Блакитне плесо

Іван Багмут

Сторінка 8 з 16

Потім було оголошено завдання третьому і четвертому загонам: укласти дев’яносто вагонеток грунту.

— Вчора за півдня комсомольці дали п’ятдесят чотири вагонетки, але сьогодні працюють піонери, і завдання зменшується, — пояснив старший піонервожатий.

Панько спочатку не збирався говорити про те, як він хоче розставити копачів, але передумав. Адже, коли і інші загони більше привезуть грунту, то швидше закінчена буде і вся гребля.

— Ми як постараємось, то вивеземо і по п’ятдесят чотири вагонетки, — сказав він. — Ми…

— Як постараєтесь, тоді й хвалитимитесь, — глузливо промовив Гриць і глянув на Панька зверху вниз.

Панько почервонів і замовк.

— Кажи, Чоломбитько, кажи, як ти думаєш перевиконати завдання, — підтримав його Степан Юрійович.

— Ми поставимо накидати грунт у вагонетки найдужчих хлопців з наших загонів, а дівчата та хто слабіший трамбуватимуть землю, — сказав Панько і зиркнув на "задаваку".

— Голова! — схвально промовив Аркадій Іванович. — От що значить зустрінути сонце на роботі!

— Голова! — в тон йому промовив, усміхнувшись, майстер вузькоколійки.

Коли скінчилася нарада, Панько сказав Аргуні:

— Знаєш, що я надумав? Давай завтра вийдемо нашим загоном о четвертій ранку. Скільки тоді зробить наш загін!

Але Аргунь не погодилась. О четвертій — дуже рано. А що, коли частина піонерів не вийде? Це ж може зірвати роботу всього загону? Правда?

— А ми скажемо: завтра наш загін збирається на ставку зустрічати сонце! Розумієш, зустрічати сонце! Хто ж відмовиться?

Дівчинка мрійно кивнула та все ж не погодилась:

— Треба поговорити на раді загону. Як ти думаєш?

Раніше Аргунь ніколи не питалася, що думає Панько. Вона просто наказувала йому. Він наморщив лоба, надув губи, щоб зробити вигляд, ніби він думає, і сказав поважно:

— Так-то так. Треба порадитись…

Та через мить від його поважності не лишилося й сліду. Він побачив, що комсомольці везуть дерево, і кинувся був до підвід, але враз круто повернув назад і сховався в натовпі. Попереду возів з лісом їхав на лінійці Корній Корнійович. Після того як Панько необережно передав слова колгоспника з "Зорі" про те, що Корній Корнійович "ляпає вухами", хлопець боявся показуватися голові колгоспу на очі…

Поки комсомольці вивантажували дошки, обаполи, кругляк, Корній Корнійович заклопотано оглянув середину греблі, де Аркадій Іванович з Грицем щось виміряли і забивали нові кілочки, а четверо комсомольців з лопатами в руках стояли, чекаючи, коли будуть закінчені виміри. Незабаром вони почали розкопувати грунт, що вчора з таким трудом і так старанно утрамбовували піонери. Панько витріщив очі.

— Що ви робите?! Навіщо? — крикнув у розпачі голова ради, загону номер п’ять. — Степане Юрійовичу! Вони греблю розкопують!

— Не турбуйся, — заспокоїв піонера вожатий. — Грунт розривають для труби. З ставка ж інколи доведеться спускат и воду, от для цього і зробимо трубу, або як її називають "монаха". Хіба забув, як було в проекті? І рибу легше буде ловити Восени спустимо воду з ставка і виловимо коропів. А інакше як же ти виловиш рибу? Ставок же буде великий!

Тимчасом прийшла ще одна підвода і привезла палатку, її швидко нап’яли комсомольці і на вході прибили дощечку з написом:

ШТАБ БУДІВНИЦТВА ШКІЛЬНОГО СТАВКА

Почали підходити піонери, і балка наповнювалась галасом, сміхом. Рівно о сьомій, коли всі вже зібралися, дружина вишикувалась. Голови рад загонів здавали рапорти, і Панько радів, піонери всі, як один, з’явилися на роботу.

