На душі стало легко, мов чорна хмара розійшлась над головою.
Продув весняний вітрець, шугнув він до тих над західдю сонця рожевих хмар, що здавалися, ніби то баби варили храмові обіди, злетів, поперекидав горщики із бузиновим киселем. Далі ухопив метлище й порозвозив геть на півнеба червоно-фіолетові круги. Потім почав трусити мітлою над землею, і фосфоричним світлом заіскрилося в ставку поміж зеленою осокою* загорівся у шибках, у безверхій хаті на краю села.
Подумав і почав мастити в бузиновий кисіль сонце заходяще, як корж, і впала тоді на землю червона од західдя мла, і настав червоний вечір. І в очах у всіх, хто йшов або їхав проти сонця, і в замріяних очах дівчини, що вийшла до перелазу, і в задуманих, притомлених пастухових, що гнав корови з поля, і навіть в очах мовчазних корів — в усіх їх одсвічували проти сонця переможні, радісні червоні прапорці. Замовк храмовий нудотний дзвін. В червоній вечірній стумі довго ще носили школярі воду з яру на город і кропили лійками капустяну розсаду до вечірньої зорі, як до свічки.
А десь поміж ситником, де латками виблискувала вода, червона, як вино, на все село кумкали жаби в золоті глеки, мов школярі-перваки вичитували цілим класом, роздільно, старанно, слово за словом, як першу лекцію або вечірню молитву: "Долой... долой... монахов...".