Це значить знову почувати себе внутрішньо наструнченим, знати, що Кричеєві шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спеціально, дивляться на нього. Взагалі самий факт парткомівського повідомлення свідчить про те, що є другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте від парткому немає чого сподіватись приємних новин.
Горобенко пішов до парткому хутко. З такою порожньою похапливістю ходять тільки ті люди, що хочуть якнайскорше дізнатись про халепу й позбутись її.
Ось стоптані східці, залізні поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргінстр, агітпроп, ще якісь двері, на лутці двоє з рушницями лузають насіння. І — двері до Кричеєва...
Кричеєв разом із Попельначенком схилились над дрібно писаним папером. Кричеєв не одразу підвів голову, а підвівши, кинув недбало: "Зачекайте хвилину" і знову заходився водити сухим пером понад рядками.
Горобенко стомленими кроками підійшов до столу. Потім обіперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю кашкета. Тепер тільки він відчув утому. Була задуха, чути було, як від швидкої ходи й сходів калатало під сорочкою серце, і очам ніде було спочити на безкінечних, однотонних діаграмах і постійних портретах, що трохи де-не-де затуляли сірі стіни. Через портрети й діаграми утома відчувалась більше. Взагалі він зморився. Мабуть, можна зморитись жити? Очевидно, можна? Тоді ж у чому тільки спочинок?.. Але...
Горобенко похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. "Чому я одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв — "начальство". Це правду хтось сказав:
"Щось є лакейського в психіці кожного українця!.."
Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка:
— Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український, розуміється. Там і заява їхня лежить...
Горобенко присунув ближче до столу свого стільця.
— Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже — ваша думка як українця?
Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі, кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передніссі пенсне й одкинув голову на бильце фотеля.
— Так ось. Ми слухаємо вас.
Горобенко подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І тоді стало до смішного ясно: вони "слухають". Прекрасно. Але це занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це? Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте анкетне "як комуніст-більшовик — несталий". Гаразд.
Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав:
— На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати. Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав:
— Ви гадаєте, що не треба давати?
— Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично... Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив:
— А я — так дав би їм дозвола. Хай друкують... Попельначенко широкими, розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув долонею по плечу:
— Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались усі ті, що в "Просвіті" були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий — як його — Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати! Якого ж чорта...
Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав:
— Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину — що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь.
Попельначенко, лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився над паперами.
— Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо, маєте рацію.
Кричеєв перегорнув сторінку і взяв у руки перо. Ніби глухий відгук якоїсь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до дверей.
— Всього!..
Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.
V
На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню — нужденне полум'ячко від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно поблискували двері.
Горобенко повернувся на ліжку до каганця й поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість, навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість.
За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п'яний голос її Митька.
— Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком, продком, совєт, а жисті — нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі — почему?!
Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи, заплакала. Потім заторохкотів дзиглик, певно, Митька хотів устати, і з тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни.
Але Горобенко звик уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну, доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти, як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у "Просвіті" і ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти? Плювать би він хотів на них!..
Горобенко повернувся горілиць і поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з Придорожнім...
Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і, признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє — і знову муляло всередині.
— Сумління?.. Га?
Горобенко одкинув ковдру й спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх голосів, придивлявся до їхньої боротьби і... — аж здивувався.
Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати:
— Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я — більшовик...
Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь, і перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало. Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт, углиблюється далі.
Так, так — треба кількох крапель крові на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать. Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих хат, отих усяких "квітоньок", у спеці й поті з пилом, уболоченими руками — розстріляти... Важно — хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) — як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв "самостійну" і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!
Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба. Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг спати.
VI
Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував. Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.
За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.
— Я маю у вас реквізувати піаніно.