Шумлять жорна

Улас Самчук

Сторінка 6 з 7

Думав — зрада…

Партизан: У нас тепер зі зрадниками діло коротке. Випололи. І свічкою не знайдеш.

Данило: І вірно. Погане зілля з поля вон.

Партизан: А тут у нас до вас, дядьку Платоне, діло.

Платон: Яке таке діло?

Партизан: Суддею вибрали.

Платон: Суддею? Го-го! А це ж що за кумедія така?

Партизан: А Сарафину писарем судовим.

Сарафина: Говорила-балакала…

Платон: Ти це, Юстиме, як? Серйозно, чи по українському?

Партизан: Маєте бакун? Вгостіть — розкажу!

Платон: Та крути (подає тютюн).

Партизан: З міста… Держись, брате… Грубша риба. Чорт його розбере, що воно там — кажуть, провокатор. Своїх ми тут як попало, а цього, кажуть, без суду не того… Не піде.

Платон: Та який ми суд?

Партизан: А хто ж тепер суд?

Платон: Та як хто? Вчені. Інтелігенція.

Партизан: Інтелігенція! Так себе вимордували, що тепер нема. Нема. Понадумували комунізмів і пропало.

Сарафина: А кпин над нами чого строїти!

Партизан: Ніякі тут кпини, за розумом до тебе йдуть… Ти но кидай крутилку та ходи.

Сарафина: Свят-свят-свят!

Партизан: Христи не христи — не відхристиш. А це ось тут порожнє? (штурхнув ногою двері до хати).

Іван: Хіба що кажани.

Партизан: Суд там зробимо.

Платон: То, кажеш, з міста?

Данило: А яке нам до них діло?

Іван: Як яке діло? Но, то вже мені вибачай… Мало ми до них находилися?

Платон: У них там параграфи всілякі, а ми тут… От! Як бачите!

Партизан: Душу либонь маєте?

Платон: Та… Ніби й маю…

Партизан: Сумління маєте?

Платон: З’ума спитуєш, хлопче.

Партизан: І цього досить. Відчиняйте! (дядьки відхиляють скрипучі двері. Партизан освічує темноту електричною ліхтаркою). Хо-хо-хо! Та тут самі либонь павуки.

Іван: І кажани…

Партизан: Виметем! Все виметем! Очистимо!

Надворі гамір, двері відчиняються, і з темноти, зі смолоскипами та ліхтарями, входять люди. Між ними Петро Іванович, Гервась і Олімпій, і інші. Петро Іванович озирається…

Олімпій: (до Петр. Ів.) Сідайте! (вказує на лантух).

Петро Іванович: Жорна?

Іван: Пізнав.

Данило: Вже, бачте, знає.

Платон: Розступіться, дайте глянути.

Голос: Нема що дивитися.

Платон: Як нема? Лице.

Голос: Та яке там лице.

Платон: Лице як лице.

Данило: А що там з ним скоїлось?

Олімпій: То вже він сам скаже.

Платон: А що це з вами, чоловіче, приключилося?

Голос: Мабуть, злякався.

Голос з хати: Сарафино! (Сарафина лишає жорна, йде до хати, звідки чути стукіт речей).

Платон: Мовчить… Коли людина мовчить…

Петро Іванович: Чого не бачили? Лишіть мене! (загальний сміх).

Платон: Люди! Це вам ніякий сміх. Перед вами біда.

Голос: А ви не панькайтесь. А дивіться…

Платон: І так все видно. Чоловік схибив.

Голос: То хай скаже!

Голоси: Хай сам скаже!

Петро Іванович: Куди я попав? Чого від мене хочете?

Голос: Та це лиш жорна!

Петро Іванович: Хочете мене вбити?

Платон: Ша! Не так голосно… Ще нічого не знаємо.

Петро Іванович: Я вам нічого не зробив!

Платон: Та розійдіться, люди! Чоловікові тісно.

Люди розходяться, їх обличчя освітлені червоно-жовтим світлом смолоскипів. Петро Іванович оглядається розгублено, на обличчі страх.

Петро Іванович: (кричить) Я вам нічого не зробив! Я вам нічого не зробив!

Платон: Він нас боїться… Ну, чого? Ми ж вас, чоловіче, навіть не знаємо.

Голос з хати: Готово! (виходить Сарафина).

Сарафина: Та заходьте туди! Самашедші!

Олімпій: (до Петра Івановича) Ну, так далі.

Петра Івановича беруть під руки, більшість людей входить до хати, залишаються Платон, Іван, Данило й Сарафина.

Сарафина: Дядьку Платоне! Ваша черга!

Іван: І правильно! А ти сип… (Сарафина крутить жорна).

Данило: А як же того?.. Судити?

