Начебто все життя складалося з таких коротких митей, які набирали великого значення, бо вміщали непередавану словами близькість, і в такі миті тобі особливо гостро відчувалось: так, це твоя мати! Й те, що вона твоя мати, відчуваєш ти кожною клітинкою тіла, відчуваєш свідомістю і підсвідомістю! Й нічого дорожчого нема за ці відчуття спорідненості...
Всякі очі випадало зустрічати... Відверті й прямі, як ножі, здатні, либонь, без жалю і без думок розкраяти навпіл будь-що: квітку — то квітку, картину — то картину, пташку — то й пташку. А скільки траплялося свавільних і владолюбних, які, зустрівшись поглядом із тобою, вже першої миті прагнуть зламати твій погляд, підпорядкувати собі, принизити, розтоптати — і відчути втіху від своєї фізичної сили й переваги. А то уникливі, хитруваті погляди, які постійно щось приховують, чогось уникають і побоюються, які нічого не виражають, а якщо виражають — то прямо протилежне тому, що мали б виражати насправді... А в материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Не було в ньому і тієї прямої й важкої, мов камінь, гостроти, за якою подеколи ховаються недоброзичливість і войовнича якщо не жорстокість, то байдужість. Очі її, постійно освітлені зсередини м'яким живим сяйвом, були наче видимим, предметним вираженням її душі, котра саме такої форми прибрала, щоб і себе показати, і світ довколишній подивитись. Це погляд самої щирості, самого добра, самої зичливості, і навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй щось усередині,— однаково ні щирість, ні доброта, ні зичливість не пропадали остаточно з її погляду, вони жили й сповнювали твоє єство любов'ю і довірою. Крім того, материнський погляд був начебто сповнений якоїсь цілющості, він проникався тим здоров'ям, яке передавалось на відстань, передавалось тобі — і ти відчував, як, дякуючи матері, дужчаєш, стаєш певний себе, твої сумніви чи вагання підупадають.
І завжди ти відчував оту чарівливу цільність її материнського погляду, животворний магнетизм його.
— Мамо, коли ж по черешні? — нагадав ти.
— Спіють наші черешні, хай спіють... Бачиш,— кивнула на вікно,— у небі наче на грозу збирається. Ще під грім та блискавку втрапимо.
— Хіба б не перечекали? Під вербою чи липою.
— А як у полі нажене? Голо ж голісінько в полі.
— Теплий дощ випаде. Колись у полі чередничкою весь день могли мокнути під дощем, а тепер нема відваги, так? — легенько насміхався з матері, жартував.— Так і не скуштую черешень, а ввечері на поїзд мені...
— Хай лишень розпогодиться, підемо...— І стала бідкатися: — Скільки цих клопотів набралось у хаті й біля хати!
— Вони їсти не просять...
— Е-е, не кажи, таки просять.
Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі, наче вигонисті дівчата в запальному, хмільному танці. Мати гайнула заганяти квочку з курчатами до хліва, далі позривала в дворі з мотузки білизну, розвішану сушитись, і коли внесла до хати пропахлі вітром і грозовою свіжістю сорочки, простирадла та рушники, то, либонь, обличчя й очі її зберігали ще відблиски того моторошно-прекрасного дійства, яке вже почало звершуватись надворі,— азартно, з феєричними спалахами, лунко.
— Славна гроза, пішов би глянув!
І, послухавши матір, став на сінешньому порозі. Прямо перед тобою садок тріпотів кожною гілкою, здригався кожним листком і був сповнений якогось зеленкувато-сивого шелесту, який то пригасав, то знову набирав на силі. За садком на городі наче аж кипіла картопля й на сусідських городах вигойдувалась хвилями, а вже далі стояла стіна дерев, які теж не були в спокої, а телесувались, і хіба що два грізні старі дуби зберігали статечність, та й у них, либонь, трусились їхні зелені жижки. Над видимим обширом землі напиналися безумні в своїй гнівній колотнечі хмари, що пульсували то меншими, то більшими корінцюватими блискавками, весь час супроводжувані громом. Грім озивався там і сям, і в його погрозах чулось не так зло, як могутня сила, яка шукає виходу. Грім то буркотів добродушно, а то враз озивався з таким запалом, що мимоволі яблуні й груші в садку зіщулювались, і по картоплі, підминаючи її блідий цвіт, перебігав переляк. Лопотіли краплі дощу, стріляючи по листках, розсіваючись на водяну потеруху, і так добре було вдихати озонну свіжість грози — в голові і грудях виникав бадьорий холодок, і думки були наелектризовані, від них, здається, могли б появлятись тріскучі розряди, що кусають, мов кропива-жалива.
Мати вийшла в сіни, стала поруч тебе на порозі — і в цю мить розлігся не так гуркіт грому, як вибух незвичайної сили. Начебто небо, розколюючись, падало на землю, і його уламки видзвонювали ще в повітрі, та ось вони опинились долі — і покотилися страшні виляски, покотились далеко, широко, і все живе попричаювалось, принишкло, знищене й розтерзане.
— Ого! — подивовано сказала мати, і, Либонь, в очах її сивими полумінцями дотлівали відсвіти блискавки, яка щойно оперезала небо,— оперезала мигливо, розмашисто, від горизонту до горизонту, й село сполотніло від того спалаху.— Оце так...
Вона якось по-дитячому наївно була вражена, і від тієї раптової приголомшеності біля губ її тремтіли болісні гримаски.
— А ти хотів іти по черешні.
— Разом хотіли.
— Он які черешні падають із неба!
