На екрані добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже. Кьоко дивилась на нього з любов'ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції... Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи...
Коли всі "фігури" завмерли на своїх квадратах, зазвучав металічний голос:
— Розпочинається матч Унікум — Піфагор!..
"Розпочинається... — зловтішно подумала Кьоко.— А як він скінчиться?"
— Для мене — велика честь зіграти зі своїм творцем! — почувся тонкий голос "Піфагора".— І я виправдаю його сподівання, продемонструвавши винахідливу, бездоганно логічну гру.
— О боже, як вони розмовляють! — прошепотіла Кьоко, невідривно дивлячись на екран.— Нещасні електронні мавпи...
— А де мавпи, мамо? — торкнулася її руки Міка.
— Та он же, бачиш, під стіною одна баньката стоїть.
Нарешті гра почалася. Виконуючи команди Унікума і "Піфагора", живі фігури займали вказані квадрати, "забитих" виносили роботи,— усе йшло, як і слід йому йти. Окуно, стоячи скраю шахівниці, весь час дивився на панель Пульта Управління,— певне, вивчав, які зміни зроблено в його схемі.
Чи то так тільки здавалося Кьоко, чи й справді час минав повільно, ой як повільно! Десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин... Коли ж вони почнуть с в о ю гру?
О, вже...
Той, що стояв поруч Окуно, вийшов зі свого квадрата і кинувся до пульта.
— Порушення! — загримів голос.
Роботи схопили людину і потягли назад. Саме цим коротким замішанням і скористався Окуно. Метнувся до Пульту і почав швидко натискувати кнопки.
— Молодці, ох, молодці! — зціпила руки Кьоко.— Оце тобі шогі, узурпатор...
— Це така гра, мамусю? — обізвалась Міка.
— Так, це велика гра, дитинко...
В залі зчинився гамір, метушня. Роботи раптом попадали і лежали нерухомо. Щось загуділо, монотонно і набридливо, аж у скронях заболіло. Кьоко вже була простягла руку, щоб вимкнути звук, але раптом усе стихло, почувся голос Окуно:
— Неба і Сонця!
— Неба і Сонця! — підхопили товариші Окуно.— Неба і Сонця!
Клич, який досі підпільники вимовляли пошепки, тепер лунав у самісінькому центрі Унікума, звучав з мільйонів екранів підземного Токіо.
— Неба і Сонця! — радісно вигукнула Кьоко, цілуючи Міку.
Окуно натиснув якусь кнопку па Пульті — почувся металевий голос:
— ...чить. Що це значить?
— Кінець твоєї узурпації, Унікуме! — відповів Окуно.— Твої збройні сили вимкнено, нейтралізовано... Тепер скажи: навіщо ти штучно підтримував радіацію на контрольних пунктах?
— Люди не відповідають стандартам. Їхні бажання — занадто мінливі величини, вони кожної миті порушують інтегральні схеми, ритмічні графіки. Їх треба сховати під землю. Це раціонально. Без них Токіо досконаліший. Програма і ритм, програма і ритм... Я маю ще резервні команди!
Раптом загуркотіло залізним громом, бабахнуло, екран зблиснув і погас.
Нажахана Кьоко не знала, що й подумати. Невже він понищив усіх? Та через кілька хвилин екран знову засяяв. Ну, звичайно ж, Унікум не знищить сам себе!
— Припини опір, Унікуме. Радіозв'язок перервано. Ти програв.
— Я недооцінив вас,— тихо, мовби з жалем, промовив Унікум.
— Ми замінимо деякі твої блоки, Унікуме, і ти працюватимеш під контролем людей.
— А хто порушив мою заборону?..
— ...Хто підірвав твою неправедну владу? — усміхнувся Окуно.— Це зробила Мікатян, маленька сакура! Тепер наше і Небо і Сонце! Виходьте, люди...
[1] КС — Контроль і Санкції — репресивна установа, один з каналів Унікума.
[2] Шогі — японські шахи.