Довбуш

Хоткевич Гнат

Сторінка 47 з 77

Взагалі останніми часами вона якось більше знаками обходилася, говорити їй чомусь трудно.

— А за пана єго чула–с?

— Чула, що добрий пан і що людєм у него добре.

Олекса поглянув на зайду. Той якось скрутився, але потім засміявся зухвало.

— Вона в нашій шкурі не була, то що вона про нашого пана знати може? І у нас ходили чутки, що пан Злотніцький — то дуже добрий пан і що людям у нього добре живеться, а от вона що інше повідає, та й я тепер сам виджу, що говорено неправду. Так і тут. Нехай вона піде, та поживе у нас, та попробує те потягнути, що ми тягнем, — отоді я буду з нею говорити.

І знову було дуже правдоподібно — і знов не переконувало Олекси. Він круто припинив допит:

— Поведеш?

— Поведу, — якось підкреслено голосно сказав зайда, мов зарані, дуже зарані знаючи, що такий запит буде і що на нього саме так треба буде відповідати.

XXIII

Так далеко ще Олекса ніколи не забирався. Без своїх гір гуцулія почувала себе не по–свійському, і страх заповзав до кожної хоч би найсміливішої душі. Край був залюднений, а до того ж гуцули взагалі були людьми відмітними; вже самий їх одяг оригінальний так виділявся серед сірих уборів оточення, що варт було побачити одного гуцула, щоб вістка пішла геть селами.

Тому йшли тільки ночами, оглядаючися тривожно. Спали неспокійно і взагалі потихеньку нарікали на Олексу, що повів у чужий край, наражаючи на стільки небезпек.

— У себе дома ми вже ой га би кіко стрєсли.

Стрясти — це був жаргонний термін. "Треба би шє того панка стрєсти…"

Олекса бачив, що хлопці невдоволені, хоч і не сміють того сказати. Тому раз на нічлігу заявив рішуче:

— Аби–сте знали, що не по гроші ми там ідемо і не по здобич. В єнчім місці здобич знайдемо. А йдемо ми туда на покаране. Ми не розбійники, що лиш грабують. Ми гайдамаки. Чули–сьте, єк єгомость сапогівський казали?

Леґіні вислухали, але в душі кожний говорив собі: ци я опришок, ци я гайдамака, але мені аби грошей бирше…

Вела всю ватагу Мокрина. Зайда — той нічого не знав: ні де йти, ні де яке село — нічого.

— Таже ти йшов цев околицев, єк нас шукав.

— Ішов…

— То чімунь не знаєш де, шо й єк? Дивиси — баба раз йшла, а все знаєт.

— Вона, мабуть, ішла вдень, а я нічми біг, бо за мною могла бути стежа.

Щодо Мокрини, то Довбуш був цілком задоволений. Як не була пригнобленою, коли бігла сюди, але, видно, її ніколи не кидала думка, що не кому, а їй доведеться згодом вести ватагу, отже, треба знати довгість перегонів, місця сховку, перепочинку, нічлігу. І вона все так добре запам'ятала, що Олекса дивувався.

— Сеї ночі треба борзо йти, бо лісок буде не скоро — аж за Лахманівкою. Село мож обійти, — додавала поспішно, попереджаючи запит — чи треба буде йти селом. Все це подобалося Олексі — і тим більше на тім тлі не подобалося поведення отого Яська Воротили — так себе називав зайда. Він не знав назви ні одного села, ні одного лісу — нічого. Раз тільки, минаючи якусь корчму на окраїні, зайда оживився й скрикнув:

— Оту–о ми попасали!

— Хто це "ми"? Зайда змішався.

— Та то я… як ішов, то попросився до одного пана… пустив на заберда сісти… так я…

— Ти ж казав, що нічми йшов–єс.

— Що ночами, а що і вдень, бо їсти треба ж було…

Погляне, погляне на зайду Олекса, покрутить головою. Поділився думками із Василем–спузарем. Той теж каже, що з зайди якась людина непевна.

— Ти, Васи, поглєдай.

— Добре.

І Василь обіцяв поглядати й товаришеві своєму сказав Палієвому, а помимо того одної ночі Воротило спинився на мить, ніби по своїй нужді — і тільки його й бачили.

У себе дома опришки не дали би далеко втекти, але тут, на чужині, де вже було думати про погоню. Тут би самим під погоню не потрапити.

Ся втеча ще більше затривожила хлопців.

— Це йкас біда була…

— Ік наш отаман кожному довірєє…

— Може ровту на нас наслати.

— Ци би не вернути д'хаті?

Олекса суворо поглянув на леґінів.

— Я не спераю. Котрий хоче — най іде собі д'хаті. Але йкби ви всі пішли, то бих самий ішов, а йшов уперед.

Хлопці замовкли і вже більше не протестували. Очевидно, завжди і в усіх випадках отаман зробить так, як сам вважає за ліпше.

Нарешті прийшли. Залягли в околицях Бучача. Мокрина заявила, що вона піде вивідати все, що треба: чи пан дома, чи ставить варту й взагалі розглянутися по ситуації.

— А йк тебе там спіймают?

— Мене? Ні.

Вона сказала тільки тих два слова, але твердо. Вже її не піймають, ні… І вивідати, що треба, вона таки вивідає…

Так і сталося. Ходила цілий день. Під вечір вернула з відповіддю на всі можливі запити.