Сарафина: Хай собі судять! З ума з’їхали!

Платон: Хай собі судяться, самі бояться гріха, то на нас спихають. Не можу я чужого сумління знати, не Бог я! Дай хоч махорки!

Данило: Та що там тепер судити… У них там і так все готово! Які тепер суди?

Платон: Готово, кажеш? Суд має бути суд! Я ще вірю в Бога!

Голос з хати: Дядьку Платоне!

Іван: Кличуть. Може, йдіть.

Платон: Докотилися… Загризлися… До горла дійшло… Чи не правду кажу?

Іван: Правда то правда, але як ти її знайдеш? О! Ще когось несе нечиста.

Входять Андрій, Наталка, Ір, Клавдій в супроводі озброєних партизан. Смолоскипи.

Партизан: Отже заходьте, пані і панове… У нас тут скромно.

Другий партизан: Але затишно.

Андрій: Добрий вечір вам, люди чесні!

Всі: Добрий вечір і вам!

Платон: Видно, несподіванка вам трапилась.

Люди розглядаються, сідають. Ір нервова і тримається Нати. Закурюють. З хати виходить партизан і прибиває на дверях плякат з написом "СУД". Дехто вголос читає напис.

Голос з хати: Дядьку Платоне! Сарафино!

Андрій: А для нас це також несподіванка.

Платон: А так. Мозки людям перевернулися. Коли б так я був суддею…

Клавдій: Тож ви ним є! Судіть! Тепер народ! Народний комісаріат…

Ір: Тут народ справжній!

Платон: Та чого (до Клавдія)… Тут і це нам не страшне. Го! Комісаріат!

Андрій: Не переконаний чи ваші, професоре, нотки мають який сенс.

Іван: Ого!

Данило: Професор.

Клавдій: Маю враження, що й на вас впливає оточення.

Голос з хати: Дядьку Платоне!

Ір: (підбігає до Платона) Не слухайте їх! Не слухайте! Робіть своє!

Платон: Та що є "робіть"? Мені кажуть: суди!

Ір: І судіть!

Платон: А хто він?

Ір: Це мій чоловік.

Іван: О!

Данило: Це вже діло, Платоне, ясне.

Платон: Трохи вже ясне… Євангелія казала: востане син на батька, батько на сина… Добро привернути мусимо…

Клавдій: А що таке добро?

Платон: Добро є добро.

Андрій: (до Клавдія) Чули?

Платон: (оглядається з порога) Що ви сказали?

Андрій: Робіть своє діло…

Платон: То й ви, пане, за суд?

Андрій: А ви ні?

Платон: Та я тільки питаю. Щоб не сказали, що я сам перся…

Андрій: Не питайте! Робіть, робіть, робіть! Нічого не бійтеся!

Голос з хати: Дядьку Платоне! Сарафино!

Виходять двох партизан зі зброєю, беруть Платона й Сарафину. Сарафина по дорозі відтикає спідницю і обтрушує борошно.

Платон: (відходячи) Йду! Простіть мені, люди! Раз, другий, третій! (всім вклоняється).

Напруження, ліхтар над головами похитується, смуги тіней і світла чередуються, біля дверей стає варта з автоматами.

Ір: Нато! Мені страшно… А ти не плач (сама плаче). І тобі не шкода тих квітів… І того світла…

Ната: (дивиться перед себе) Шкода, Іро!

Ір: Тоді плач. Плач, сестро!

Клавдій: Я вже таке переживав.

Андрій: У сні.

Клавдій: Ні, досить наяву. В дев’ятнадцятому році. В Че-Ка.

Голос Платона з хати: Увага! Суд іде! Прошу встати! (всі встають) Підсудний! Як називаєтеся? (Перерва. Відповіді не чути) Де народились (відповіді не чути). Коли народились? (відповіді не чути) Чи почуваєтесь винним?

Ір: (викрикує) Ні!

Ната: Ой!

Ір: Але ж ні… Вони нас мучили двадцять років…

Данило: Такий світ… Маєте правду.

Іван: Це, скажу вам, не світ… А тьма… Кромішна. Я вас розумію, не до звірів попали.

Ір: (патетично) Він того не хотів… Був, як і всі… Малював, співав, танцював… Мріяли про Італію, Голівуд… А потім чомусь його покликали… Вимагали доносів… Рік боровся… Прийде, бувало, і плаче, як мала дитина плаче, життя собі хотів відобрати… А потім… Зломали… Хотів, вибачте, жити… Платив їм… Віддавав сусідів, знайомих, приятелів… Брата рідного… Мене… А потім післали в запілля ворога… Спочатку ми віддихнули, думали, що вони не вернуться… І враз… Вони вертаються! Боже! Хай він краще вмре! І ми з ним! (Ір ридає. Ната відводить її обережно на бік).

