На санках вигойдувалося кілька постатей у кожухах, розпашілі обличчя розпеченими чавунцями цвіли з-під лахматих шапок, на обличчях плавали-тріпотіли білозубі усмішки. Все це хутко промайнуло, бо санки проскочили мимо.
— Пронесло,— видихнув Федір Маковій.
Але поліцайські санки, описавши широке півколо, вже повернули слідом за ними. Пролунали лайка й крик:
— Стійте!
Федір Маковій простягнув руки до віжок і, здається, хотів смикнути, підохотити мишастого, та раптом його руки зів’яли й опустилися.
— Стійте... вашу маму!.. Хто такі?.. Ану злазьте!
Максим Ковтяга поволеньки ступив на лід. Коліна в нього
тремтіли. Справді наскочили на них брати Куниці — Василь та Михайло, знані в селі й поза селом як злі, недобрі відчаюхи. Народжені від двох різних матерів, зате від одного батька — байди-гультіпаки Григора, якому таки невдовзі перед війною хтось уночі проламав ломом череп-довбешку за його походеньки, обидва брати майже не відрізнялися один від одного. В стані гнучкі, гостроносі, чорноокі, з розвихреними смоляними чубами, вони й говорили однаковими глухуватими голосами, в яких бриніла лукава ласка, й ходу мали по-кошачому м’яку, й пісень любили співати і знали їх безліч.
Чи не єдина відміна між братами — у старшого Василя білів поздовжній рубець на підборідді, а в молодшого Михайла — звивався на лівій щоці. На ці відзнаки розжилися вони в бійках, та й то не в своєму селі, а по сусідніх, бо зальотниками вдалися в свого батька.
Біля них на санках, застелених рядном, сидів Кирило Ста-сюк, неабиякий мовчун, із якого витягнути слово — навіть обценьками важко. Дебелий, плечистий, завжди розхристаний (здоров’ям так і пашів), зараз у гандрабатих руках тримав напіврозтягнену гармошку, яка хвилю тому зойкнула — й втихла.
Всі троє були перев’язані білими рушниками, в усіх була зброя.
— О, дід Максим! — наче аж здивувався Василь Куниця, впізнавши старого.— Звідки це ви їдете?
— З Гориничів їду... в Глибокі Колодязі.
— А чого носило в Гориничі?
— Ось домовину везу... Марійку треба хоронити.
Вони, всі троє, подивилися на домовину, яку начебто досі не бачили, хоч вона й лежала на санках.
— Хто ж його порішив Марійку? — збив шапку набакир Василь Куниця.— Чужі чи свої?
— Чужі б порішили за добро, а яке в не! добро? — озвався молодший брат Михайло Куниця.— Не інакше, як свої.
— Ото звірі! — це Василь Куниця.
— Куди звірам проти людей! — це Михайло Куниця. І кивнув на мовчазного, похмурого Федора Маковія: — А це хто такий?
— З Гориничів,— озвався Ковтяга.— Домовину збивав мені.
— Збивав домовину? — здивувався старший брат Куниця.— А ви ж самі такий майстер, що пошукати.
— Майстер не майстер, а тут готова в нього.
— Куди ж це ти? — приглядався Василь Куниця до вкляклого на снігу Маковія Федора.— Чого слідом за своїм товаром?
"Ох і вскочив! — билося в голові, проте глузд його зоставався навдивовижу холодний, і навіть щоки схолодніли від отієї густої стужі, що ринула десь ізсередини.— Чи вдасться так легко вискочити, як легко вскочив?"
Федору Маковію не тільки за останні роки, а й раніше часто доводилося бувати в бувальцях. Йому як на роду було написано — з однієї халепи та в іншу. Тому його раніше і в рідному селі, й тепер у їхньому нечисленному загоні намагалися не те що оминати, а триматись осторонь від нього. Коли в їхньому лісовому ділі комусь не таланило, то стало звичкою казати: "Як Маковій!"
Тепер він, стоячи біля санок із домовиною, гострими напруженими очима вловлював кожен порух надмірно приязних та веселих братів Куниць, а також дебелого мовчазного Кирила Стасюка, що сидів із затихлою гармошкою на колінах та з пригаслою усмішкою на розпашілих, пухких щоках.
Пізно було боронитися, пізно.
