Скелясту поверхню покривала якась чорно-кривава рослинність. Подібна до лишайників, вона неприємно тріщала під ногами. Істоти побачили дітей. їх танок розпався, і вони веселою зграйкою оточили Марічку та Гриця непроникним кільцем.
— Такі самісінькі, як і наші діти,— почувся по радіо голос Марічки.— Вітаємо вас, друзі, ми прибули з Землі.
— Що таке? — пролунав зненацька у навушниках тривожний голос Грицевої мами.— Невже ви покинули корабель? Грицю, Марічко?!
— Тут теж діти,— гукнула Марічка.— Вони граються з нами!
— Негайно в корабель! — суворо наказав голос тата.— Тікайте в шлюз, чекайте нас!
Гриць схопив дівчинку за руку й хотів було бігти до космольота, та враз подоби дітей з чужої планети разюче змінилися, вони перетворилися на потворних восьминогів і накинулися на прибульців з Землі. Гриць запручався, але де там! їх з Марічкою підійняли в повітря й понесли геть від корабля.
— Татку! Мамо! — кричала перелякана Марічка.
Проте ніхто на допомогу не прийшов. Хижі істоти несли своїх бранців усе далі й далі.
Порятунок
Перелетівши озеро, восьминоги почали хутко знижуватися в глибину чорної прірви. Там клекотів пінистий зелений потік. Посеред нього височіла похмура скеля, а на ній — велетенська вежа, змурована з темно-червоних кристалів. Хижі істоти зупинилися на верхів'ї вежі. З отвору в ній виповзла велетенська потвора, подібна до брудного мішка, виповненого якимись драглями. Блиснули злісні очі, в повітря знялися довжелезні мацаки: ними огидне страховисько торкнулося дитячих скафандрів. Марічка закричала:
— Мамочко, рятуй нас!
Проте у відповідь не почулося й звуку. Гриць зрозумів, що ніхто їх звідси не визволить, але не заплакав. Треба навіть умирати з гідністю,— так часто говорив тато.
Потвора вхопила Гриця в свої мацаки й почала розглядати з усіх боків. Вона крутила його і так і сяк, певно роздумуючи, як зручніше здерти з нього блискуче покриття. Те ж решта восьминогів робили з Марічкою. Дівчинка плакала, а Гриць, зціпивши зуби, мовчав.
Чим би все скінчилося, невідомо, бо раптом якісь полум'яно-блакитні істоти спустилися з неба й напали на восьминогів. Завирував бій. Потвора та решта восьминогів відпустили дітей і заховалися в чорному отворі вежі.
Полум'яно-блакитні істоти, схожі на граційні летючі квіти, покружляли над вежею, потім підхопили дітей гнучкими стеблами-руками й винесли їх з прірви.
— Хто це? — питала Марічка в Гриця.— Куди вони нас несуть? Може, хочуть нас убити?!
— Ми ваші друзі,— почувся несподівано голос у навушниках.— Ми господарі цієї планети. А ті, що полонили вас, то дуже хижі істоти. Вони вміють змінювати зовнішню подобу. Вони одурили вас. Ми знаємо, де ваш корабель, і віднесемо вас туди.
— Чуєш, Марічко! — схвильовано говорив Гриць.— Це добрі й розумні мешканці цієї планети. Але звідки вони знають нашу мову?
— Ми давно слухаємо ваші радіопередачі. Ми вивчили багато мов Землі. Тож раді вітати гостей у своєму світі.
Швидко промайнули внизу води озера, з імли з'явилося громаддя космольота. Біля нього метушилися люди. Уздрівши летючих полум'яно-блакитних істот, космонавти приготували променеві рушниці.
— Тату, не стріляй! — крикнув Гриць.— Це наші рятівники, людиквіти. Вони визволили нас з полону!
Діти відразу ж потрапили в обійми стурбованих батьків. У матерів за прозорими забралами заблищали сльози, а Гриців тато суворо сказав:
— Якби була можливість, я б тебе відправив назад. Ти не витримав третього іспиту.
— Витримав,— озвалася чарівна квітка-людина, і космонавти вражено подивилися на її тремтливі пелюстки, на мерехтливі очі.— Ваш хлопчик мужній і безстрашний. Він тримався, як герой. Ми щасливі, що саме він був першим землянином, з яким нам пощастило зустрітися. Новий світ відкриває перед вами, люди, свої серця.