Звідки вони? І як інакше те назвати, як не брутальною війною супроти української інформаційної сфери, що перебуває сьогодні – і це в жодному разі не перебільшення – під окупацією мови іншої держави.
Походження грошей, зрештою, відоме. Це – викачані з українських громадян, в т. ч. і з нас з вами, патріоти, гроші тих корпоративних кланів, які не хочуть української України. Це – гроші структур, які прагнуть винародовлення українців, аби їх легше було знову загнати під російське ярмо. Варто зважити: фінансування під державну програму "Українська мова" фактично відсутнє. Аналогічна програма "Русский язык" діє і в Росії, одначе під неї – суттєва відмінність! – закладається десь 2 млрд. річно. Причому левова частка цих коштів якраз і спрямовується на те, заради чого переважно й було розроблено цю програму – "на поддержку и развитие русского языка в бывших республиках СССР". З огляду ж на те, що найпожаданішим для Москви є повернення в "единое государство" саме України, то неважко зрозуміти, де ці гроші осідають у першу чергу. Як знаємо, економічно-фінансова ситуація в Росії нині ще гірша, ніж в Україні. Та попри це – бачите, яке щедре фінансування, а разом з ним – чудове розуміння того, що зміцнення російської мови в Україні – то щонайважливіша, незамінима зброя. Чи мусимо й дивуватися потокові ненависті до України й українства на шпальтах величезної кількості видань, що в нас виходять? Як мовиться, редакторам треба відробляти…
Та повернімося до згаданого засідання Ради. Аналіз стану справ в інформаційному просторі був, повторюю, там добрий, але які висновки? Висновки офіційних осіб, на жаль, такі, що от, мовляв, нічого не вдієш – таке законодавство. От, мовляв, треба, щоб Верховна Рада прийняла сприятливі для українських засобів масової інформації закони.
Верховна Рада з її антиукраїнською більшістю? Годі й сподіватися. Хіба що погіршить ситуацію. А от вимоги до президентської влади, до Кабінету Міністрів, які зобов’язані виконувати статтю 10 Конституції, де узаконено державний статус української мови та державну турботу про її функціонування в усіх сферах життя, пред’являти треба. Це ж бо виконавча влада – влада, що має право видавати постанови і вимагати їх виконання, так саме як від Президента залежать відповідні укази на реалізацію 10-ї статті та контроль над тим, як вони виконуються. Та, зрештою, для підтримки нашої мови можна гнучко використовувати й існуюче законодавство. Ось як виправдання посадової особи на засіданні Ради прозвучало: законодавство не вимагає мовлення на радіо-і телеканалах українською мовою. Так, не вимагає, але хіба зобов’язує до зросійщення, хіба українську мову забороняє? Хіба законодавством продиктовані ті зміни, що сталися на наших очах, наприклад, на телеканалі "Інтер" та й загалом у сфері телепростору?
Ось бодай з моєї пошти. "Чому б йому, раз він "Інтер", – пише Н. Кучменко з Одеси, – не транслювати передачі з Москви російською, а передачі з України вести українською мовою? То спочатку хоч новини йшли по-українськи. Тепер же щось, мабуть, трапилось у політиці бо все нав’язують нам російською". "Ось вже і в нас, у Черкасах, де росіян не так і багато, – повідомляє С. Попов з с. Хутори Черкаського району, – раптом також з’явилися теленовини по-російськи: захотілося скопіювати "Інтер" і собі". А К. Стеценко з Мелітополя, відгукуючись про цю "еволюцію", зауважує: "Не можна не звернути увагу, як цілеспрямовано акцентується в російськомовних телепрограмах: "по Украине и в целом по СНД", "впервые в СНД", "лучший в СНД" і т. п., а новітні російські фільми, передачі типу "Сам собі режисер" в телеанонсах називають "вітчизняними"… А якщо до цього додати, що друга програма УТ все частіше працює у стилі малоросійського водевілю, головним героєм якого є придуркуватий та ще й безстатевий хохол, котрий "абщаєтца" такою мовою, що "Україна і в цілому СНД" вже й не сміються з нас, а просто нами гидують, то в мене складається враження: українство та його мову з допомогою телебачення просто знищують, принаймні, поклацавши кнопками телевізора, я починаю сумніватися, чи є в мене моя Батьківщина та чи має вона майбутнє як незалежна держава". "А може, то ціла зомбі-програма? – припускає В. Дяченко з Білої Церкви. – Ось, скажімо, раз-у-раз виступають апологети "славянского единения" і аж навісніють від бажання знову злитись у "братніх обіймах". Для чого зливатися, більшість людей не знає. Але їм навіюється: треба. Так велить зомбі-програма. Ось і стосовно російської мови: зомбується, що її статус мусить лишатися таким же, як і в часі СРСР".
Адміністрування у дещо, дійсно, делікатній мовній сфері потребує, ясна річ, великої розважливості. Одначе щоб запобігти остаточній ірландізації багатьох регіонів України, невідкладно діяти на державному рівні, спираючись на існуючі закони, треба.
