Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба...

Анатолій Погрібний

Сторінка 50 з 69

д., і т. д., – так от – чи запитували ви їх, потребують вони вашого захисту, вашої опіки чи не потребують?

А може ж, так, нарешті, слід домовитися: колишня сталінсько-брежнєвська держава деформувала значну частину українців; тепер же це вже справа виключно Української держави, а не запопадливих адептів іншої, – крок за кроком, тактовно, не насильницьки, не ображаючи, повернути їм чи бодай їхнім дітям або внукам відчуття втраченої національної повноти. Було б то справедливо і гуманно – чи не правда? Для чого лізти у не свій город?

Якщо ж, скажу, і є якісь підстави апелювати до певної частини українських громадян, нагадуючи їм про "величие русской духовности", то, запевняю, що може стосуватися це тільки тієї частки етнічних росіян, яка, живучи у центрі України чи в Галичині, цілковито добровільно, без і найменшого примусу віддає своїх дітей до українських шкіл. Але чому вона це робить? Лише тому, треба це підкреслити, що більшість росіян в Україні усвідомлює, що живе вона в нововідродженій державі, що ім’я їй – Україна, що державна мова тут – українська, що її, аж ніяк не на шкоду своїй, якій аніщо, ані найменшою мірою не загрожує, треба таки знати, принаймні щоб , на відміну від тих же українців, фатально, до скінчення віку не лишатися "одноязычными".

А окрім того, не викликає жодних сумнівів і те, що росіяни в Україні мусили б бути лише хіба що вдячними Українській державі за те, що, попри всю виняткову скруту, вона робить усе можливе для повноти задоволення культурно-мовних запитів цієї найбільшої національної меншини в Україні. З величезним перевищенням у дійсних потребах росіяни мають у нас різні типи державних навчальних закладів, мають державні російські театри, державне фінансування під російські підручники, державне фінансування під російські газети і журнали, державне фінансування на підготовку російських вчителів і т. ін., і т. ін. Може, є подібне у Сполучених Штатах, чи в Німеччині, чи в тій же Росії (поза її автономіями), де мононаціонального народу також не існує, але де все державне іде виключно під англійську, чи німецьку, чи російську мови?

Свого часу я і сам був свідком того, як у невеликому містечку Тенефляй побіля Нью-Йорку численна іспанська громада завзято домагалася права відкрити для своїх дітей іспанську школу. І що ж – міська влада, опісля вельми тривалої оборони, знайшла вихід у тому, щоб встановити "планку" – не менше 28 учнів до кожного класу. "Планка" на той час ще не була досягнута, і я, на жаль, не знаю, чим все те скінчилось…

Ясна річ, що не йдемо ми таким шляхом у ставленні до національних меншин. І я навіть сказав би, що ми вже перевершили всю можливу світову демократію у мірі задоволення їхніх національно-культурних прав, а росіян – у першу чергу. Часто-густо це задоволення тих прав – за рахунок прав самих же українців, які в ряді регіонів і самі вже опинилися у становищі національної меншини.

Кожен неупереджений росіянин це бачить, розуміє. А хто не хоче бачити, не хоче розуміти? Шовініствуючі політикани, представники нічим не маскованої п’ятої колони, яка дедалі більше нахабніє. Власне, "Братья славяне" – це і є один з її голосів. І до вже сказаного я лише додам, що знайдете ви в цій газеті й "обезвреживание" українського національного гімну як "откровенно русофобского" – ось бо якими способами збурюються і підбурюються росіяни супроти того, що є для нас святинями! Знайдете "негодование" одного з нардепів з того приводу, що над будинком Луганської обласної ради не майорить червоний прапор. Ще знайдете філіпіку на адресу "самозванной" Української Православної Церкви Київського патріархату, яку очолює видатний український державник патріарх Філарет, розвінчування автора "посредственных виршив" І. Драча, а також Ю. Мушкетика, Д. Павличка… Для сколочування помий, що їх найзлостивіше виплескується на Україну та на все українське, залучено, до речі, й пару "русскоязычных" авторів, що мають чудові українські прізвища. Як мовиться, у сім’ї не без…

То що, поставлю риторичне запитання, – якщо у нас за державним дозволом виходять і розповсюджуються подібні антидержавні видання, то що це – і справді ознака демократії? Тієї демократії, за якої вільно державу обпльовувати, а вона, держава, тільки удає, що тих плювків не помічає? Це що – сприймати у порядку речей те, що ось так відверто, у тиражованій формі розпалюється в Україні міжнаціональна ворожнеча? Це що – не є прямі дії, спрямовані проти державної безпеки України, на те, щоби вона як незалежна держава припинила існування?

