А що з печі війнуло густою хвилею тепла, то липові пахощі й зовсім нагадали про літо.
Микола з Хащуватого сьорбав юшку, не знімаючи з голови шапку, й скоро його зеленаве від веснянок чоло покрилося іскорками поту, їх побільшало, вони потекли по запа-лих щоках, скапували иа ліжко, в миску.
Схаменувшись, що й сам не мав ріски з учорашнього дня, Максим Ковтяга також узяв юшки, спробував ковтнути — й закашлявся, бо юшка в рот не пішла. Микола з Хащуватого здивовано подивився спідлоба.
— Смачна... З квасолею та з грибами... Давно такої не їв... їжте...
—* В горлі дере...
Відставивши горня з юшкою, Максим Ковтяга налив липового чаю у велику глиняну чашку.
— Випий замість ліків, помічний напій.
А Микола з Хащуватого заплющився, з напіврозтуленого рота виднів борошняно-сипкий кінчик язика. Й знову поду-малося: чи справді з Хащуватого? Може, й не з Хащуватого, вір чи не вір. Може, й Микола, вір чи не вір. А чого добився? Щось має передати, сказати? Але як передасть чи скаже, коли звалився від хвороби? А яка хвороба? Як зарадити? Лиш би очуняв, лиш би й зовсім не занеміг у його хаті.
Голову опосідали думки, голова пухла від думок, і не можна було дати їм ніякої ради. А ще ж горе гнітило, й від горя — не втечеш, не порятуєшся, бо горе було в ньому, чіпки* ми пазурами вчепилося і в серце, і в душу.
Микола з Хащуватого розплющився, пильно вглядаючись у похнюплену та щуплу постать хазяїна, що в безнадійній журбі горбився біля лежанки. Вловивши запах липового чаю, обачною рукою намацав глиняну чашку біля подушки на ліжку, сьорбнув, смакуючи, далі знову сьорбнув.
— Без цукру,— мовив Максим Ковтяга.
Той не озвався, сьорбаючи.
Максим Ковтяга мовчки вийшов із хати в сіни, тут за драбиною, яка вела на горище, відчинив двері до комори. З комори війнуло духом павутиння та мишей. Вмазаний у стіну уламок скла блимав підсліпувато, ледь-ледь пропускаючи світло через патьоки та куряву на шибці.
Дубова домовина сторчма стояла в кутку, наче то притулили небіжчика.
В домовині раніше неслися кури, та курей уже з рік не стало, й Максим Ковтяга тільки-зараз вигріб намощене гніздо. Потім, зігнувшись та обернувшись спиною до домовини, од-Ним плечем підважив її і обома руками звалив на себе.
Домовина зручно лягла на спину, він ступив із кутка до дверей, але верх домовини стукався в одвірок, ніяк не протискуючись, наче домовина не хотіла залишати комору.
Тоді Максим Ковтяга опустив домовину на долівку й потягнув її в двері слідом за собою. Так домовина, скрегочучи по долівці, легко подалася й через поріг комори та через сінешній поріг посунула надвір.
Зі стріхи цяпала вода, краплі іскристо мерехтіли на сонці. Краплі талої води продзьобали сніг, біля хати він став дірчастий і мерхлий. В летючих краплях заломлювалось проміння, й несподівано спалахували золотаво-лілові, лілово-малинові летючі барви. Й від призьби, де трохи оголилося торішньої трави, пахло вогкою землею.
Заточуючись, Максим Ковтяга потягнув домовину до воріт, до санок.
Жовта дубова домовина зайняла мало не всі санки, але він не здивувався, що вона така велика. Авжеж, сам він — статури непоказної, та й дочка Марія — статури непоказної, а ти ж дивися... Оглянувшись на осяяний щедрим сонцем чорний ліс, який легко стояв під ясною блакиттю небес, він якусь мить чи то поміркував, чи то повагався, а потім, згорблено сутулячись, подався до хати.