Опришкам не подобалася конструкція подільських сіл. Гуцулія звикла, що в селі хата від хати на звук людського голосу, а тут ліпляться одна около одної. Це лякало леґінів.

— Ту й зайти тєшко. Нім добіжиш — сто люд а тебе вздрут.

— А у пана шє, відев, кутюг сила.

Мокрина коротко:

— Пси я потріїла.

— Ов! Єк же то?

— Баба у нас у селі є. У неї зела всякі. То я взяла трійла й дала у хлібові. Псів не буде.

— Оннаково селом таким густим іти — зґвалтуют ці кутюги.

— Ні, — знов коротко каже Мокрина.

— Єк–то ні? Ци у вас кутюг у селі не тримают?

— Я сказала всім господарям на вулиці, щоб своїх собак поприпинали далеко на городах сеї ночі.

Опришки аж здивовано переглядалися. От так баба! Про все подумала.

Але Олекса був не цілком задоволений.

— То в селі знают, шо мемо йти?

— Знают.

— Може бути зрада.

Мокрина усміхнулася. І страшним був цей усміх на костистому білому обличчі.

— Ні. Нашого пана рятувати ніхто не буде.

І дійсно. Коли вночі опришки йшли селом — ні одна собака не гавкнула. Вулиця була пуста, але якби придивлятися, то можна було би то там, то там за плотом побачити тінь. Іноді підіймалася стареча зісохла рука і благословляла опришків услід.

Тихо зайшли опришки під браму. Мокрина зупинила знаком руки ватагу, сама підійшла й почала стукати.

— Хто там? — відізвався сторож.

— Се я, Мокрина.

— Мокри–ина? А звідки ти тут узялася?

— Чи Івася поховали?

— Поховали. А ти де волочилася?

— В суд ходила. Я му того не дарую.

— Ой га, небого! Не потішне твоє. І він уже їздив до суду та, відев, не з такими порожніми руками, як ти…

— А може ж, таки є правда на землі? Отвори, най подивлюсі, чи зосталася хоч яка шмата в хаті.

— Може б, ти краще в селі переночувала? А то одчиняти серед ночі…

— Чого я буду в селі ночувати, як у мене свій кут є.

— Завтра би й прийшла… По–видному…

— По–темному ти хочеш що–небудь украсти.

— Що там у тебе красти? І без мене люде вже розібрали. Ну та вже одчиню, Бог з тобою! Ти й так нещасна.

Ворота заскрипіли, але в отвір всунулася не Мокрина, а Довбуш. Він мов обценьками залізними схопив сторожа за горло.

— Тобі нічого не буде — лиш не кричи.

Сторожа вмить було зв'язано, заткнути рота дала свою хустку Мокрина. Сама зосталася простоволоса.

XXIV

У пана Злотніцького будинок був не на старий фасон, де містилася служба під одним дахом із панами. Тут для служби уже окремий флігель. Його й було насамперед оточено.

Олекса вже знав, скільки вікон у домі, уже було наперед розподілено, хто з опришків коло якого вікна стає. Мов жовніри на маневрах, розсипалися опришки, й кожний зайняв свою позицію. Двері зі сторони саду було вирвано — і Олекса став паном будинку.

Полковник схопився від грюку, вискочив зі спальні. Встиг тільки крикнути "Слуги!.." — і вже був повалений, зв'язаний.

Олекса позапалював свічі. Стало світло.

Пан перестав борюкатися. Лежав і дрібно тремтів нервовим дрожем. Олекса нахилився над ним, мовби бажаючи дати себе ближче пізнати.

— Я Довбуш Олекса.

Потім узяв за руку Мокрину. Підвів.

— А цесу жінку пізнаєш?

Пан глянув.

— Мокрина, — не то сказав, не то прохникав…

— То ти людей катував? То ти по шість годин буком бив людину, єк…

— Шипітку Якова, — підказує Мокрина.

— То ти місєць карав людей та й давав по двацік і п'єть буків шодвічі на днину, єк…

— Щупака Тодора та Демчука Йвана…

— То ти бив людей до смерті, єк…

— Грифеля Яська.

— Пане Довбуше…

Злотніцький хотів надати своєму голосові мужності й навіть діловитості, але не міг; голос зривався й пищав.

— Пане Довбуше… Беріть мої гроші, беріть усі мої цінності, я вам сам усе вкажу — тільки не мучте мене.

— А ти, як тебе просили не мучити — ти слухав?

— Я більше не буду. Я дам вам велику клятву, що більше не буду.

— А житє тим вернеш, шо єс позабивав?

— Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю — лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…

— Не по маєтки твої прийшов–сми суда, а по твою душу — аби ти людей бирше не мучив.[70] І не проси, і не трать слів дурно — все одно вмреш у лютих муках.

Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв'язаний був міцно.

— Пали другу руку, — крикнув Олекса Мокрині. — Преціж він твого сина забив.

Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М'ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум'я, стала чорна обуглена маса.

Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса і, здавалося, от–от вискочать з орбіт.

В хаті, видно, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.

— Дати би грані у пазуху, — запропонував Дрислюк.

— Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.

Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі вугілля і клав на груди панові. Той борсався й скидав. Вугілля палило підлогу.

Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.

Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу — і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашу — не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.

Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділялася від тіла, але що була прив'язана, то зосталася на місці.

Мокрина підійшла й тихо торкнула Олексу за плече.

— Буде…

їй здавалося, що вона й тільки вона може розпоряджатися життям пана.

44 45 46 47 48 49 50