І як, до речі, не згадати послання київського воєводи Д. Голіцина до царя Петра І, який так уявляв тактику російських дій в Україні: "Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие". Сумлінні, що й казати, сьогочасні учні у вчителів, що зібрали свого часу потворну імперію! Ось і не так давно довелося вичитати: "Русские украинцы (зауважте, який дикий термін!) – это чистокровные славяне, в отличие от польских (галичан)". Ділять нас, сортують, сіють в українській сім’ї незгоду…

Що ж стосується дійсного стану справ з т.зв. "насильственной украинизацией", то ось офіційні дані за минулий навчальний рік: у Луганській області частка учнів, яка вчилася українською мовою, становила всього 9,9 %, а в містах Луганщини лише 3,9 % (!); у Донецькій області відповідно – 7,1 % і 4,1% (!); у Запорізькій області відповідно – 33,4 % і 20,5 % (!), у Одеській області відповідно – 33 % і 19 % (!). Додаймо до цього вищі та професійно-технічні навчальні заклади, де, за незначними винятками, українська мова ще й не гостювала, – і масштаби безсоромної фальші та облуди, що її сіють "братья славяне" у різних точках України, тяжко буде й осягнути…

Добре ж ви уявляєте собі братство, милі господа, насправді лише компрометуючи рядових членів товариства російської культури "Русь" та російської общини Луганської області, чиїм органом і є ця газета "Братья славяне". Чи, може, це як у відомому фільмі, де комедійний персонаж, ділячись майном, примовляє: "Це – моє, це – також моє, і це – знову моє"? Між іншим, в останньому, 21-му числі "Братьев славян" (1998, жовтень), що потрапило мені до рук, "знову моїми" названі вже не тільки російськомовні українці, а й загалом усі ми, українці, без винятків. "К Русской Нации, – твердить голова "Русской общины" м. Луганська Е. Волков, – мы относим не только Великороссов, но и Малороссов и Белорусов. Собственно, эти названия определяют только географическую принадлежность Русского человека к тому или иному региону Русской державы. Т. е. мы не смотрим на то, что у человека в паспорте написана национальность "украинец". Для нас он – Русский!". Або з наскрізь фальшивої передової статті "Откуда есть пошла украинська земля?": "…Хотя малороссы и привыкли к навязанному (!) им названию "украинцы", они не перестали быть русскими (!)".

Чи не правда – "аргументація" точнісінько така ж, як і в нацистів – івановців з ННП Росії, що про них я вже вів мову? Різниця лише в одному: ці неонаці – з України…

26. Окупований інформаційний простір

Ця бесіда – про стан справ в інформаційному просторі України, і я наперед скажу, що цілковито поділяю думку: хто володіє інформацією, той володіє світом. У локальнішому прикладанні цей вислів можна перефразувати так: хто володіє інформацією в Україні, той володіє і нею, Україною.

То хто володіє у нас інформаційним простором? Яка його частка належить українству?

…Випало мені восени 1998 року брати участь у роботі журі всеукраїнського конкурсу-фестивалю дитячої та юнацької творчості "Наша земля – Україна". Відбувалося це в Криму, в "Артекові", й одна з умов цього творчого змагання, на яке з’їхалося близько 600 дітей з різних куточків України, була така: "мова творів, мистецьких виступів, спілкування – державна (українська)". Якоюсь мірою була то зустріч із самим майбутнім України, тим більше, що то уперше на "Артек" – заклад, що довгі роки отруював юнь духом совєтського тоталітаризму, накотилася українська хвиля.

Ясна річ, шовіністична преса Криму заволала з приводу мови: це – дискримінація, хоча годі й сумніватися, що був це нормальний, державницький підхід, якраз і спрямований на те, чого в нашому житті так ще бракує, – на реальну підтримку, заохоту української мови. І то добре, що почесним головою фестивалю, заініційованого Інститутом українознавства Національного університету ім. Т. Шевченка, був Президент України, головою – віце-прем’єр-міністр, заступником – міністр у справах сім’ї та молоді. Був це приклад того, як саме за участю держави має проводитися те, що для нормального її росту, зміцнення життєво необхідне, і можна висловлювати лише жаль, що подібні приклади у нас – все ще епізодичні.

У кожному разі, натрапляєш на них значно рідше, аніж на настрої, що прозвучали, наприклад, у віршах 12-річного Ярослава Кравченка з Ромен на Сумщині. Вслухаймося:

Не веселі люди,

А все більше злі,

Сумно їм живеться

На своїй землі.

Тяжко Україні,

Де ж отаман, де,

Що засвітить сонце

Віри у людей?

Або:

Чи повернем славу,

Здобуту з неслави?

Чи втримаєм волю,

Здобуту з неволі?

Вдумувався я у ці безхитрісні рядки і проймався сумом: Боже мій, хлопчиночко! Та чи з подібними болями, з відчуттям усе тієї ж історичної загнаності українства, належало б тобі входити у життя! Яка ж бо це є моторошна ненормальність, що вже й на восьмому році державної незалежності подібні далеко не дитячі настрої тривоги, болю за Україну вселяються навіть в дитячі душі! І якою злочинною є політика держави, яка допускає, що подібні сумніви проймають вже й саме її майбутнє – юне покоління! Разом з нами, дорослими, воно переживає економічно-фінансову біду, але й духовну руйнацію, деградацію та іншомовну й іншодержавну агресію також.

Згадав я цей кримський епізод, адже логічно вважати, що відтворений у цих строфах настрій значною мірою і формується тим інформаційним простором, який вдихає, і на відміну від нас – значно глибше (це – вікова особливість), юне покоління.

Оцінімо його якість бодай з погляду цього роменського хлопчини. Мабуть, найменше претензій буде у нього до Національного Радіо, яке у власних програмах належно тримає планку державницьких вимог.

47 48 49 50 51 52 53

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(