Микола з Хащуватого знову напівлежав на подушці в ліжку, засунувши праву руку в кишеню кожуха.
— Я от...
Міцно стиснуті губи в того тремтіли, жовна понапиналися — так, наче він із останньої сили змагав свою недугу, яка так неждано скрутила.
— Я от поїду,— винувато мовив Максим Ковтяга.— И коня твого візьму, бо вже так, що без коня не можу. Треба... Ти дивися тут...
Підклав у піч повнісінько дров, аж засичали.
— Дрова нарубані є за хатою на дривітні... Грійся. У скрині сухарі і трохи хліба. В погребі картопля, у діжечці трохи квашених яблук... Борошенце в коморі, я його сховав у бочці від мишей, а згори залізною затулкою накрив...
Микола з Хащуватого слухав, мовчав, і здавалося, бляклі повіки його ось-ось наповзуть на очі. Проте понурою настороженістю на зболеному обличчі мовби хотів допитатися: та куди ж ти йдеш, куди йдеш?
І Максим Ковтяга мимоволі зронив:
— Горе в мене велике... Я б і не йшов, та горе кличе.
Ступивши в сіни, щільно причинив хатні двері, щоб не
так хутко вистуджувалось. І щільно причинив сінешні двері. На призьбі грівся кіт, ліниво мружачи теплі, наче весняні квітки, очі. Максим Ковтяга зсутулено пройшов до воріт, повільно опустився біля домовини на санки. И так сидів, не відаючи, куди й до кого їхати, бо всередині чи то вимерло й вигоріло, чи то душа занедужала смертельно.
І вже як санки з домовиною опинилися на річці, полинули по білій мерехтливій скатертині, якою було застелено кригу, значно перегодя Максим Ковтяга застеріг, що їде не в тому напрямку.
Так потонув у безбережній своїй печалі, що вчасно й не застеріг — не до Глибоких Колодязів, а від села їде.
Чому, як так сталося? Здавалося: смикнув віжками, аби мишастий кінь тюпачив до села. А може, й не смикнув? А може, смикнув віжками не праворуч, а ліворуч? Хоч би й як там було, в голові паморочилося, згадати не міг, а санки тим часом линули все далі від Глибоких Колодязів, і обіч річки змішаний ліс погустішав та почорнішав, і тепер тут починалося урочище Заярне, хоч і непрохідне, але виходжене ним уздовж і впоперек.
Таки зупинив коня, думками своїми повертаючись ближче до самого себе та до дня сьогоднішнього.
И поки отак сидів у санках неподалік від берега, кінь, норовливо війнувши короткою гривою, знову рушив.
І вже Максим Ковтяга не зупинив коня, не смикнув віжками, щоб повернути назад, а з покірливістю приреченого сидів у передку, ліктем лівої руки опираючись на ріжок домовини. Либонь, він таки сам подався по річці саме сюди, в урочище Заярне, бо інакше б кінь не звернув. І вже не так здогадувався, як добре знав, чому підсвідомо направив сюди коня й куди оце їде.
Таки в урочище Заярне.
Перегодя понад лівим берегом виросла гора, яка віддалеки виднілася пласким горбом; подекуди незаліснена, зовсім лиса, для чужого ока вона могла б видатися покритою біло-жовтим снігом, але то був не сніг, а глина та крейда, що з глибини виступали на земну поверхню. Трохи далі видніла друга, трохи вища гора, схожа на першу, так само подекуди незаліснена, з біло-жовтим напиналом поміж врозкидь порослими соснами та ялинами.
Поміж ними, цими горами, лежало вузьке сідло, сюди з річки й завернув Максим Ковтяга.
В цьому вузькому сідлі була стара вирубка, стриміли пеньки, в пухнастому інеї хмарилися чагарники. Застрекотала сорока, наче подаючи комусь знак, і, несподівано появившись, тепер обіч перелітала від дерева до дерева.
