Проте цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум російської інтелігенції, що одірвалася від народного пня. Цей шлях болючий і ганебний, але він має свій кінець. Інженер прекрасно знає, що хіба ж можуть довго утриматись ті, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури — фінікійці, греки, Рим... Інженер певний за майбутнє, а тепер він говорить чемно, але сухо й стримано.
Горобенкові було шкода цю сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботник, як у фетиш господарчого піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому. Інженерова млявість профанувала сильні замахи рук. Здавалося, що інженер крізь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю, гасить силу вдарів і через це виходила не робота, а тільки дитяча гра в робітники. Хотілось у тришия прогнати інженера і його тінь — підрядчика. Дружинін сплюнув на долоні, взяв держак лопати і, наче відповідаючи Горобенковим думкам, забурчав:
— Понаводили начальників! Планувати їм треба. Скажіть, будь ласка, — штука яка велика! Землю насипати самі не зможемо...
А інженер мовчки походжав між партійцями і свердлив очима їхні спини. Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду інженер постукав цигаркою об срібний портсигар і чиркнув запалку.
— Одійдіть, будь ласка, ви мені заважаєте! — кинув йому грубо і з силою швиргонув від себе налопатник землі.
Інженер здивовано оглянувся і, чемно перепросивши, пішов далі. Горобенко сердито кинув у його сторону:
— Тиняється тут!.. — і жваво заходився працювати. Вже вечоріло, а наслідки суботника були ще зовсім мізерні. Узвіз перед мостом було тільки з одного краю вталовано, а з другого — лежала брилами свіжа земля, і перед самісіньким мостом, там, де починались його гнилі дошки, вирячила чорну пащу велика діра. Було ясно, що не закінчити за сьогодні навіть самого найпотрібнішого, і, певно, інженер уже заздалегідь радіє, але партійцям хотілося закінчити. Вони старанно копали землю і підвозили її до мосту. Дружинін хазяйновито зміцняв схил, і тільки Нестеренко, повітпродкомісар Дробот та заворгінстру стояли обік дороги і про щось сперечались.
Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову компанію і знову взявся до роботи.
— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, — казав він далі до Завального, — через те, що кожний чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти?
— Знову, "богоіскателю", завів своє, — заскалив зуби Завальний, — мудруєш ти щось багато!
— А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного шелихвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде. Ось глянь, брат, на них, — він кивнув головою до Нестеренка, — "ать-два" він може, а лопатою — вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!..
Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова — "На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді робітниче — "від верстата".
Край рівчака сидів у розстебнутій камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова.
— Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи...
Фролова розв'язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком.
— Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?
Фролов потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув. Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно прошепотіла:
— Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді як би до вєтру в лози — і скушаєш там... Фролов сердито пробурмотів:
— Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула:
— Там которі присмажені — ті з м'ясом, а то ще з капустою будуть...
Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала:
— Удивительно — как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!..
Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози.
Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман.
Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки.
— Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім — хіба це допустимо — наш "пред" страшенно любить вуджені ребра (щодня записки до продкому пише), а товариші Нестеренки по троє пар чобіт мають, і це в той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні, ми...
Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.
Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно? Так, так — вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний?
Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: "Ні, це дуже добре, що він у партії. Він справжній, природний партієць".
Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш. "Якого чорта тільки Славшу не викинуть і досі з партії?"
Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове:
— Од-ставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..
III
Був ранок. Сонце сміливо розсікало золотими мечами зелену гущавину листя і вигаптувало на стіні якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко підійшов до поручнів веранди і повними грудьми вдихнув свіжого повітря.
Ранок справляв свій тріумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогодні жодною хмаринкою. Він легко перекинув за обрій ніч і звитяжцем простував назустріч дневі. Тисячі пташиних голосів співали йому урочисті кантати, якісь занедбані, певно, від старих ще хазяїнів, жоржини і червоні невибагливі півники побіля веранди в саду, здавалось, по-особливому сьогодні прибрались і, вмиті, чепурні, трохи засмучені від своєї одвічної мовчанки, лагідною посмішкою вітали переможця.
А ранок ішов і йшов. Незримі легіони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед, і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними манівцями останній князь ночі — блідий, ледве помітний місяць.
Горобенко схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра. Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його пристрасний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тільки в кутку біля піддашшя залишилась журна тінь, наче згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і він був любий йому. П'яна сонячна радість і самотня туга затінку були споріднені, вони доповнювали одна одну, вони — як рідні сестри.
Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер... Чому?
Горобенко це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів: "Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й не говорилось офіційно), а тепер вона була б "міщанкою", "баластом", безпартійною "сволоччю"..."
Горобенко подумки сказав і це. У цій грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім... є багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за оранжерейні хризантеми, в хододну, безпросвітню фугу легко згадається чистий, осяяний весняний ранок... Надя вмерла, вмерла тільки фізично, а коли з'явиться рідко уві сні, вона буде просто Надею, "дореволюційною" Надею.
На веранду вийшла з таганчиком і чайником двірникова дружина Параска Федотівна. Революція позначилась в її житті насамперед тим, що домкомбід переселив її родину з конури в колишній панський кабінет. Вона живе поруч із Горобенком і задоволена з тихого сусіди. Їй часом стає навіть шкода цього мовчазного "комісара": "Чудний якийсь: інші, глянь, свій виїзд мають, комуністичний великдень потай по-старому справляли з поросям, сирною паскою і спиртом, а цей..."
Параска Федотівна лагідно привіталась, поставила на цементову долівку таганчика і попливла по східцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки повернулась назад, на веранду. Тут безпечніше: можна на хвилинку піти і чайника не вкрадуть, потім, ніхто не побачить і не проситиме окропу.
Горобенко глянув на дебелу постать Параски Федотівни і нараз подумав: "Дивно: за весь час у партії мене ще ніколи не потягнуло до жінки. І це зовсім не тому, що — Надя..."
Коли заплигали під чайником жваві вогненні язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотівна витерла спідницею руки і звернулась до Горобенка:
— На сонечку грієтеся? Воно дійствительно, що прелесть... Може, стаканчик чаю візьмете? Я зараз сахар перепалю... Тепер і чай такий, знаєте!.. — сказала Параска Федотівна, зітхнувши. — Раніш, бувало, підеш у лавку, візьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова купиш...
Параска Федотівна солодко бурмотіла собі, а тим часом чайник почав захлинатись, і від перших його бризок сердито зашипіло у вогнищі.
— Так, пожалуйста, заходьте налити собі... мені воно ні по чому, а вам, як холостому, як же це так на службу йти...
Парасці Федотівні було приємно отак по-простому побалакати з чудним "комісаром", вона не від того була навіть, щоб пофліртувати трохи (це тобі не Митька окаянний, що п'ятнадцять років під п'яну руку бив, а тепер бабу ублаготворити не в силі), Параска Федотівна лукаво підморгнула Горобенкові і пішла в дім.
Горобенко повернувся до своєї кімнати, скинув сорочку і заходився вмиватись.