Чим?
А от Август надумує:
"Зречуся польської корони, відступлю її все тому ж Лещинському, давньому своєму суперникові — тоді поміч Франції буде мені забезпеченою".
Насамперед треба, виходить, порозумітися із самим Лещинським. На посла до екс–короля вибирає Август найспритнішого, кого знає, — пана воєводу мотовецького Станіслава Понятовського. В допомогу йому додає Фрутша з Дрездена, а то з тої причини, що сей Фрутш був колись уже у Франції й мав добре прийняття у кардинала Флері. Коли про те все довідалася партія республіканська — всі роззявили рота, не знали, що думати. Дійсно: думали про детронізацію Августа, боролися за це, а він сам зрікається престолу. Що за чудеса?
Але речі взяли цілком несподіваний хід.
Приїхали посли Августа до Люневіля, запропонували Лещинському корону, але він, посміхнувшися, сказав:
— Знаєте що, панове? Досить з мене вже тих ваших планів — оту–о вони у мене сидять. Ще так недавно Потоцький мені пропонував корону — а що з того вийшло? Пшик. Тепер пропонуєте ви, і я знаю добре, що знову нічого не вийде. Взагалі з Польщі нічого не вийде. Мені тут добре, у Люневілі живу я собі спокійно, серед культурних людей — з якої речі я то все кину й пощу в дику Сарматію, де мене оточать інтригами, конфедераціями, змовами… Навіщо мені всього того? Ні, не хочу я вашої корони і дайте мені чистий спокій.
Грім з ясного неба. Чоловік корони не хоче… Все життя за неї чіплявся, а тепер, коли дають живу в руки, не хоче. І так і так Понятовський, і туди і сюди, всі свої таланти пустив у хід — нічого не помагає. Як затявся старий.
Ну, думає собі Понятовський, це він тут хоробрий. А от поїду я до Парижа та звідти на нього як надавлять із Версаля, то, не бійсь, підіжме хвоста.
Поїхали до Парижа. А там і того гірше. Флері й слухати не хоче.
— До польських інтересів звертатися не думаю так само, як і до лона моєї матері.
Це вже кінець. Апелювати більше нікуди, бо Флері на ті часи був всесильний.
Понятовський ще не давав за виграну. Думав, що це він просто під такий момент підскочив. Зрештою крапля камінь довбе.
Отже, зостався в Парижі, ходив, клянчив, аж врешті з нього почали сміятися, й він сам побачив, що робити більше нічого.
Все це дуже добре знав Фрідріх прусський і сміявся собі в кулак. Він знав, що Росія ні в якому разі не допустить повороту Лещинського. В Петербурзі панував Мюніх, приятель Фрідріха; він як тільки довідався про таємну угоду Кайзерлінга з Брюлем, зразу об'явив, що те все дурниця, й навіть відкликав Кайзерлінга з Дрездена. Всі козирі опинилися в руках Фрідріха, й він задумав використати момент, аби здійснити давню свою мрію — відірвати від Польщі Сілезію й приєднати до Пруссії. І веде Фрідріх спритну політику: на словах підтримує Августа, пише йому приятельські листи, а на ділі підводить військо до Сілезії, непомітно підготовляє ґрунт, і в один прекрасний день обставляє військом провінцію й об'являє, що вона як давня частина Пруссії нарешті сама захотіла приєднатися до давньої своєї метрополії.
Августа це ошпарило. Ну, а вже відомо, що ошпарена людина може робити всякі некоординовані рухи. Август відразу міняє всю політику: він уже не марить про інші корони, одна його мета — роздавити Пруссію. Для того він вступає до великої коаліції — Дрезден — Відень — Лондон — Париж — Петербург, метою якої є не більше не менше, як поділ Пруссії.
Петербург опинився в цій коаліції тому, що там уже впав Мюніх. Він лише встиг перед упадком повідомити Фрідріха про страшну небезпеку.
Аж коли почув себе Фрідріх, як у матні. Але, треба віддати йому справедливість, не тільки не втратив духу, а навпаки — проявив максимальну енергію.
Насамперед рішив підвести міну під Августа в самій його Польщі. Для того поручив своєму Гофманові завести стосунки з республіканською партією, тобто з Потоцьким.
Гофман узявся за діло, вмів наспівати гарних пісень, почав грати на республіканських почуттях, понарисовував багато принадних перспектив — і пан гетьман великий коронний дався зловити. Знов він збирає шляхту до конфедерації, знову стягає війська, веде зносини з Берліном — аж двічі туди їздив воєвода бельзький Потоцький.
Та, мабуть, нещаслива рука була у пана Потоцького, бо знову усе сповзло на нічім. Ржевуський і Кайзерлінг сипнули грошима посеред прихильників республіканської партії, перекупили таку довірену особу, як пан Гуровський, і той видав усі плани пана гетьмана як теперішні, так і всі попередні, коли він ото ще їздив до Порти. А другий республіканець, воєвода равський Яблоновський, продав усе листування Потоцького з Берліном.
Скандал. Знову скандал. Величезний скандал. Головний достойник держави зноситься з чужими державами в зрадницькім намірі… І от саме тоді, коли гетьман у голову собі заходив, як виплутатися із усього того, приїхали станіславські шляхтичі із скаргами на якогось там Довбуша.
XXX
— Чого вони хочуть? — нервово питався Потоцький.
— Скаржаться.
— На кого? На короля?
— Ні. На Довбуша.
— На якого Довбуша? Що це — новий міністр Саксонії?
— Ні. Це опришок у Карпатських горах.