Скоро вирубка закінчилася, дебелі ялини зімкнулися лавою. Весело поскрипував сніжок, наче горів-тріскав під полозками. Сорока відстала і вмовкла, тиша довкола поглибшала й потривожнішала, проте, здається, Максим Ковтяга не 'вловлював тієї тривожної лісової тиші, зосереджений у самому собі.
Зовсім близько раптом почувся свист протяжний і неголосний, наче той остережливий свист народився в пташиному горлечку, потремтів — і згас. Мишастий кінь нащулив вуха, а Максим Ковтяга скочив із саней і пішов пішки, посмикуючи 'віжки, водночас із затятим відчаєм погмикуючи спідлоба.
Попереду, на схилі гори, з високої ялини посипався сніг, наче білкою струшений чи птахами. Придивившись, не помітив ні білки, ні птахів, зате за стовбуром щось ховалося. Таки людина, бо раз і вдруге показався лікоть у зеленій куфайці. А потім із-за ялини й чоловік вийшов, стояв із автоматом на грудях, очікував, пильно вглядаючись у санчата, що наближалися сідлом міжгір’я.
З-під жовтої овечої шапки, що наповзала на брови, дивилися блакитні, як сьогоднішні ясні зимові небеса, молоді й розумні очі. Дедалі ці очі торопіли, а темне від морозів обличчя прибирало здивованого виразу.
Санки порівнялися з ялиною і зупинилися.
Здається, тільки цієї хвилі Максим Ковтяга, звівши голову з грудей, і побачив того, хто стояв з автоматом під ялиною.
—і В-ви... куди?..
Максим Ковтяга помовчав, важко вглядаючись в озброєного лісовика.
— Та ти ж, либонь, Іван Смола,— сказав.
— Ну, Іван Смола,— відповів той мелодійним голосом, що
забринів у кілька струн. ,
— То чого ж питаєш...
— Як то не питати? — здивувався той.— А ви ж пароля не знаєте.
— Нічого я не знаю...
— Ото ж бо й воно!.. То як не запитати...— Обійшовши довкола саней і уважно обдивившись домовину, Іван Смола занурив пальці у кінську гриву.— Для кого домовину зладнали?
— Для себе.
Іван Смола стріляв очима то на домовину, то на цього вже підтоптаного й захарчованого діда... котрий швидше скидався на дідька, який вирвався з пекла від таких самих дідьків, як сам.
—• А ви не забалакуєтесь, батьку?
— Хіба я знаю, чи забалакуюся? Може, й забалакуюсь.
Іван Смола був не з лякливих, усього набачився, отож
і тут не губився.
— А далеко везете?
— Чи далеко везу? Та до вас везу, бо до вас і їду.
Спересердя Іван Смола сплюнув через плече, наче відмагаючись від нечистої сили.
— Та нам дерев’яна сорочка не потрібна!
— Я хочу побалакати з Онисимом Потурнаком...
— І отак посеред білого дня їхали, щоб поговорити з Потурнаком? — дорікнув, скривившись.— Ото хіба що домовина вас і рятує... А якби його не було?
— Кажу, що до Онисима. Є він чи нема?
Не відповівши, є Онисим Потурнак чи його нема, збитий з пантелику несподіваною появою отут, в урочищі Заярному, цього зачучверілого дідка, та ще з домовиною на санях, Іван Смола нерішуче поправив автомат на грудях. І яке діло в нього? Либонь, важко й на справжнє діло чекати. І не скажеш йому — з богом гайда, туди, звідки приїхав. Почухавши потилицю, замугикав пісеньку, яка з давніх часів шевською смолою вчепилася до Івана Смоли:
Мы красные кавалеристы, и про нас
былинники речистые ведут рассказ...
А що дідок непорозуміло глипав на нього, мовив:
— Ну, ходімо... Ха!.. Комедія, мамо, з нас: солдат з мене — та на вас!
— З конем? — запитав Ковтяга.
— Із домовиною!
Іван Смола подався попереду, стиха насвистуючи мелодію про червоних кавалеристів, а Максим Ковтяга правив санками слідом.