Кожен загін покрокував на своє місце до греблі. Задзвеніли лопати, з гуркотом падала земля у вагонетки, дзвеніли сокири, шкварчали пилки, і, покриваючи шум будівництва, лунав дзвінкий сміх і галас піонерів, що розсипалися по всій греблі.

— Оце справді робота дзвенить, — усміхнувся агроном до голови колгоспу.

— А дерево ж яке! — думаючи про своє, відповів Корній Корнійович. — Для корівника держав! Ех, ну, нехай! — і махнувши рукою, пішов до своєї лінійки.

Панько, який працював, ховаючись від погляду голови колгоспу, тільки тепер, коли Корній Корнійович поїхав, полегшено зітхнув і відчув справжню насолоду від роботи. Він розправився на весь свій зріст і кидав, кидав землю.

Піонери працювали з захопленням, і хоч після перерви на сніданок ентузіазм трохи був спав, але бажання не відстати від комсомольців надавало наснаги. По обіді працювати здалося спочатку ще важче, та потім, коли хлопці розім’ялись, справа пішла краще. Правда, десь зник Микола Кваша, мабуть, знову пішов "шукати воду", але навіть це не зіпсувало Панькові настрою. Надто багато було радості, коли по закінченні робочого дня виявилося, що обидва загони — і номер три і номер чотири — виконали денне завдання і не відстали від комсомольців.

ПАНЬКО-ВИНАХІДНИК

Минув тиждень в напруженій праці. Випало, нарешті, чергування на будівництві Паньковій ланці. До обіду ланка зробила сонячний годинник і поставила цифри до XII. Панько збирався докінчити циферблат після обіду, коли його викликав до штабу Степан Юрійович.

— Ага, Чоломбитько, — сказав старший піонервожатий, коли Панько ввійшов до палатки, — Я довіряю тобі налагодити облік роботи в загоні.

Панько не зовсім розумів, що таке облік, але оскільки Степан Юрійович сказав, що довіряє йому, хлопець на знак згоди кивнув головою,

— Ти зараз складеш список загону, а в кінці дня проставиш хто був, а хто не був на роботі.

Панько сів до столу, де вже писали списки піонери з. інших загонів. Він старанно вивів перше прізвище — "Артюшенко Іван" і також старанно друге — "Буряк Сергій", Потім, розміркувавши, що в спискові головне не краса, а зміст, швидко докінчив його. Останні прізвища були написані так-сяк, а в його власному прізвищі літери стирчали яка куди.

"Нічого", — подумав Панько і подав список Степану Юрійовичу, що ввійшов до палатки.

Старший піонервожатий взяв список і скривився.

— Зате правильно, — вгадуючи, чому скривився вчитель, поспішив виправдатися хлопець.

— Значить, ти й сам бачиш, що погано написав? — усміхнувся Степан Юрійович і допитливо подивився Панькові у вічі. Ніхто з педагогів не міг так точно вгадати думку учня, як Степан Юрійович, і Панько, кілька разів переконавшися в цьому, навіть не пробував говорити йому неправду.

Тепер, відчуваючи на собі допитливий погляд старшого піонервожатого, Панько намагався відгадати, яке стягнення накладе на нього Степан Юрійович. "Примусить переписати", — вирішив Панько і промовив:

— Завтра я перепишу краще. І завтра ж треба переписувати цей список?

— І завтра… — продовжуючи усміхатися, сказав вчитель.

"Чому він усміхається? Не інакше, накаже-таки переписати список зараз", — подумав Панько і сумно зітхнув.

— Ні,— засміявся вчитель, — зараз я тебе не заставлятиму переписувати.

Панько оторопів, почувши, що вчитель висловив уголос його потаємну думку, і навіть роззявив рот, здивовано дивлячись на Степана Юрійовича. А секрет "бачити учня наскрізь" був дуже простий: Степан Юрійович намагався уявити, що він відчував би, що подумав би чи зробив, будучи сам на місці учня. І він майже ніколи не помилявся в своїх припущеннях.

