Літо збігало, а він ждав чогось, виглядав, та от дивина: чимдалі — усе частіше згадував дивакувате дівча і його гарячий шепіт: "Нікуди я не поїду, чуєш?"
А однієї ночі йому наснився ліс із величезними, як у казці, деревами і якась невідома дівчина, і вранці Іван не витримав, ухопив вудки й подався до річки. Раптом захотілося її побачити, якось так болісно захотілося, як, буває, завербованому в далекі краї чоловікові запрагнеться бодай одним оком глянути на кущик безу, що росте під рідними вікнами.
Тільки глянути — і все.
— О, Ванюшко,— зустрів його дядько Комар.— Добре, що ти навідався, бо мені оце ні з ким і словом перекинутись.
— А Тетянка? — зопалу сказав Іван перше, що мав на думці.
— Тетянка? Поїхала. Вчора.
— Куди?
— У Кривий Ріг.
Вчора...
І так порожньо стало тоді на душі, аж страшно — ні жалю, ні болю, сама порожнеча у грудях, дихнути нічим. Лиш подумав, що коли сняться величезні дерева, то це на погане...
Тепер поплавці стриміли непорушно, наче очеретяні дудочки, виглядали з води, і дядько Комар почувався незатишно: не вгодив він сьогодні Іванові своєю річкою, тому й сидить хлопець такий намурмосений, не розповідає отих королівських придибенцій, од яких у дядька свербіло під ложечкою.
— Зараз, Ванюшко, я тебе розвеселю трохи.
Комар підвівся, пішов до хати і згодом повернувся з музикою — Іван ще здалеку почув, що в його руках шкабарчить транзисторний приймачик.
— Оце таке маленьке радівце, а й Америку ловить,— тішиться дядько і знову сідає коло Івана.— От уже повидумували. Це ж, Ванюшко, чиясь голова допетрала, даю гарантію.
Але "радівце" Івана не розвеселило, скоріше навпаки: тут і так кльову немає, а дядько ще й шкабарчалку приніс, щоб рибу розлякувати. Видно, доведеться вертати додому з порожніми руками, то це Ганя знову почне... Ну та нехай. Так мені й треба,— із солодкою зловтіхою подумав Іван. А то наобіцяв дурниць усяких... рибка, юшечка свіженька... Тьху! Ніби він і справді йшов сюди заради риби.
— Оце ж недавнечко приїжджали до мене гості,— вів своєї Комар,— з Кривого Рога, то зять Санюшка подарував мені це радівце та каже: "Нате вам, тату, щоб не скучали за нами. Крутнули — співає, ще раз крутнули — про політику розказує". А як же ти, бідна голівонько, не будеш скучати, як воно, той Кривий Ріг, аж де.
Дядько ще говорив, говорив, а Іван і не чув його зовсім, лиш чув, як болять йому очі від сонячних зайчиків, що стрибали в лице з води золотої, та чув ще гіркий лоскіт у горлі од крутого соснового духу.
— Залягла на дно халєра,— знов завів Комар мову за рибу.— Може б, рака впіймати, та на шийку ракову клюне?
— Вона як бере, то бере.
— Або мотиля вирити.
— Атож... мотиля.
— Слухай, Ванюшко, а ти макуху сьогодні кидав?
— Ви б, дя, краще радіо вимкнули. Нехай не шкабарчить,— не витримав Іван.
— Та що радіво? Вимкнути — не штука, якби ж гарантія, що воно поможе. І чого ти, Ванюшко, вчора не прийшов? От де ловилася. Хлопці ваші ж, з містечка, по відру...
Івана вже починали дратувати ці балачки, бо знав, що якби він і вчора сюди прийшов, однак запізнився б. Таки його Ганя і тут правду казала: рибалка з нього нікудишній, то й немає чого ходити до річки.
Краще б цвяха забив у стіну!