Смерть

Борис Антоненко-Давидович

Сторінка 7 з 24

І Горобенко нашорошився ще більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне вліті пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив:

— Я вас слухаю, прошу.

— А ви все ще й досі — по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка... "Б'ють пороги" чи як воно?.. хе-хе... — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:

— Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба?

Горобенко запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі. Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим гімназистиком.

Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку, розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні — допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:

— Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так недавно було... і тьотя ваша, батько...

Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос:

— Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло.

Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті.

Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому вже й остогидлу мороку про піаніно.

Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно... Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах — "Костянтин Петрович", поклопотався за нього в наросвіті... Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає... Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.

На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:

— Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.

Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.

— Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть...

Від цього останнього "простіть" Кость зашарівся. "Простіть"? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, "простіть" — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це — "простіть"?

Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.

— Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по батькові і "громадянине" сказав поволі, з притиском — невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?

— Ну, яка там "буржуазія"! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться... — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: — Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам...

— Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?..

Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки.

— Я розумію, звичайно... Ви переконані... За ідею свою, так би мовити... Але...

Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. "Хоче дати гроші?! Хабара?.."

Він майже крикнув:

— Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа...

Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.

Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.

VIII

Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.

— Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте...

Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: "Цей наш педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ..." — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.

Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.

— ...Буза!... Яке може бути "матеріальне становище педагогів" на засіданні педради?!. І знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!

Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.

Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:

— Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?

Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.

— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати... Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж...

Радченко грубо перебив:

— Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.

Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:

— Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською.

Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:

— Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському... Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть...

Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:

— Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать...

Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.

Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.

Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: "Що за один цей Радченко?"

Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.

Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв'язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.

Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих "Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета", призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже "свій" зо всіма його хибами, негативами й позитивами.

А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один "за українця", ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати "своїм" — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.

Кость Горобенко тужно подумав: "Як би було добре, коли б Радченка тут не було... — Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — ...коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім..."

Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.

— Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову.

Горобенко потер чоло і стомлено сказав:

— Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.

— Що значить "дилетантом"? — Радченко підвів здивовано густі брови.

1 2 3 4 5 6 7