— Але завтра ти вже постараєшся… — додав вожатий.

— Постараюсь, постараюсь! — з готовністю повторив Панько і, щоб покінчити з неприємною розмовою, повідомив:

— Степане Юрійовичу, а Кваші знову немає. Зранку був, а тепер немає.

— Де ж він? — стурбувався старший вожатий.

— Хлопці бачили, що пішов у село.

— Може, захворів?

Панько знизав плечима.

— Зайди до нього додому. Довідайся, що з ним, — наказав учитель.

— Добре, — промовив Панько і пішов на греблю позначити в списку, хто не вийшов сьогодні на роботу. Виявилося, що, крім Миколи, пішли вдень ще й Семен Бережний, І Костя Чаговець, і Катя Пісоцька, та зовсім не виходили сьогодні на роботу двоє. Аж семи піонерів немає з загону номер три.

Панько затривожився. Чому їх немає? Він підійшов до дівчинки, що складала списки загону номер чотири. Тут було відсутніх ще більше — дванадцять хлопчиків і дівчаток не вийшли на роботу. В загоні номер два не дораховувались восьми.

Раптом Панько з усією гостротою відчув, що його улюблена, його вимріяна справа під загрозою. Тануть загони будівників. Багато піонерів уже не виходить на роботу. А що, коли всі перестануть ходити? А що, коли за піонерами і комсомольці кинуть будівництво? І не буде на цій балці чудового ставка з коропами, з лататтям, з розлогими вербами на берегах, з чудовою гучною назвою "Піонерський", і лишиться тільки низенька загата з глини замість греблі як пам’ять про невимовну ганьбу.

"Микола першим утік з роботи і потяг за собою інших. Він перший почав ламати те, що будували піонери!"

В що мить Панько так ненавидів Миколу, що коли б той нагодився зараз, побив би його.

"Еге ж, захворів! — промовив він сам до себе, повторюючи слова Степана Юрійовича. — Захворів! Дезертир" ось хто він!"

Ні, Панько не піде до нього. Нехай голова загону з вожатим приведуть його на раду загону, на суд, щоб усі побачили, хто такий Кваша, щоб усі крикнули йому у вічі: "Дезертир!"

Другого дня настрій значно підупав не лише в Панька, а й у Аргуні, і в Петра, і в Грицька. Та й Степан Юрійович і Аркадій Іванович лише удавали, що нічого не сталося, справді ж були стурбовані. Адже піонерські загони зовсім поріділи. З загону номер три прийшло тільки двадцятеро з сорока піонерів, з загону номер два — ще менше. Кожен загін не долічувався принаймні половини. І хоч тепер на греблі було вільніше, бо ніхто нікому не заважав, робота йшла в’яло.

— Мабуть, ми не збудуємо ставка… — зітхнув один з піонерів-малюків. — Всім уже обридло працювати.

— Обридло? А вчитися в школі теж обридає, а вчаться ж! Бо треба! — заперечив Панько, із злістю б’ючи лопатою в тверду жовту глину. — От як викличемо дезертирів на раду дружини, то буде їм!

Панько з новою силою копав землю, а з думки не виходив Микола. Це йому першому обридло працювати на греблі. Він перший почав балачки: "Нецікаво та нецікаво…" Дезертир!

Степан Юрійович, Аркадій Іванович і Михайлушка, які спочатку стурбовано оглядали роботи на греблі (Панько помітив їхню стурбованість), пішли аж на протилежний край балки і довго ходили там, енергійно розмахуючи руками і раз у раз раптом спиняючись. Повернулися вони до греблі ще дужче заклопотаними.

Під час обідньої перерви Степан Юрійович підійшов до Панька і спитав:

— Ну, що ж, ти ходив до Кваші?

— Я сьогодні піду, — зразу ж почав з виправдування Панько.

Степан Юрійович проти своєї звички не посміхнувся, а розсердився:

— Я тебе питаю не про сьогодні, а про вчора.

5 6 7 8 9 10 11