Федір Маковій миттєвим позирком оглянув пустельну замерзлу річку, що іскрилася від яскравого сонця, оглянув чорний ліс на березі — і не добіжиш, і не сховаєшся. І чомусь уже не сумнівався в тому, що тепер його доля — в руках оцього Максима Ковтяги, з яким його й послано, але він так і не встиг виконати наказу. Не встиг виконати наказу — на свою ж таки голову.
Але ж бач, послухався — й про Гориничі сказав... І що домовину везе з Гориничів від нього... І Федір Маковій мовив:
— Еге ж, їду слідом за своїм товаром.
— І чого б то? — засміявся старший із братів Куниць.
Тоді озвався Максим Ковтяга:
— Похорони — це похорони, роботи вистачить і для нього... Не люди придумали цю роботу, а сам господь бог.
— Ех, діди-парубки! — озвався молодший із Куниць.— Знайшли роботу — з сирою землею вінчання!
— Ми цієї роботи не вибирали,— впевнено сказав Федір Маковій. І ліктем штурхнув під бік Максгіма Ковтягу: — Правда ж, батьку?
— Горе — ото й усе вінчання,— мовив той.
І раптом Кирило Стасюк розтягнув гармошку, й вона дурнувато скрикнула на всю річку, на прибережний ліс.
— О, чуєте? О, бачите? — показав на нього чубатою головою старший Куниця.— Ми його женимо!
— Тому й у рушниках? — і зовсім оговтавшись, бадьоро запитав Федір Маковій.
— Тому й у рушниках!
— Сваталися? Вже вас і перев’язали?
— Е-е, ми самі себе перев’язали рушниками!
— Як то? — не втямив Федір Маковій.
— А як? — зареготав старший брат Куниця.— Ти, звісно, в Куманівці бував? Бував. А в Куманівці живеться й досі добре, бо ніхто їх не бив і не палив ніколи. Ото хіба що колгоспи та голод, а так більше нічого, навіть німець їх не зачепив. А де найбільше дівок доспіло, що в самому соку? В Куманів-ці. Ну, нашому ото мисливцеві,— й кивнув на мовчазного Кирила Стасюка, що слухав так, наче про когось іншого,— приспічило женитися саме в Куманівку. Знайшов там собі Галю, вчительську дочку. Поїхали до Галі, а дівка не хоче, винесла нам натурального гарбуза. Ну! Конфуз. Ми з конфузом додому, вдома трохи випили, самі себе поперев’язували рушниками, ха-ха-ха, й тепер їдемо назад до Галі, бо він,— і знову кивнув на мовчазного,Кирила Стасюка,— ще дужче її спонаравив. Ну, тепер уже не відмовить! І де візьме другого гарбуза? О, слухай! Ти на гармошці часом не граєш?
— Граю,— зізнався Федір Маковій.
— Ану заграй,— наказав старший Куниця.
Федір Маковій узяв гармошку, заграв стиха.
— О, поїхали з нами!
— Куди? — не втямив той.
— Як то куди? В Куманівку. Ти гратимеш, а ми сватати^ мемося. Бо наш жених і зовсім не вміє грати, й ніхто з нас не вміє. Ну, поїхали.
— Та я ж на похорони... Бери свою гармошку...
— Чи тобі не однаково, де чарку випити? Чи на весіллі, чи на похороні?
И чорна підозра, що закралася в душу, знову вдарила холодом, він гострим поглядом ковзнув по Максимові Ков-тязі.
— Як же я без нього,— сказав той.
— В Глибокому Колодязі знайдеться кому і цвях у віко забити, й грудку землі в яму кинути,— мовив молодший брат Куниця.— А де ми ще знайдемо таких бояр для сватання... Кириле, проси!
Нарешті телеватий Кирило Стасюк лантухом зсунувся з санок, а що на нього всі дивилися запитально, мусив розімк-нути губи:
— Прошу...
— Ну й жених, ну й залицяльник! — зареготав старший брат Куниця.— Хіба так просять і так залицяються?.. Бач, не хочуть іти. А як вони сміють не слухатися, коли ти — влада? Проси так, щоб послухали!.. Бо й жінка ніколи не слухатиме.
Дурнувато поблимавши на всіх, Кирило Стасюк, либонь, здогадався, чого від нього вимагають. Потупішавши рум’яним обличчям, зціпивши зуби, він виставив перед собою гвинтівку:
— Прошу вас!..
