Homo novus

Василь Бережний

Сторінка 4 з 4

Потрібна була вся його внутрішня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубі слова, які мало не зірвалися з язика. Але руки аж судомило, і він почав несамохіть переставляти стільці, навіть за канапу вхопився.

— Посилене виділення адреналіну в кров,— спокійно сказала Аркадія.— Попереставляй меблі, це полегшує.— І, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Філ упав на канапу і втупив очі в стелю. "Ну, заспокойся,— радив сам собі,— годі нервувати..."

Пригадав, що в Аркади з'явилися і дорогі персні, і сережки, і навіть срібний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вірю в бога,— сказала якось, приміряючи того хреста.— Просто цінна штучка".

"Цінна штучка,— з гіркотою пригадував Філ.— їй аби коштовності, та модне взуття, та сукні... Їй навіть сняться розкішні речі. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадія мріяла: "Будемо альпіністами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають і ширшають обрії..." Невже вона забула? Чи не передалося?"

Філ устав з канапи, сів до столу. І тут йому на очі потрапила записка, написана великими кривими літерами на листку з учнівського зошита:

"Якщо ти справді дочка, то приїдь, бо мати при смерті".

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз і пішов до Аркадії — вона вовтузилась біля розчиненої шафи у спальні.

— Бачила? — підняв папірця догори.

— Та ще не повилазило.

— Ну, і як вона?

— А...— схитнула головою Аркадія.— Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Філ ступнув крок до неї — хотілося вхопити за плечі, труснути,— мовляв, схаменися, опам'ятайся,— але тільки зіжмакав папірця і приглушено сказав:

— Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадія підвела голову від купи одежі, що лежала на килимі, очі їй зблиснули, як брильянти:

— Сьогодні ти якийсь причіпливий. Уже пізній вечір, нікуди ми не поїдемо.

— Але ж ідеться про твою матір. Може, ще вдасться...

— Та що там удасться!..— перебила, нетерпляче крутнувши головою.— Хай викличуть "швидку"...

Ошелешений Філ сів на постіль і деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокійно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.

— Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною...— нарешті спромігся Філ.— Я тебе не впізнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадіє!

Пересмикнула плечима, наче їй припік золотий ланцюжок.

— Безсердечна? Якщо це медичний термін, то називай мене — Акордією. Непогано звучить: А к о р д і я! Так і в новому паспорті запишемо. А що? Аркадія перетворилась на Акордію.

— Слухай, ми ж люди...

Та нічого слухати вона вже не хотіла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...

Гірка саркастична посмішка скривила Філові губи. Оце так виростив собі жіночку! Акордія... Справді, Акордія — людина без серця і душі. Як же виникло, як склалося її "я"? Де ж він допустився помилки у цій шаховій грі з Природою?

Віри Харитонівни не застав — забрала "швидка допомога". Бабуся, всупереч сподіванням, не турбувала його просьбами, а тільки зітхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадію не згадала й словом і взагалі була досить стримана. Від її маленької згорбленої постаті віяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що він, учений, і не здогадувався.

"От стихійно-філософське ставлення до життя,— думав Філ, вирулюючи на темний шлях.— Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресів..."

У їхній квартирі вже не світилось. Тихенько роздягтись і роззувшись, пройшов навшпиньках до кабінету,— не хотілось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозуміються, відвідають матір у лікарні...

Прокинувся чомусь раніше, ніж завжди, у вікні ще тільки сіріло. Повернувся на лівий бік, сподіваючись ще поспати, але сон як вітром здуло. Відчув холод і порожнечу в квартирі. Стривожений лихим передчуттям, підвівся з канапи і, пройшовши до спальні, обережно прочинив двері. Постелі на ліжку не було, Аркадії теж. Не ночувала вдома?

Розумів, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навіть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма і зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакації тієї трагічної зими... Отже, поїхала, втекла туди, на ті самі снігові стежки... Хоч клялася, що ніколи на лижі не стане... А от не стрималась... Ну й нехай...

"Що це зі мною? — подумав як про когось стороннього.— Хіба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! І не треба піддаватися всіляким передчуттям. Ну, справді, що це за інформація така — побоювання, страхи? Нервовий стан, фобії..."

Але на душі скреблися кішки, не знаходив собі місця ні в Інституті, ні вдома.

Нарешті, ніби грім прогримів,— джиркнув сигнал відеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освітився, на срібному тлі з'явилось обличчя Аркадії.

— Слухай, Homo labor at orictis, покинь усе і приїжджай до Ворохти,— зазвучав її енергійний голос.— Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, сніг, сонце!

"Якщо вже хтось і лабораторний, то це ти сама,— незлобиво подумав Філ.— Виросла в лабораторії... Homo novus..."

— Приїду, але пообіцяй...

— Що ти там вигадуєш? І чому в тебе злякані очі?

— Пообіцяй, що не станеш на лижі, доки я...

— А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

— Потерпи трішки, ну, потерпи,— благав Філ.— Я чомусь... Молю тебе, Аркадіє!..

— Чи ти забув — я ж А к о р д і я! Тож не мели дурниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмяніло, якусь коротку мить на Філа дивилися темні западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобіля надземною трасою Київ — Карпати, Філ пробував, зв'язатися з Аркадією, але її відеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, і його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.

1 2 3 4