Зовсім не ставить двійок.
— То він тільки лякав, щоб ми готувалися.
— Авжеж, лякав. А тут майже і не питає. Ще й жартівник такий. Каже, мені дуже пасує білий халат.
— Біле тобі до лиця. Тоді ти схожа на снігову дівчинку.
— Справді?
— Тільки я хотів би, щоб у снігових дівчаток було ще й серце. Гаряче-гаряче.
Потім я проводжаю Галинку додому. Біля її під'їзду ми зупиняємось і якийсь час дивимось одне на одного. Галинка ледь-ледь усміхається — лиш кутиками губів, але очі її серйозні. Здасться, вона трохи підсміюється наді мною, тільки не подає виду. Жаліє?
— До побачення,— каже Галинка.
— Постривай... — Мені дерев'яніє язик, здається, я забув усі до одного слова.
І тут вона раптом першою розриває тишу:
— Ти справді кохаєш мене?
Я відважуюсь і беру її руку в свою. Вона холодна.
— Сама знаєш.
— Ні, я нічого не знаю. За що ти мене кохаєш?
Хочу сказати їй щось дуже гарне-гарне, але слова так і не піддаються. І ніби аж зозла кажу:
— Ні за що.
— Ні за що? — березові листочки очей стають ще кругліші.
— Так, ні за що.
— Як це?
— Хіба можна любити за щось? Коли любиш за щось одне, то виходить чогось і не любиш? Так не буває.
— А як?
— Я люблю тебе всю. Очі, коси, руки, голос... Ти віриш?
Вона сумно дивиться на мене. І мовчить.
— Чуєш, люблю усю до краплини?
— Сергію...
— Що?
— Мені страшно.
— Чому?
— Не знаю... Все це так... що мені аж страшно.
— Ти так нічого й не скажеш?
— Я... не знаю.
— Не любиш...
— Я люблю... Люблю Гоголя, люблю вишні і сліпий курячий дощ.
— Галинко... — Як хочеться, щоб зелене світло її очей перелилося в мої. Хочеться на мить стати маленькою мурашкою і знемагати в зітханні її губ, як у нічних пахощах матіоли.
— Я чекатиму тебе, Сергію, завтра біля собору, ввечері. Добре?
— Ти ще питаєш.
— До побачення.
— До побачення, Галинко...
Якби ж я знав, що станеться потім. Коли б я знав, яке над нами нависало лихо. Лихо, що розлучав людей, забирав в них мрії і розбиває долі. Якби я усе це знав, хіба ж було б наше прощання таким!
Я так і не тримав Галинку в своїх обіймах, не цілував її губи, очі, маленького, як у пташини, носика. Наша зустріч не відбулася.
Тисячі побачень, призначених на 22 червня 41-го, не відбулося.
Тисячі людей розминулися у тому страшному вихорі.
І серед них — нас двоє.
Залишаючи Ленінград, я дивився на верхівку Ісаакіївського собору і раптом відчув, як шалено зростає між нами відстань. Відстань довжиною у вічність.
V
Я не розповідатиму зараз про свої воєнні дороги, про невтішні пошуки протягом божевільних років і безперервні марення тими словами, які мріяв почути від неї 22 червня. І найболіснішим було те, що я так і не знав, що хотіла вона сказати мені того вечора. Аби знав — може, було б і легше, важко сказати.
А так — лишалося тільки сподіватися на диво. А раптом отримаю листа! А раптом зустріну десь! У світі всяке буває. Буває. Але що мені з того. Тільки й лишалося, що жити надією. Все-таки й надія не одну душу вберегла на цьому світі...
Ні, либонь, не варто розповідати про те, як обдавало мене вогнем, коли в медсанбатських розмовах із чиїхось вуст зринало ім'я Галина. Та й кому потрібні тепер оті мої переживання і той біль, що осів на дні серця попелом і ятрить душу. Людям і свого вистачає. Набачились.
Я розкажу вам про несподівану зустріч з моїм коханням, хоча й зовсім не таку, як мріялось...
А було те вже по війні.
Наближалася річниця перемоги.
