єлена давно вже в Ясені. Це село на самій границі, але вже угорське. Олекса порозумівся з биревом, платив йому доброю монетою — і сім'я мала спокій.
Взагалі назверх жила Єлена з хлопцем ніби спокійно, але це було тільки зовнішньо. Вічна самотність, вічна тривога, що ця самотність може стати хронічною й продовжитися до кінця життя; сум киненої жінки, жаль над безбатченком–си–ном — усе це в'ялило й сушило молоду жінку. В матеріальному смислі не бракувало їй нічого: Олекса постачав їй усе, давав багато грошей, дитину могла одягнути гарно, але ніщо то її не тішило, і все це вона віддала би за спокій душевний, за те, щоб Олекса перестав бути славним опришком, а був би звичайним собі ґаздою.
— Олексику рідний… Може–бес, кинув уже своє оте… Може, пішли би ми дес за гору, до Молдови ци де. Купив би ґрунтец та й жили би ми, єк люде. Нема вже в мене душі, нема в мене моці тото все терпіти. Дитина ростет, вибігне на вулицю, а хлопчішя: "У тебе гєді нема? А де твій гєдя? У тебе нема гєді…" Та й дитина прибіжит, плаче — а му кау: "Є, — кау, — в тебе гєдя, лиш… лиш нема…" Та й таки нема.
І плаче. А Олексі боляче. Ганяєшся, щоб чужі сльози спиняти, — спини лиш оці, рідні. І в той же момент чує, що вже не міг би так мирно осісти, маржинку кутати. Вже прокинувся смак до влади, до слави, що як іде селом, а всі зглядаються, шепочуть.
— О… О… Дивиси… То Довбуш… Довбуш, ади…
Або слухати легенди про самого себе. Як прийшов раз один із леґінів з дому, та й оповідає, що він чув у себе в селі, у Річці:
— Єк був, каут, дес такий пан, що у него люде робили від досвітку до ночі. А хто спізнив трохи, тому давав пан десік буків та й казав лізти на дерево та й там кукурікати.
І кукурікав там до полунне. А з полунне зліз, дали му шє десік буків — та й вілази знов, кукурікай до вечора. А на добраніч знов єму десік відрахували.
Терпіли люде, терпіли — та й пішли шукати Довбуша, може би, він єку раду, каут, дав. Шукали єго так лісами та дебрами, може, з місєць. А єк ізнайшли, то навколішках лізли до него, кресані в руках держєли та все просє: "Ой пане наш Олексо… Вступиси за нами — такого ми пана лихого маєм…" А Довбуш лиш ізрик: "Ігіт ід'хаті — я там си єв'ю".
Пішов Олекса до того пана. А в него дім мурований, слупи та й двері залізні — не боїтси він опришків. Стоїт собі пан на горі у вікні та й мірит до Олекси з рушниці. А Довбуш вийшов проти него, простєг отак руку до пана й говорит: "Ано–ко, стрілєй! Може, мнє трафиш…"
Пан стрілив, а то лиш пшик! — не спалила пушка. Бо Довбуш слово таке знав.
А лагодилиси там, у того пана, робити стайню та й стоєли налагоджені дуби, ланці, петлики — усєчіна. Узєли опришки найбиршого дуба, поклали на задню кічку від воза, примочували ланцами. А Довбуш узєв розігнав тото та йк бовхне тим дубом у двері, а вни си розскочили. Прийшли на гору до пана, а Довбуш каже: "А шо, пане, будеш людей бити та аби вни кукурікали?"
Пан на коліна: "Єй, пане Олексо, змилуйси. Що хоч бери, лиш даруй ми житє…"
Довбуш попуджів пана та й каже: "Давай гєлетку червінців".
Винесли їм гєлетку з пивници. Вічерпали їх опришки та й забралиси. А Довбуш наказав пану: "Дивиси! Єк будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе шє найду, хоч бес і в Туреччину сховавси. А тогди вже май інакше поговоримо".
З того чєсу пан мнєкший став. Куда–а…
Сміявся Олекса, то слухаючи, а було приємно, що люди навіть краще думають, як воно в дійсності є. Отже, вважав свою місію ще не викінченою — ще ж бо не підняв усього народу. Правда, поки ще не видно й близько, щоб таке всенародне повстання було можливим, але–бо й засоби до того не випробувані всі. От, може, хіба великі події, великі напади на міста — може, там буде можна зрушити маси.
І слухає скарги дружини, бачить її сльози, серце рветься від них, а в голові укладаються плани великих нападів на чолі кількохсот душ. І двоїться душа Олексина, і не знає він, як то все погодити.
А тут малий Олексичок. Так уже лащиться, так піддобрюється… Вже виріс, втішний такий став. Все проситься, щоби гєдя взяв його з собою.
— Узміт, гєдю… Я вже великий — не му плакати.
Скребуть за серце слова такі і погляд, отой погляд діточий, що пролазить тобі в саму душу, а мусиш від нього відвертати очі. Так хочеться заспокоїти оце маленьке серденятко, що рветься до тебе, і сказати:
"Нікуда я вже бирше, дитино, не піду, а все буду з тобов. Млинок ті поставлю на потоці, печеру вікопаю глибо–оку–глибо–оку".
В теперішній прихід особливо якось лащиться дитя до батька. Просто не відходить. А Єлена погляне–погляне на ті пестощі, та одвернеться й гірко заплаче.
— Ти би хуч не плакала, Єленочко… Я все розумію, але…
Але що? Що він їй скаже? Про повстанців? Про гайдамаків, що там десь грабують панів на велику міру? І лепече:
— Видиш… шє не чєс… Шє мені треба ізробити багато… А витак, май позгоді, то я таки зроб'ю так, єк ти говориш. Куп'ю ґрунт, та й мемо ґаздувати.
— Позгоді… А тебе не раз, а сто раз на ннину можут убити. Твої ж хлопці можут убити зрадов. Можут сомного.
— Но… Треба хіба дуже футкого. Мене не так легко підійти.
— Тобі си здає. Трійло йкес дадут, шо…
І як напророчила.
Але Олексі пора вже йти. І хочеться побути дома, побалакати з Олексиком — і тугою дише тут кожний день. Спати в хаті Олекса не сміє, бо хоч і заплачено биреву, хоч і нічого не помічала Єлена, а все ж… Від Олексика обманом треба уходити. Обманювати малу дитину… Як це легко і як боляче. Воно дивиться на тебе своїми оченятами, вірить кожному твоєму слову — а ти брешеш.
Зрештою обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.
— Ци діправді хочеш узєти? — питалася тривожно Єлена.
— А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не вигів полонини.
Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими зміями, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що про те говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
XXXIII
Це він біг до Путилова. Там знав такого леґеня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі–Волоськім — і от доручив їм набор.
— Берит бирше — я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси щи, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
— А що му говорити ватагові?
— Скажеш, що був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
— Оннаково мені життя не буде — з'їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
— А єк ти си називаєш?
— Лаврів Андрій.
— Добре, Андрію. Ігім — най я сі подив'ю, єкий з тебе може бути опришок.
Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:
— Шо береш не знати кого? Може, воно й нездале.
— Віпрубуєтси. А тепер нам людей тра.
Коли прийшли на місце, ватага була ще не вся в зборі. Бойко був, Срібнарчук із Гаштураком — нерозлучні приятелі. У тім же дні прийшов Кошак і приніс новину, що караван вірменських купців, бажаючи забезпечитися від опришків, найняв собі ескорт з микуличинських людей під проводом Мочернака, багач такий був у Микуличині.