Данило: Ееех! Сволота! А могли світ спасти!

Іван: Ен-Ка-Ве-Де?

Данило: Яке там енкаведе! Ота німчура проклята.

Іван: Видно, не їм суджено!

Данило: А так їх ждали!

Клавдій: А чи не так само ждали енкаведе?

Данило: Мовчіть вже краще… На нас спихаєте… Підкинули нам те щастя, знали, що за землю мужик душу продасть чортові… Землю ж обіцяли! Землю! Чуєте? Землю!

Іван: (тупає ногою) Земля!

Андрій: (підходить до Івана і поплескує його по плечі) Нічого, дядьку Іване!

Іван: Та і я нічого. Мовчу.

Данило: То ж мовчимо. І не здамося. Земля.

Партизан: (що виходить з хати) Переслухання свідків. Професор Клавдій Заруба!

Клавдій: Це я!

Ір: Професоре! Я вже не плачу! Ви, Андрію, здивовані?

Андрій: Я вас розумію.

Іван: Як не розуміти.

Андрій: Кажу вам, Іване… Є ще й люди!

Іван: Та, видно, є.

Андрій: І вихід знайдеться.

Іван: Нам лиш з того лісу вийти… Та від жорен відв’язатися… Голими руками того чуда не втнеш, а Україна одного разу постати мусить.

Данило: І постане!

У хаті гамір. Ір підбігає до дверей і наслухує.

Данило: (показує на Ір) Дожилася. Що ж… Твердими бути мусимо… Куди б ми зайшли в такі мізерні времена без твердости.

Ір: (стукає до дверей) Не правду! Не правду каже!

Данило: Йому вже одна правда.

Голос з хати: Свідок Наталка Михайлюк!

Ір: (до Нати, що стоїть рівна, мов статуя) Кажи тільки правду!

Ната: Не лякайся… сестро (Наталка виходить).

Ір: Ну, й чого ж ви мовчите? Крутіть! (кидається до жорен і починає їх крутити. До партизана на горищі) Ей, ви там! Куди дивитесь? Ніч!

Партизана на горищі: Для нас нема ночі.

Ір: То співайте!

Партизана на горищі: Суд іде.

Ір: Але ж як можна? Що ви не розумієте? (лишає жорна і швидко лізе по драбині).

Партизана на горищі: Не вільно сюди! Назад! (Ір зупиняється на драбині).

Іван: Не знає де діти серце.

Ір: (до Андрія, що присів у куті на мішку) Андрію! Кажіть! Ви ж все знаєте!

Андрій: Шукаю слова.

Ір: Кричати треба!

Андрій: Це ліс, Іро! І ніч.

Іван: Ми тут, пані, не винні.

Ір: Не виправдовуйтесь. Не вас судять.

Іван: Коли б то не нас.

Данило: Не нас? А що буде після? Скажуть: круті, без серця. А не спитають чому.

Іван: Не бачать, як на наші села бомби з літаків сиплють…

Данило: Або в ясир женуть.

Іван: Або як он в Іванні… У церкву загнали і всіх живцем… Як дрова… До тла… На попіл. Що скажете?

Ір: Та мовчіть. Суд же йде! (уважно слухає) Так! Так! Наточко! Це все правда.

Виходить Клавдій. Ір зіскакує з драбини.

Ір: Що ви сказали?

Клавдій: Що знав і що міг.

Ір: Його вб’ють?

Іван: А! Звідки!

Клавдій: Платон хоче знати, чи робив він те з серця, чи за гроші.

Ір: Які там гроші! Господи Боже! З болю! З розпачі!

Данило: Чоловік розгубився.

Ір: Погубився. Погиб! Загинув. Умер.

Андрій: Стратив надію.

Іван: Вирвали з нього серце живим.

Клавдій: Шукаєте виправдання… Спадлючився та й годі.

Андрій: Ідеологічно виправився.

Клавдій: Це для мене замудро.

Андрій: Але можливо — зрозуміло.

Данило: Ой, ні! Це ледве чи зрозуміло.

Іван: Для людини…

Партизан на горищі: Як бачу — ви, Даниле, мудрець.

Данило: Не менший від тебе… Коли я німця періщив — ти ще був лиш духом святим.

Партизан на горищі: Лише, мабуть, не з того боку.

Данило: А от злізь і я покажу тобі з якого…

Партизан на горищі: Я своє діло роблю…

Данило: Хитрий він сьогодні… А того й не знає, скільки то народу на Сибір пішло, поки він на те горище заліз.

Андрій: Не дивуйтесь, Даниле… І ви були молоді.

Данило: Був.

1 2 3 4 5 6 7