Я працював у одній з лікарень Києва, що містилася на околиці міста. Власне, для нас, лікарів, війна ще продовжувалася в осколках снарядів, які діставали ми з людських тіл, тривала війна у зойках і стогонах колишніх бійців...
Довкола нашої лікарні ріс сад, а в ньому — вишні. Коли від запаху ліків дурманіла голова, я виходив надвір подихати їхнім цвітом. Дивився на тендітні пелюстки, що висвічували біле сяйво, аж різало під повіками. Тоді я ловив себе на думці, що ми не вміємо тішитися маленькими дивами цього світу, багато чого навіть не помічаємо за щоденною метушнею. От і дерева зацвітають якось непомітно для нас, ніби розпускають квіт уночі, а потім так само несподівано обсипаються, і тільки тоді жалкуєш за тим, що жодного разу так і не прихилив білу запашну гілку до свого обличчя.
Війна розірвала наше життя на дві частини. Щоб якось їх поєднати, щоб перекинути містки через глибоке провалля лиха, я не припиняв писати листи. Писав друзям, знайомим — у всі кінці. Я відправляв стільки конвертів, що дехто мене, мабуть, уже мав за дивака. У всякому разі, наш листоноша Оксентій, запримітивши мене здалеку, завжди поспішав крутнути десь убік. Втомився чоловік казати: "Нема". А коли ненароком стикалися лицем до лиця, Оксентій винувато кліпав очима й казав: "Пишуть. Поки що пишуть, синку, жди".
І я ждав.
VI
Сивий сад. Я сам. Там, у палатах, стогони, ремствування, вмовляння, різкий запах ліків, а тут тихо-тихо. Безгучно, як у сні, опадають додолу білі пелюстки.
Проходжу вузькою стежкою поміж дерев. На них уже де-не-де зеленіють дрібненькі крапельки вишеньок.
Сідаю на лаву і розгортаю томик Гоголя.
— Вам ли-и-ист! — прорізує тишу хрипкий голос.
Лист? Мені? Мабуть, з управління,— міркую спокійно, а серце вже лунко відлічує секунди.
До мене незграбно накульгує старий Оксентій. Однією рукою притримує величезну дерматинову сумку, що аж хилить його набік, а в другій високо над головою підняв сірий конверт. Радіє старий, догодив-таки. Аж біжить. Права Оксентієва нога, яку він за кожним кроком викидає вбік, ніяк не втрапляє на стежку. Нарешті, засапаний, він зупиняється переді мною, а тоді, ніби спам'ятавшись, уже зовсім неквапно, навіть боязко простягає конверт.
Кидаю погляд на зворотну адресу.
Ленінград!.. Женя. Живий.
Старий з надією зазирає мені в очі — що він приніс? Чи те, чого я так довго сподівався?
Тремтячими пальцями розриваю конверт. Дрібненькі літери стрибають в очах. Не витримую — погляд блискавично ковзає аркушем, шукаючи дороге ім'я. І нарешті знаходить...
Аркуш вислизає із рук і, як біла пелюстка, падає долі.
Сліпучо-білі квітки червоніють і перетворюються на ягоди, схожі на великі краплі крові.
* * *
Женя запрошував до себе. З Вірменії обізвався Мартірос, приїдуть Поля, Семен... Ми знову мали зібратися в ленінградського товариша.
Женю-Женю, ти ще вмовляєш. Хіба можу я не приїхати в місто своєї юності, де минули мої найкращі роки, в місто, над яким височить маківка Ісаакіївського собору? Я так і не знаю, що хотіла тоді сказати мені Галинка. І вже не дізнаюсь ніколи...
VII
— Женя!
— Поля!
— Семен!!!
Нас четверо сплітається в одних обіймах. Ми не знаходимо слів. Тільки розчулено повторюємо імена. Потім я довго стискаю їм руки.
Семен подає ліву. На правій — чорна рукавичка.
Такі дорогі обличчя. Близькі і рідні. Вони дуже змінилися, однак в них лишилося щось і таке, чого не змінити ніколи.