— Таж похорон! — затрусився щуплою постаттю Максим Ковтяга.— Таж Марійка моя...
— Скажи, Кириле, що встигнуть поховати,— порадив старший брат Куниця.
— В землю завжди зарити зариєте,— буркнув той.— Поїхали, гайда.
— Великим гуртом легше свататися,— шкірив зуби молодший брат Куниця.
— Та ми ж... Беріть свою гармошку...— відняло мову в Маковія, бо хто б міг подумати, що все так обернеться.— Скажіть, батьку...
Але Максим Ковтяга тільки сурмонився приречено.
— То ти мені щастя не хочеш? — скрикнув Кирило Ста--сюк.— І що ти за їден — тобі легше людину в яму класти?
Брати Куниці сипнули сухим смішком, наче порошею по льоду.
— Ех, поїхали! — скрикнув Федір Маковій, сідаючи верхи на домовину з гармошкою в руках.— Поганяйте, батьку.
Що зоставалося чинити Максимові Ковтязі? Сперечатися з п’яними поліцаями? А хіба щось можна доказати?.. А чи стьобнути лозиною мишастого — та й гайда своєю дорогою, на Глибокі Колодязі? Але ж у них зброя, та й на розправу ці .хлопці хуткі, баритися не стануть.
Бач, і Федір Маковій уже вмостився верхи на домовині, й він уже згодився їхати. А коли згодився, то варить щось своєю головою. Значить, і його вже треба слухатися, щоб не підвести.
Якось воно буде, якось буде. Старший Куниця шмагнув їхнього мишастого, шмагнув своїх коней — і санки покотилися по замерзлій річці. Аж димлячись кумачевим обличчям, Кирило Стасюк ревнув горлом:
— Давай музику!
Приплюснуті ніздрі в Федора Маковія ще дужче роз-плюснулися, коржаве обличчя ще дужче розкоржавілося — і в шалі дикому він із грудей гармошки, рвонувши її, видер музику. Це була музика-зойк, що покотилася довкруж, далі цей зойк обернувся на стогін, а стогін на шпаркі, молодцюваті видрібці, які заквапилися буйним хмільним потоптом,— не спинити.
Голова в Максима Ковтяги смикалась, мов куль соломи.
Скоро з річки звернули ліворуч, тепер санки покотилися через чагарі, за чагарями — прослалося поле.
— Грай! — в одну горлянку ревли брати Куниці.
Хмільним усміхом сяяло рум’яне обличчя в Кирила Ста-
сюка.
В полі зупинилися, підкріпившись горілкою, залили в пельку й Федору Маковієві, який не давався,— й далі їхали з голосною, шарпливою музикою, яка начебто хильнула разом з компанією, а тому, здавалося, вискочить із саней і ви-хилясом подасться в поле. Може, й подалася б, але Маковій не відпускав, тримав біля себе, горнучи до грудей.
Сонце стояло пополудні, коли в’їхали в Куманівку, що розляглася по горбках над широким ставом. Біля хати під червоною черепицею спинилися. Брати Куниці вивалилися на дорогу, прихопивши молодого, який одразу своїми дужими руками й підвів братів на ноги. Коли вони втрьох марно намагалися пропхатися в тісну хвіртку, Федір Маковій стулив гармошку, вже й на домовину її поклав.
— Ну, батьку...— мовив.
Почувши, що гармошка вмовкла, з хвіртки обернувся старший брат Куниця:
— Гайда в хату!.. З музикою!
Федір Маковій як зав'язнув на домовині.
Тоді вони втрьох обернулися розкуйовдженими, набакире-ними головами.
— Весільної! — зареготав молодший брат Куниця.— И попереду!
Гармошка важко звелася в цупких руках, важко зарипіла в снігу, обминула вже за хвірткою сватів — і задзвеніла.
— Діду, гайда!
И Максим Ковтяга подався слідом за ними на святково біле подвір'я, де цегляна хата цвіла здивованими голубими вікнами, за якими означувалися блакитняві мережані занавіски.
Смикнули за клямку дверей — не відчинилися.
— Давай голоснішу музику, аби почули!
І гармошка так зайшлася, що ген-ген на подвір’ях майнула одна людська постать, друга людська постать вигулькнула й зникла.