Угадав — виграв, не вгадав — програв.
Циган узяв у настирливця десятку, зробив кілька маніпуляцій з камінчиками — й накрив їх. Усі дуже уважно стежили, куди ліг білий, а куди червоний. І Михалко помітив. Гостролиций теж помітив, бо вгадав. За другим разом теж угадав — і виграв двічі по червінцю.
— Е-е, та ти зух! — ображено мовив циган.— Ти кого хочеш обведеш круг пальця. З тобою не гратиму...
— Ану зі мною! — пропхався наперед якийсь геть зовсім захарчований дядько. Тримав він у руці не багато й не мало — всього карбованець. І виграв! Навколо захвилювались. Гра здалася проста й безпрограшна. Зразу ж найшлося кілька охочих. А дядько, що виграв карбованця, хитрувато відступив убік: виграв — то добре, а можна ж і програти.
— Ану зі мною!
Сказав це чоловік у військовій вицвілій гімнастьорці та в битих валянках. Либонь, прийшов купувати собі чоботи. Верхня губа в нього розсічена, а щоб менше це впадало в очі — вуса висіяв.
Циган, як видно, нікому не збирався відмовляти. Навіть Михалко м'яв у кишені подертий карбованець...
Биті валянки виграли раз, удруге. І, здається, не збиралися програвати. Циган занепокоєно оглянувся навкруг. А гостролиций кинув:
— Це, видать, із тих, що рідного батька роздягнуть!..
— А роздягаємо! Щодня роздягаємо! — хвастали биті валянки.
Проте хвастали недовго, бо скоро не пощастило раз і вдруге, а там — і кишені порожні. Здивування як застигло на обличчі, то й не сходило.
— Позич! — звернулись биті валянки до цигана.— Відіграюсь і віддам!
— Ви бачили такого? — засміявся циган.
Навколо теж весело зареготали. Биті валянки відійшли убік, та зразу ж і вернулись.
— Так ти ж махлюєш? — непевно запитали. І вже з більшою певністю: — Обдурюєш, так?
Циган спохмурнів, затиснув свою гру під пахвою. Гостролиций, що крутився поблизу, насторожився.
— Ану віддавай! Віддавай гроші!— зверескнули биті валянки.
— Було не грати! — крикнув циган.— Тебе ніхто не примушував!
— Ану віддавай, кому сказано!
— А якби ти в мене виграв усе? Га? Ти мені віддав би?!
Биті валянки скочили вперед і вхопили цигана за барки. Тоді той, що мав обличчя, схоже на сокиру, вліз поміж ними, розіпхнув. Циган зразу ж ізслизнув, наче його не було.
— Ви з однієї шайки! — закричали биті валянки.— Шахраї!
— Чого ти сікаєшся, чого? — визвірився й гостролиций.— Скажи спасибі, що розборонив. Та ти знаєш, з ким зв'язався?
— З таким, як ти! Обоє злодії!
— Ну, ви чули! — майже щиро обурювався той.— Ти краще з ним не зв'язуйся!.. Бо пошкодуєш, та пізно буде.
Михалко ще довгенько прислухався до тієї розмови. Вщухла вона, коли й гостролиций щез. Цікавих ніби лизя злизала, зосталися тільки самі биті валянки. Постояли вони, постояли, почухали потилицю, плюнули спересердя та й подалися геть. Тільки Михалко ще капцанів на тому ж місці: дуже йому було шкода оцього, що програв. І нищечком радів: а він свого карбованця не програв, бо не з дурних!
Мати, на диво, стріла його спокійно. Чи не помітила, що Михалко відлучався, чи втомилася сердитись на нього. Мало не все вже розпродала, тільки була якась зосереджена чи стурбована.
— У вас нічого не вкрали? — поспитав Михалко.
— Де там,— сказала мати.— Інше... Ось переплатили мені трохи за сир.
— То й добре!
— Е-е,— скривилася мати.— Не добре. Бо брала сир якась молодиця, щоб у лікарню віднести, а сама ж така виснажена, що страх. У неї тих грошей і не було, а переплатила.
— Чи багато? — поцікавилась Бабера, що саме надійшла й слухала ту розмову.— На підсвинка вистачить, га?
— Ото таке скажете,— не зрозуміла мати жарту.— Оцих два папірці передала мені, бачте...
— Курці на посміх,— сказала Бабера.— Журитесь! А скільки вас обдурюють, то не бачите? Кожне тільки й дивиться, щоб украсти чи обманути.
— Ви одне й те саме завжди...
— Бо всі те саме!
Ген пополудні мати вже наче розпродалась — тут і додому б збиратися, бо Ксеня Кріт з купованими дріжджами надійшла, й Оксен Брухтій познаходив усіх їх. А мати як стояла біля купки нерозпроданого соняшникового насіння, так і стоїть.
— Продайте вже мені ті зернята,— всміхнувся Брухтій.— І не думав, що ви така до копійки ласа.
— А ласа, ласа,— покивала мати головою.— Ви йдіть, а я вас дожену.
Односельчани пішли, а мати ще трохи постояла біля свого товару, а потім узяла Михалка за руку — й ну шастати по ярмарку.
— Дивись,— казала синові,— може, побачиш таку жінку: запнута хусткою темною, лице біле-пребіле, і ліва рука в неї труситься.
Михалко приглядався: у кого ж труситься ліва рука. Ген у тієї тітки начеб затрусилась. Таж ні, то не ліва, а права... Спробуй угадати! І всі запнуті темними хустками, лише кількоро дівчат он у квітчастих.
— І треба ж отак,— бідкалася мати.— Я не додивилась, а людина подумає, що на шахрая якого наскочила, на обдирайла бездушного...
Своїх догнали за селом у балці — звернули з дороги навпрошки, щоб швидше додому дістатись. Бабера, певне, розказала всім, чого оце вони затрималися на базарі, бо Ксеня одразу ж:
— Найшли?
— Де там...
— Я так і знала,— загурчав Баберин голос.— Де ж це чувано, щоб самій шукати? Хай би вона тебе шукала. Це ж і дитина в тебе росте така, як ти. Його ж затруть! Затруть, що воно білому світові буде не раде.
— Не затруть,— майже пошепки відповіла мати й похилила голову.
Брухтій, що йшов мовчки попереду, раптом зупинився, узяв Михалка за плечі обома руками й запитав:
— То затруть тебе чи ні?
І Михалко, якому дядько завжди подобався, відповів, дивлячись некліпливо прямо в його карі, засіяні лукавими іскрами, очі:
— Не затруть!..
Бабера байдуже зиркнула на нього і:
— Учіть, учіть...
— А я сам учений,— буркнув Михалко й відстав од гурту.
Задивився, як у небі плавно й лагідно ширяють ластівки. Вони наче погойдувались у повітрі, потім те повітря само опускало їх донизу, само ж піднімало, само посилало їх уперед. Усе так легко й просто виходило в ластівок, що Михалко раптом відчув: і він так може.
Звів руки, змахнув ними й засміявся. А потім кинувся наздоганяти гурт, що вже доходив до села.