Я роззираюся довкола, нічому не хочу вірити й шукаю ще одне обличчя. І досі сподіваюся на диво.
— Мартіроса ще немає,— дивиться на мене Женя.— Але він обов'язково буде.
Я опускаю погляд. Лице, яке шукав,— тільки в моєму пам'ятку. Зоріє двома березовими листочками зволожених очей. Даруйте, друзі, за мою зніченість. Даруйте, що не можу сміятися в ці щасливі хвилини зустрічі. Чомусь саме зараз, біля вас, так забило подих.
— Йому ж найдалі їхати. Аж із Єревана,— додає Семен.
— Так,— кажу я,— Мартірос ніколи не підводив. Він буде. Хіба що каміння з неба.
— Ну як ти? Розказуй.
— Та як? Живий, як бачите.
— А працюєш де? "Зарізякою", звичайно? — сміється Женя.
— А ким же іще? Ріжу. Та й ви ж, мабуть, не кращі.
— Ну ні,— не погоджується Женя.— Ми не ріжемо, ми оперуємо, зрозумів?
— А-а-а... Он ми які.
— Хто оперує, а хто сидить та виписує пірамідон,— сказав Семен, опустивши погляд на чорну рукавичку своєї правиці.
На мить запала мовчанка.
— Семене... — обізвалася Поля.— Навіщо ти?
— Так, до слова прийшлося. Пробачте.
— А в тебе, Женю, майже нічого не змінилося в кімнаті. Той же диван, стіл, телефон,— кажу я.
— І навіть номер телефону той самий,— додає Семен.
— Та що з вами? — не витримує Поля.— Невже вам немає про що розповісти?
Було, нам було про що розповісти. Тільки в перші хвилини ми ще не звиклися одне до одного. Ми боялися необережних слів.
...А потім з'явився Мартірос із посивілими кучерями, з незгасним блиском в очах. Під рукою — пузатий бурдюк вірменського вина.
І точилися довгі розмови, сплетені з туги і радості. Згадувалися безтурботні студентські роки, війна, пилося терпке червоне вино.
— Вип'ємо за те, щоб ми завжди трималися одне одного,— сказав Мартірос.— Нехай у нашій дружбі знайдуть своє продовження ті, хто був із нами раніше, кого ми ніколи не забудемо.
Почулося Полине схлипування. Затремтіли її плечі.
— Не треба, Полю,— мовив Мартірос.— Не треба сьогодні думати про смерть. — А по хвилі мовчання додав: — Між іншим, сьогодні мій день народження.
Ми забули. Забули, що саме цього дня шість років тому святкували отут же Мартіросові іменини. Де нам було згадати про день народження після того, як ми побачили стільки смертей.
— Женю! — вигукнув Семен.— Заводь патефон, чорт забирай. І наповніть келихи. За Мартіроса! — стукнув він по столі твердою правицею.
— Многая літа.
Зашипіла стара платівка, залунала мелодія.
— Женю! — командував далі Семен.— Бери Полю до танцю. А я — з Мартіросом. Отак! Убік стола!
Незграбно й кумедно танцюють двоє чоловіків. Важко сказати, чого більше у тому танці — радощів чи печалі. А мені не було пари.
Сів на диванчику. Як і шість років тому. Тільки тоді біля мене сиділа й вона. Біле волосся, запах далекого степу.
І враз мій погляд натрапляв на телефонний довідник. Той самий. Лиш постарів, як і людина. Миттю майнула в голові якась невиразна думка. Перегорнув сторінку, другу. "А", "б", ага, ось. Бабенко, Бакланов... Баранчик. Яке дороге прізвище. Яке гарне та любе прізвище!
Швидко набираю номер, і коли в трубці почулися довгі гудки, серце моє зайшлося од хвилювання. Чи живий Баранчик? Адже він теж був однією з тих ниточок, що єднали мене з... Як довго тягнуться ці гудки.
Будь же, Баранчику, живий, чуєш? Будь живим.
— Алло!
Це він! Голос трохи змінився, але в ньому щось є таке, чого не змінити ніколи.
— Це Баранчик?
— Так.
Я не знав, що сказати йому.