— Спливає гроза, мамо, вже ген край неба чистий...
Знову наче залізними ціпами вдарило на небесному току, та ціпи оті били вже не так завзято й луна від їхньої молотьби була тихіша, приглушена.
День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний. День той начебто складався з різнокольорових штрихів, різнобарвних камінчиків, а загалом у своїй випадковій чи й невипадковій сукупності камінчики ті творили мозаїчну картину, де згодом усе (а ти своєю пам'яттю потім часто повертався до подій того дня) набрало якогось великого значення, усе постало в трагічному освітленні. І чим частіше ти згадував, чим болісніше перебирав події того минулого дня раннього й щирого літа, тим більших розмірів набирало буденне й просте, звичайнісіньке й непримітне — все те, що за інших обставин можна було б забути, не перебільшувати ваги...
— А й не пам'ятаєш, мабуть,— стоячи на порозі, мовила мати,— як колись до нас у хату грім залетів. Ми тоді на Займанщині жили, в старій бабиній хаті.
— Хіба грім залітає?
— Ну, так говорять... Не грім, а блискавка. Пам'ятаєш?
— Ні...— Напружив пам'ять, порпаючись у спогадах, і повторив: — Ні.
— Де там тобі пам'ятати. Всі троє ще маленькі були... Літечко раннє й тепле, як і цього року, стояло, зовсім скупе на дощі. Десь, може, ото покрапало раз-другий, а справжнього не було. А то після задухи як уперіщив у неділю! Як нині... Тут ударило, наче хата розсілась і стеля падає на голову, я аж пригнулася з переляку. Де ж, думаю, діти порозповзались? І до сіней хутчій... Ви й справді в сінях, двері відчинені, долівка вже блищить від води. Хто з вас під драбиною, хто біля діжечки, хто в кутку біля граблів, а посередині між вами щось синіє... Знаєш, як ото б засвітилися драглі, тільки пісні, без шматочка м'яса, без крапельки жиру. Думаю, запалили щось, думаю, клоччя тліє. Ви повтуплювались у той вогонь, і не скажу, що поперелякувались, тільки личка цікаві... А чого, думаю, ті драглі наче ворушаться — і не ворушаться, наче димлять — і не димлять? І вже здогадалась, що то грім, чи то пак блискавка. Й відразу ноги віднялись. От повіриш — хочу ступити, хочу вас похапати на руки, геть від нещастя нести, а ноги не мої. Хай господь милує, і як я не посивіла в ту хвилину?.. Й де та блискавка поділась — не знаю. Чи одвернулася на котрогось із вас, чи зиркнула надвір, аж глядь на долівку — немає блискавки, наче й не було. Тільки місце випалене зосталось на глині. Я вже тоді побрала вас на оберемок — і в хату. Потім сінешні двері наглухо зачинила. Навіть за комин боялась, щоб через димар не залетіла... Залізла з вами на піч, обіймаю й тремчу... Потім дивилась у сінях — може, закотилась блискавка у куток, за діжку? Не знайшла. Довго з тих пір здавалось: є десь у хаті блискавка, живемо з блискавкою. Замазала глиною долівку в сінях, а пропалений слід однаково проступив із-під глини. Я нікому про ту блискавку не розказувала, щоб не наврочити самій собі, а ви й не здогадувались...
— Аж не віриться, що так близько бачив кульову блискавку.
— А бачив, бачив! — із дивною радістю запевнила мати.— Не пам'ятаєш?
— Геть вилетіло з голови.
— І не таке забувається. Стільки пережити, стільки випало на долю нашої сім'ї! Ось тільки мені та блискавка все впам'ятку. Може, тому, що перелякалася за вас — а що, коли гримне й рознесе в пух і прах? Повіриш, навіть у війну, либонь, більшого страху не доводилось переживати... Не раз потім дивилась по кутках материної хати, чи блискавка ота не закотилась. Аж смішно. З тих пір наче й живу з блискавкою.
— Колись і вам забудеться, як мені забулось.
Гроза вже відкотилась. Небо стало чисте і світилось, як далекий розквітлий льон. В дощових краплях блищали стовбури дерев, листя на гіллі. Відмитою зеленню сміялась картопля. Кури вже ходили по іскристому споришеві, по калюжах і сокоріли. І як спогад про недавнє буйство природи — на сільській околиці, віддаляючись, темніло низьке крило антрацитової хмари, в якій перевертався грім, і раз та вдруге кліпнуло кволим світлом.
— Скоро й по черешні підемо...
— Хай, сину, трохи протряхне, хай підсохне. Зараз ні на дерево залізти, бо слизько, ні ягоду смикнути, бо за кожною черешнею виллється на голову відро води. Вітерець віє, то скоро вип'є росу...
І в цю мить, коли казала про мокрі черешні в лісі, про вітерець, який скоро має випити росу, стала мати виразом свого обличчя схожа на ту, якою видавалась мені в бабиній вишиваній сорочці,— й помолоділою, й трохи наче винуватою... Винуватою — за що й перед ким?..
Полізла на горище діставати якесь там старе сапилно, бо вчора новеньке зламалось, коли підгортала картоплю на городі.
Зайшла до хати з вишневим сучкуватим сапилном у порохні й павутинні, а під пахвою тримала паку книжок і зошитів.
Це були шкільні книжки, по яких ви колись учились. За перші класи не збереглось жодного букваря, читанки чи задачника (підручників тоді було обмаль, одне учнівське покоління передавало з рук в руки іншому), зате за пізніші класи збереглось чимало.