Хто до Києва, хто на БАМ. Така мода тепер, що молодь не тримається землі.
— А якби я назад повернувся? — не вірячи в щирість своїх слів, запитав.
— Ви? В Сніжки? — так само не повірила й Наталка.
— От я!
— Повертайтеся,— знизала плечем. І в тому русі теж було недовір'я.— Жити є де...
— Жити й справді є де. На бабиній садибі звів би хату.
— Й дівчат вистачає, щоб вибрати до пари й женитись.
— А я далеко ходити не став би,— лукаво мовив Золотаренко.
— І далеко є наречені, й близько,— втямила його натяк, тільки виду не подала.
— Хоч би й ти, Наталко,— мовив жартома, хоч, може, хотілося сказати серйозно.— Га?
— Ви, бачу, наговорите,— її обличчя поймалось бурячковою барвою.
— Чи, може, в тебе є хлопець?
— Тепер хлопці які? — з кривдою в голосі сказала.— Пообіцяв одній, пообіцяв другій, а женився на третій.
— А дівчата хіба не такі? Теж обіцяють...
— У Сніжках не такі,— відрізала.
— О, мабуть, неспроста мені закортіло женитися саме тут! — усміхнувся Золотаренко.— І, мабуть, неспроста ми, Наталко, зустрілись.
— Тільки не треба глузувати, не люблю...
— То є в тебе хлопець чи нема? — наполягав.
— Чи нема!
— От і добре. Й мати, либонь, не заперечуватиме.
— Чого їй заперечувати? Живу своїм розумом.
— Вродлива дівчина, яка живе своїм розумом,— це рідкість.
— Вам якби глузувати,— не образилась Наталка.
Чоловік, що йшов попереду, обернувся, всміхаючись
веснянкуватим лицем, і підніс руку. Золотаренко загальмував, щоб підвезти попутника. В того до піджака було прикріплено широку нагородну колодочку. Одна щока — посічена, пошрамована. Значить, фронтовик...
— Воювали? — поспитав.
— Довелось,— відказав попутник густим басом, що начебто й не личив до його щуплуватої постаті.— Щось я вас не впізнаю ніяк,— глухо кашлянув, приглядаючись до Золотаренка жовтавими, як жолуді, очима.— В гості чи по ділу?
— І в гості, й по ділу,— непевно мовив. А що відчував потилицею твердий запитальний погляд попутника, сказав:—Бабу-знахарку знаєте, надісь? Так от я внук її.
— Хто б міг подумати,— весело засміявся попутник,— що в знахарки такі сучасні внуки! Комсомолець, правда?
— Комсомолець.
— Ха-ха-ха!.. Приїхали, стоп. Ось тут, біля сільради, я зійду. Спасибі.
І вже вийшовши з машини, і вже йдучи до сільради, він і далі всміхався, граючи щедрим ластовинням. У його ході було щось схоже на ходу пораненого птаха, бо він накульгував на ліву ногу.
— Хто це такий веселий?
— Онищенко, голова сільради,— мовила Наталка.
— Той, що видає шлюбні посвідчення хлопцям і дівчатам? Добре, що познайомилися з ним... Реготун!
— Любить посміятися,— згодилась дівчина.
Згодом Золотаренко у бабиній хаті обідав — тими наїдками, які захопив у дорогу: паштет, хліб, ковбаса, гаряча кава з термоса. Сидів на лаві за столом, жував із дивною неквапливістю, якої раніше був позбавлений і яку йому навівала ця стара господа. Всякі думки снувались. І хоч, може, не всерйоз, та все-таки гадкувалось про те, як би йому тут жилось. Авжеж, можна звести нову хату — цегла, шифер, скляна веранда, парове опалення. Посадив би сад — груші, яблуні, вишні, сливи, агрус, смородина. Й неодмінно — квіти: ранні весняні, літні, осінні, щоб цвіли до самісіньких морозів. Гараж. Погріб. Колодязь. Можна обладнати теплицю — ще де ті городні огірки та помідори, а в теплиці вже дозріли. Працював би в колгоспі шофером, а не шофером — то механізатором. Бо що таке робота в фотоательє? Колись мріялося стати майстром, мріялось про мистецтво знімка, а в результаті — сотні, тисячі зафіксованих людських облич із майже трафаретними виразами.
