Чиста хвилина для роздумів

Ніна Бічуя

Сторінка 2 з 3

Мабуть, так само діється не тільки з образом зовнішнім, а й внутрішнім, і не дивина, коли той хлопчик наполохано зник, явившись на мить з минулого, заглянувши тобі в очі.

Ти стискаєш міцніше м'яку, тепленьку синову долоню, наче боїшся так само раптово загубити не тільки минуле, а й те, що маєш цієї миті, бо ж наступної хвилі воно буде зовсім іншим, зміненим до невпізнання. Син здивовано дивиться на тебе — ви зараз спускаєтесь у видолинок, густо зарослий кущами, духмяний і буйний, ви наче пірнули у зелену воду, вітер вихоплює з тої зелені високі хвилі, вони обдають вас від ніг до голови бризками солодких запахів і свіжості, і тоді раптом здається, ніби це той самий видолинок, та ж густина листя й трав, де ти ховався не раз, і знову ж — не ти, ні, а той хлопчик, тобі й на думку не спало б ховатися, ти й на велелюдді вмієш тепер приховати те, чого не хочеш відкрити іншим, тобі вистачить навіть усмішки чи байдужості в погляді, ти володієш своїм обличчям, а той хлопчик не вмів і мусив ховатись. Ховався, щоб перебути якусь образу, чи передумати несподівану думку, чи виплакати якусь свою хлоп'ячу біду. І було так, що той хлопчик ридав, зневажений і смутний, коли старші хлопці — а він товаришував звичайно лише зі старшими, молодші здавались йому нецікавими й немудрими,— з усмішечками й поганим виразом в очах оповіли й розкрили йому найпотаємнішу таємницю людського зачаття. Йому здавалося, що його ударили по обличчю, забруднили й кинули під ноги, в ньому не спалахнула цікавість. Він гадав, то бузьки, гарні, чудові птахи, принесли його на крилах у цей гарний, чудовий світ, і він пам'ятав навіть політ, запаморочення од висоти, шум крил і радість приземлення — і раптом, виявляється, все те вигадка, дурниця, байка для малих дітей, а правда зовсім інша, і хлопчик ховався від гарного світу, який так тяжко обдурив його, а тепер зовсім легко признався у цьому.

Ти затискаєш руку сина в своїй долоні — як-то твій син переступить момент, схожий на той, так терпко пережитий іншим хлопчиком? А може, твій син уже переступив його — і нічого не сказав тобі? Хлопчик теле не йшов тоді до батьків із своїм ненавмисним і немилим йому відкриттям.

Назустріч тобі поволі ступає стара жінка, запнута в рябеньку хустинку, спідниця на ній рясна й довга, мода ніяк не впливає на цей одвічний одяг. Добридень,— вітаєшся ти з нею, і син повторює за тобою слова вітання. Добридень, синочки,— відповідає стара, вона аж така стара, що не помічає різниці вашого з сином віку, ви обидва для неї синочки, віддалені від її сьогоднішнього дня куди більше, ніж на півстоліття. Вузенькі уста бліді, порух губів ледве вловимий, голос тихий — скоріше вгадуєш, ніж дочуваєш слова. Ти питаєш її, аби переконатися, чи не помилилися: до школи — цією стежкою? Так-так, цією, а ви звідки й чиї будете? Ти пояснюєш звідки й чиї, стара пильно прислухається до своєї пам'яті, але, звичайно, не знаходить там нічого, повязаного з твоїм прізвищем і містом, у якому ти тепер живеш, похитує головою й ще раз підтверджує: до школи — отак, цією стежкою, синку,— і ти рушаєш далі, все так само міцно стискаючи синову руку.

Ані краплі солодкавої сентиментальності немає в твоєму ставленні до Макова, до його зелених пагорбів, до свого власного дитинства, навпаки — ти пробуєш бути критичним, навіть намагаєшся кепкувати з себе самого: хотів показати синові щось справді гарне, а виходить, син не сприймає, син не бачить тебе малим, не може уявити собі того хлопчика — а ти не вмієш розповісти йому нічого, тобі раптом забракло фактів, спогади наче урвались. Їхати треба було самому, не слід брати сина у своє давнє, часом варто побути самому, зовсім самому.

Школа. Двоповерховий будинок, величезний, трохи занедбаний, дикуватий парк, він пригадується тобі лісом — пізно восени ви збирали тут зелений, вогкуватий мох, щоб ним обкладати підвіконня, мох не гаснув, був зелений довго і захищав вас від протягів, що рвалися у розгойдані, неприпасовані вікна. Ані краплі солодкавої сентиментальності нема в тобі, є тільки тремтяча радість, голосний крик, що намагається видобутися назовні, але не видобувається, ти не дозволяєш собі такого, і крик аж розриває горло й рот, болюча радість і непам'ять всього на світі, крім того одного — от зараз, зараз ти врешті таки зустрінешся з тим хлопчиком, ти побачиш його руки, очі, вузенькі плечі, ти побачиш, як учитель із старшого класу веде його за руку сходами вгору, на другий поверх, у той старший клас, де майже дорослі хлопці — вони переросли школу, переросли шкільні підручники, вони пережили війну і тому переросли навіть самих себе,— ті майже дорослі хлопці мусять слухати, як ти читаєш. Послухайте, повчіться у малого,— каже учитель, і хлопчик читає, слова липнуть до губів, не відриваються, він не чує їх звучання, але продовжує вимовляти звуки, які так і залишаються звучати, не стають живими словами,— малий трохи ніяковіє, а трохи побоюється тих майже дорослих хлопчаків. Він передчуває, що ця демонстрація його уміння (шестилітній хлопчик — а вже давно вміє читати) закінчиться сумно для нього, премудрі переростки не люблять (і мають рацію), щоб їх повчали в такий спосіб. Передчуття й справді не були даремними: хлопці обливають його без жалю холодною водою, одяг вимокає, холодно, вітряно, безнадійно і майже самотньо від образи — за що вони так, чи він сам напрошувався, чи хотів хвалитися? Більше вже ніхто не може намовити його читати вголос навіть у своєму класі, і, звичайно, десь відтоді — велика нелюбов до всього показного, невміння радіти з власного успіху і страх перед похвалою і визнанням: ану ж усе обернеться чиєюсь заздрістю і чиїмось приниженням, а тобі самому — лихом. Бо ж, ясна річ, ті майже дорослі хлопці мстилися тоді за свою заздрість і своє приниження. Але відтоді прийшло до тебе інше уміння — сприймати власний успіх як щось, у чому не може бути сумніву, щось, із чим народився, сказати б. Що то — смирення паче гордині?