По-перше, треба, і про це я говорив у своєму виступі на згаданій Раді, вжити заходів до приведення мовного статусу, а також тиражності друкованої продукції, в т. ч. періодичної преси, в оптимальну відповідність до національного складу населення кожного регіону. Тобто – діяти так, як це намітилося у 1992–1994 роках у царині шкільної освіти. Застосований послідовно, цей підхід унеможливлює ущемлення будь-якої національної меншини, гарантує справедливість, причому у відношенні до корінного населення – українців – в тому числі.
По-друге, вже давно на часі указ Президента, що визначив би, нарешті, конкретні заходи стосовно політики протекціонізму до україномовних видань, які займають державницькі позиції. У ході т. зв. українізації в 20-х роках, як про це вже мовилось, навіть комуністи говорили про протекціоністську політику стосовно української преси та українського книговидання. Чому ж так лякається влада заявити про цей протекціонізм вже в незалежній Україні? (Скільки, скільки разів питання це порушувалося!).
По-третє, слід вміло застосовувати податкові важелі до російськомовних видань, що виходять поза межами України. На яких, справді, підставах коштують вони дешевше, аніж українські газети та журнали? Згадаймо Прибалтику: ні, заборони на московські чи петербурзькі видання там нема – купуй, читай, передплачуй, але плати дорожче, ніж за національну періодику. Власне, податкове обкладання на іншодержавну й іншомовну друковану продукцію і є в цих країнах основним джерелом фінансової підтримки друкованої продукції національної. Тобто – кошти з цього податку не розчиняються в загальному бюджеті, а використовуються адресно – на підтримку свого, національного.
По-четверте, потрібно гнучко застосовувати такий важіль, як ліцензування. І термін дії ліцензії, і перереєстраційні вимоги, і санкції до тих, хто від реєстраційних зобов’язань відступає, – все-все це можна продумати, можна проконтролювати. Але чи є бажання? Ось прозвучало на засіданні Ради: відібрати ліцензію на теле-чи радіоканал можна тільки через суд, дозволяються ж попередження та призупинення функціонування каналу терміном до двох місяців. Ну, що ж, подумалося, хай буде й так, тільки чому ж тоді бодай про спроби призупинення, наприклад, за шельмування Української держави, заклики до її зліквідування, громадськість, власне, і не чула. Що – може, бракує цього в нашому інформаційному просторі? Нашому?
Пише один з моїх кореспондентів з Харкова: "Візьміть для прикладу харківський телеканал "Тонис" – жодної передачі українською мовою, постійне знущання над всім українським. У таких передачах, як "Перекресток", "Еще не поздно" беруть інтерв’ю у нібито випадкових прохожих, але чомусь всі ці "випадкові" ллють бруд на Україну, на Президента, вимагають повалення існуючого ладу та входження у "Союз" з Росією. І все безкарно – ані відібрання ліцензії, ані штрафу. Або ось сигналять по радіо, що більшість харків’ян за надання статусу вільної економічної зони Харкову та області та що перед Україною є перспектива розколу і входження до різних держав. Це що – поволі нас привчають? І хіба не ясно, у якій державі має опинитися Харків?".
Ще раз підкреслю те, з чого почав: хто володіє інформацією в Україні, той володіє і нею, Україною. Ситуація з відчуженням від українців інформаційного простору зайшла настільки далеко, що для її виправлення, насамперед у сфері кадрів, що займають і керівні, й рядові посади (тут особливо потрібні українські патріоти) необхідні вже неординарні та найенергійніші громадські й державні зусилля. Це та ділянка боротьби, програш у якій рівнозначний національній смерті.
27. Листи зі Сходу та Півдня України
Слухаєш шовіністичний галас різних "братьев славян", співставляєш з реальністю, дійсним станом справ, за якого насправді відбувається у державі здача позицій української мови одна за одною, в т. ч. й в інформаційному просторі, в т. ч. й на найвищих щаблях влади, і думаєш: що чините, господа-провокатори, господа-русифікатори?
А яким він є, дійсний стан справ? Не вдягаймо на очі рожеві окуляри, не навіюймо на себе зайвого оптимізму – реальність є такою, що українство пришвидшеними темпами втрачає сьогодні Україну на переважаючій частині її території. Нехай ця констатація подесятерить і нашу найбільшу тривогу, і готовність діяти, діяти, діяти – наполегливо, з усвідомленням, що це – боротьба проти винародовлення нас як нації, проти намагань остаточно витоптати, винищити Україну в Україні. Мусимо набиратися рішучості, аж до цивілізованої агресивності у відстоюванні власних бастіонів, переходити від квилінь до мобілізації найбільшої громадянської енергії кожним, хто почувається українцем і хто хоче ним лишитися. Згаємо час сьогодні – завтра може бути пізно.
У тому ж, наскільки ми вже здали ті бастіони, на яких ще й не встигли, як слід, закріпитися, ще і ще раз переконують усе нові, вельми численні листи моїх дописувачів. Зумисне відбираю тут кореспонденцію передовсім з тих областей України, де найактивніше споруджуються антиукраїнські бастіони, тобто від тих українських громадян, котрих якраз найперше і прагнуть розчулити отим улесливим звертанням "братья". Скільки болю в цих листах, скільки подивування з того приводу, що як це можливо й допустити таку вакханалію зросійщення у незалежній Україні.