Спадщина... Зрештою, що йому дісталось у спадок від баби-знахарки? Хатина, обійстя, садочок, город, криниця, клапоть синього неба над головою. Що дісталось від діда Данила? Оці георгіївські хрести в розцяцькованому кисеті? Пам'ять людська?.. І, власне, що він має чинити зі спадщиною, як діяти? Подарувати, віддати, відписати до колгоспу?
Спадщина, міркувалося Золотаренкові, мабуть, зводиться до живого успадкування духу людського і людських діянь... Йому уявились діти, які неодмінно знайдуться, уявилась линка, і як ця жінка поряд із ним сидить за столом, і усмішка в неї достоту як у сусідської Наталки, й овал обличчя такий, і навіть така сама блискавка рожевої стрічки мерехтить у її щедрому смолянистому волоссі.
Пообідавши, він якийсь час стояв на долівці посеред хати. Й відчував, начебто зодягнув її на себе так, як натягують будь-яку вдяганку. Зодягнув зі стінами, вікнами, піччю, стелею, скринею. Треба їхати — й шкода знімати з себе цей одяг, у якому зручно, затишно й надійно.
Замкнув хатні двері, замкнув сінешні, а ключі відніс до тітки Марфи.
— То відманювати покупців чи приманювати? — спитала сусідка.— Багато не дадуть, але ж садиба славна, за садибу цінуватимуть. А може, захочете під дачу тримати?
— Скоро навідаюсь, тоді й вирішимо. Коли що — відразу напишіть.
— Город потребує догляду. Саме люди орють і копають, засаджують і засівають. Земля дуже родюча, негоже, щоб вигулювала, як ялова корова.
— Як? — перепитав Золотаренко.
— Як ялова корова,— похмуро повторила тітка Марфа.
— Негоже, правда,— згодився.— Треба й зорати, й засадити.
— Сам збираєшся? — спитала недовірливо.
— Може, й сам,— уловив ту недовірливість.— А чому б і ні!
Вів "Жигулі" повільно, сподіваючись побачити на сусідському городі Наталку з заступом у руках. Біля свіжоскопаної латки таки помітив застромлений у землю заступ, але дівчини не було. Пригальмував, очікуючи, може, появиться з хати, почувши звук мотора. Навіть посигналив — раз і вдруге. Проте не появилась, і Золотаренко, відчуваючи світлий сум, поїхав.
Вивернувши машину з вулички на шлях, подався до сільради. Бо закралась думка погомоніти з головою, який, ото недавно почувши, що розмовляє з онуком баби-знахарки, засміявся весело. Та в останню хвилю передумав зустрічатися, щось доказувати. Власне, так, внук баби-знахарки. Не має наміру цуратись її, як стара перед своєю смертю не відцуралась від нього. Так само це відмовляється від діда Данила. Не може бути, щоб ніхто в Сніжках уже не згадав про старого. Треба розшукати, вивідати. Як той цапкуватий сусіда казав? Один проти банди... Землю усуспільнював, стояв за колгоспи... Дід Данило, повний георгіївський кавалер. Що по ньому лишилось? Не тільки ж хрести в кисеті, що обтяжує кишеню штанів. А й оця земля, усуспільнена, що зараз усміхається врунами й цвіте весняними деревами. А й він, Іван Золотаренко, онук...
Якась сила тримала в Сніжках, і він, замість того, щоб влитись у транспортний потік на асфальтованому шляху, знову звернув у бічну вуличку. Наче ця бічна вуличка з хатами й садами, з ворітьми й криницями, з півнями на воротях і мотоциклами в дворах таки щось розкаже йому, виповість найсокровенніше, те, що він шукає у селі, чого підсвідомо прагне душа. А якщо не ця вуличка, то інша; якщо не явори, то верби; якщо не цей моріжок, то інший; якщо не криниці, то ставки... Сам себе не впізнаючи, Іван Золотаренко почувався зараз так, як людина, котра несподівано доскіпалась у своєму нутрі чогось вагомого, справжнього, що визначало насущну вартість і ясно відкривало очі на цю вартість... За кожним вигином вулиці поставало весняне село, й Золотаренко мало не фізично відчував його материнські обійми, відчував, який бентежний та химерний їхній полон і як нелегко вирватися з цього полону. Невже це й справді відбувалося з ним, а не з кимось іншим?..