Той двоповерховий будинок — то вже не школа. Ти сприймаєш що звістку з превеликим жалем і розчаруванням, а водночас тобі подобається і нова школа — сучасний гарний будинок, перед фасадом безліч чарівних розквітлих трояндових кущів, ти торкаєш рукою делікатні пелюстки, вони рожеві, білі, темно-червоні, пахучі, і від того запаху приходить цілковите примирення з новою школою. Дітлахи біля школи зайняті своїми канікулярними справами — ти питаєш, де можна знайти директора, хоча сам ще напевно не знаєш, навіщо він тобі потрібен. Директора нема, тобі підказують, як знайти котрогось із учителів. Дивина, думають діти, чого б то раптом комусь знадобився директор чи учитель посеред літа? Ти йдеш до того вчителя — і тебе аж тепер огортає таке воістину непереможне хвилювання, що ти не бачиш і не помічаєш нічого довкола себе, навіть рука сина, котрий покірно йде слід у слід за тобою, стає зовсім наче невагомою, і ніщо не має значення, окрім одного — яку відповідь почуєш ти зараз на своє напозір просте запитання. Зрештою, тобі важко його сформулювати, важко вимовити. Молодий учитель з неприхованим подивом чекає, поки ти врешті поясниш, чого тобі треба, і ти, відчуваючи, як терпнуть кінчики пальців, як важко проштовхуються крізь губи слова, питаєш: скажіть, а в школі працює хтось із давніх, ще післявоєнних учителів? У відповідь спокійно повідомляють — так, звичайно, а хто вас цікавить? І ти називаєш прізвище першої своєї учительки, із страхом і неспокоєм, з тривогою, яка встигла стати у сто крат більшою за тих кілька секунд, що відділяють запитання від відповіді. Так, вона жива! Не запримічаючи нічого на дорозі, ти маєш тільки один орієнтир — хата відразу за перехрестям, ти просиш сина пильнувати, аби не поминули те перехрестя, син сміється — такого не може бути, хто б поминув перехрестя двох шосейних доріг,— ти поспішаєш до хати своєї першої учительки так, як, може, не поспішав би до своєї власної по такій довгій відсутності. Тебе терзає каяття — як ти міг так довго не згадувати про неї, про ті дві довгі коси на плечах, про сумну задуму в карих — ти напевне знаєш, що карих — очах, про ту книжку, яку вона подарувала тобі, написавши; "Моєму найкращому учневі..." Де та книжка? Яка то була книжка? Ти пам'ятаєш почерк учительки, ти б розпізнав його серед багатьох інших — а от назву книжки зовсім забув. Тебе терзає каяття: чому ти ані разу не написав їй листа, як ти смів, розлучившись із тим хлопчиком, заради котрого ти приїхав сюди,— розлучитися так надовго і з нею, яке ти мав право так робити? Але водночас ти сподіваєшся, незважаючи ні на що, сподіваєшся, що вона мусить пам'ятати тебе, попри твою невдячність, попри твоє непам'ятство й неуважність, попри твою черствість і байдужість.

Відчиняєш рипучу, пофарбовану у зелений колір хвіртку, стукаєш у двері дому своєї першої учительки — раз, і вдруге, і ще раз,— з-за тину з'являється постать якоїсь жінки. Вдома нікого нема, але ви почекайте, може, скоро прийдуть,— радить жінка, видно, їй дуже цікаво, хто ти, і звідки, і чого ти опинився тут, вона пильно вивчає і тебе, й твого сина, але їй вистачає такту не розпитувати, вона тільки стоїть і чекає — ану ж ти сам здогадаєшся вдовольнити її цікавість? Однак ти мовчиш, і вона зникає. Напруження ще не минуло, та ти вже відчуваєш, як у тебе вступає якесь хлопчакувате бажання встругнути щось веселе й гарне, дуже веселе й дуже гарне. Розглядаючись по подвір'ю, ти бачиш, що господарі мають не надто багато часу, аби пильнувати ладу на тому подвір'ї, та все ж хата чепурна, мабуть, не так давно поставлена. Біля старої дерев'яної будки — сивий, великий і добродушний пес на ланцюгу. Він ніяк не зреагував на вашу з сином появу, сина це страшно порадувало, він має, звичайно, охоту відразу ж заприятелювати з псом, і ти допомагаєш йому у тому: витягаєш з портфеля ковбасу, хліб з маслом, плавлені сирки — стандартний харч, котрий беруть у дорогу (при тому ти згадуєш, що обідня пора давно минула й слід було б нагодувати сина). Знаходиш якусь колоду, коротеньку, обтесану з одного боку, ви з сином сідаєте на тій колоді, ніби вже віддавна й багато разів були на цьому подвір'ї й знаєте, які тут порядки й на чому тут можна сидіти,— ділиш чесно й порівну увесь харч на три частини.

1 2 3