— Ото–то! Саме тепер мені час клопотати собі голову опришками з Карпатських гір. Жени їх у шию, ану їх…
Секретар повернувся йти. Але Потоцький надумався: як–не–як, але одправити шляхтичів у такий спосіб і при всяких умовах не годилося. А особливо тепер. Хто знає, як повернуться обставини. Може, єдиним рятунком пана гетьмана будуть брати шляхта, отже, наражати собі хоч би єдиного от малих сих цілком не випадало. Навпаки.
— Підожди, пане. А хто там приїхав?
Секретар глянув у шпаргалку.
— Капітан коронних військ Адам Фількевич і староста козинський Міхал Ястшембський.
Пан Потоцький тер лоба.
— Гм… Так от що. Попроси, пане, ґречно у них вибачення, що я не зможу їх прийняти зараз, бо маю в наглих політичних справах ще, може, сьогодні виїхати на кілька день до Варшави. Тож нехай вони погостять у мене, а я верну і тоді їх прийму. Розпорядися, пане, щоб їх гостили несогірше, кликали до загального столу. Взагалі прийми їх добре.
І от наші підгірняни зажили в панському замку, як у палаці з казок Шехерезади. Годили їм, як великим панам, аж почало ними оволодівати те почуття, яке оволодіває каплуном, коли він починає догадуватися, що його годують на сало.
Водили їх по замку і показували всі його дива. А бачити–таки справді було що. Вже саме убрання кімнат було таке, що вправляло в подив. Опони, шпалери, макати, килими, стіни, мальовані в фестони, орнаменти, композиції фігуральні, колтрини гданські, вроцлавські, нюрнберзькі, а на них блакитні озера, зелені дерева, скалисті гори. У покоях важніших колтрини були італійські й то власне неаполітанські та бергамські. Один покій було розмальовано в стилі китайщини з різними китайськими фігурами, пейзажами й орнаментом на полотні.
Просто дивувала безконечна кількість килимів. Адзямські, мелікбаські, диванські, сольхацькі, туркменські, ангурські, парди, чатмани велєнці — все то хапало за очі фантастичністю рисунка, яскравістю барв і їх підбором. Це все було спадщиною з тих часів, коли загалом уся Польща опливала килимами й найменший шляхтич мав їх десятками й возив за собою, за півгодини перетворюючи заїзну корчму в затишний куточок.
Але найцікавішим убранням стін замку були не килими, не живопис і не контерфекти предків, а віками дбана, цілими поколіннями Потоцьких накоплена зброя всіх Гатунків, древності й походження. Це була воістину воєнна історія дому Потоцьких, що нараховувала стільки воєвод, гетьманів, полководців і взагалі воїнів усякої зброї, значення й високості.
І чого тут тільки не було й де воно тільки не здобувалося! Тут і золоті шаблі та срібні ярчуки, здобуті на мурзах татарських, буздигани козацьких вождів, бунчуки турецькі, багаті боярські бехтєрі, шпаги шведські, німецькі бандолєти. Де не ступала нога Потоцьких, звідусюди привозилися воєнні трофеї, і це тривало століттями. Отже, справді було на що подивитися.
Пан Ястшембський — людина не військова, то йому так наче й байдуже, а вже пан Фількевич — то розкошує на всю широчінь. Він сам любитель старовинної зброї, невеличкий знаток навіть, бодай за такого сам себе вважає, отже, він і прицмокує, і оклики подиву видає, і пальцями аж помацує.
Панцири, прилбиці, шишаки зі щирого срібла та ще й грубо позолочені, саджені дорогоцінним камінням. Багаті щити різних форм і великості, а з них оті улюблені колись у Польщі калкани. Їх плетено було з фігового пруття, обвитого у барвистий і взористий єдваб; середина такого щита, що звалася ухват або циркул, бувала кутою із срібла або навіть золота та й прикрашалася камінням дорогим. Ясно, що такий щит уже переставав служити цілям оборони, а був тільки прикрасою воєнного костюма, символом власті гетьмана, коли ото завішувався під шапкою з білими перами перед наметом.
А от сагайдаки — і шкіряні, й дерев'яні, й металеві. Шкіряні звичайно багато гаптувалися тягненим золотом або сріблом; дерев'яні покривалися орнаментованим оксамитом або срібною бляхою; металеві звичайно робилися з благородних металів, камеризовані туркусами, альмандинами, а часом і дорожчим іще камінням. Уже давно сагайдак зійшов зі сцени як зброя, а ще й тепер часом навісить його який шляхтич, як символ рицарськості.
А от колекція булав і буздиганів. Яких тільки тут не було…
Та які красиві вони, все ж це не зброя, а тільки церемоніальне знаряддя. Тому не дивно, що пан Фількевич, побачивши колекцію шабель, буквально побіг до неї. І вже звідси трудно було його одірвати. Він ахкав, цмокав, похитував головою: очі йому горіли — так би й забрав усі із собою, щоб без кінця любуватися усіма тими баторівками, зигмундівками, августівками, концерами, палашами, кордами, мультанками, ординками, шерпентинками і як там вони ще не називаються.
— Концерн — дивись, пане. Се властиво турецька зброя. Називалася у них канжар або гангар, ну а ми вже переробили на більш делікатне — концер. Бачиш — він похожий на меч, тільки без хреста у єльця. Вживався тільки на коні й приторочувався до ряду.
Оце турецькі шаблі, сильно криві, а оце наші — легко криві. А ось карабелі. А скілько їх!.. Знаєш, пане, звідки пішла назва? Це ще в 1496 році прибув до двору королівського на службу якийсь Карабеля і впровадив до вжитку оцю легку, зграбну, сказав би, салонну шаблю.
Далі колекція чеканів — отих самих, що їх забороняли носити аж три конституції сеймових.