Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але якраз і саме життя. Коли зникає народна мова,— народу нема більше!.. Поки живе мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він все може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її. Нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: умерла вона в устах народу – вимер і народ".
Скільки глибини в цих роздумах вченого! І коли він стверджував, що саме мова формує з "живих, мертвих і ненарожденних" (Т. Шевченко) оте "велике, історичне живе ціле", то як не задуматися: чи й могло воно, зрештою, витворитися в Україні, коли, як зі співчуттям, сумом і протестом писав К. Ушинський, характерною для неї була ситуація, за якої "малоросійських хлопчаків /…/ з першого ж дня [у школі] починають ламати на великоросійський лад… Така школа /…/ не дуже м’яко нагадує дитині, що вона не дома. І то не дивно, що [така] школа з першого ж дня видається їй букою". Дитина "переходить з дому, мов з раю в пекло", а потім "біжить додому, мов із темного пекла, де все темне, чорне, незрозуміле".
А ось і рядки К. Ушинського про саму українську мову – вона "мелодійна, співуча", вона має "народну літературу", тобто фольклор, "яким не може похвалитися жоден з народів"; це – мова, "на якій ще недавно співав Шевченко"; це – мова, запалювався він вже гнівом, якою розмовляє не 200 тисяч, а "14 мільйонів народу". То чому ж вона "виганяється зі школи, мов якась чума?"
Я нагадаю, що цей голос лунав у роки царських заборон української мови, і вже це доводить, що український патріотизм К. Ушинського – то патріотизм особистості, що проходила еволюцію (хай і не завершену, адже пішов К. Ушинський із життя ще молодим) від етнічної свідомості до національної. І то, справді, всім мусить бути зрозуміло, чому ці мужні філіппіки на захист української мови К. Ушинський писав мовою російською. Якою бо іншою мовою мав він писати за обставин не тільки заборон, а й невиробленості українського наукового слова! Свого роду "етикет" тяжів у ті роки над багатьма патріотичними українцями і в їхньому листуванні.
Високо підносив, до речі, К. Ушинський і значення національних традицій у релігійному вихованні, опротестовуючи (до цієї прикмети його поглядів привертав увагу Г. Ващенко) ту матеріалістично-атеїстичну пошесть, що в часи, коли він жив, вже претендувала на панування. Читаючи його роздуми з цього приводу, як не задуматися: хіба оте падіння моралі, часом просто оскотніння людське, вияви якого ми нині зустрічаємо на кожному кроці, не є наслідком матеріалістично-атеїстичної атмосфери, в якій виховувалося вже кілька наших поколінь? І як же то, дослухаючись Ушинського та інших наших педагогів, буде непросто нам зцілитися та повернути Бога – як щось вище, святе, благородне, моральне – у свої душі!
Ось – принагідно згадується – у Галичині запроваджено до шкіл християнську етику. У когось це (ба! – в деяких нардепів, що вже кілька разів знімали бучу з цього приводу у Верховній Раді) асоціюється ледь не з плеканням "релігійного мракобісся" (ну й термінологію залишила безбожницька система!), ще з якимись дурницями. Я ж думаю, що йдеться передовсім зовсім не про релігію як таку (те, що церква відокрем-лена в нас від держави, цілковито виправдано). Йдеться саме про те, щоб вселяти у дитячі душі бодай хоч якісь моральні стрими, які у чималої частини наших сучасників начисто відсутні, йдеться бодай про якесь освітлення, облагороднення, вивищення людських душ над брудним та ницим, чого так ще багато у нашому житті. Добре це чи погано? Звичайно, добре. І то, гадаю, вже час міністерству освіти потурбуватися, аби такий курс – етика і, як її основа, християнська етика – поширився і на всі школи України.
Ну, а вже щоб закінчити про К. Ушинського, то я зазначу, що з приводу попередніх моїх бесід, де я згадував про нього, пошта принесла мені не тільки гнівні рядки, як-от Л.Стасюка, а й листи щирого солідаризування. Так, О. Мороз зі Львова (мені приємно було у 1997 році вручати їй премію ім. І. Огієнка за її активну науково-просвітницьку працю) надіслала власну газетну публікацію про К. Ушинського, що доповнює те, що вже сказане мною, ще й такими штрихами. У листі до свого приятеля педагога Л. М. Модзалевського від 9 грудня 1863 року К. Ушинський і сам визначав свою національну приналежність – українець. Йому ж повідомляв він у 1868 році: "В наступному році думаю переїхати до себе на батьківщину – до Києва" (намір цей так і не здійснився, а в 1870-му році видатного педагога не стало). У своїх посібниках для російської народної школи , зокрема в читанці, він переповідав українські святкові звичаї, як і наводив українські вислови, боронячи у одній з праць своє право до цього вдаватися. А в його архіві збереглася копія клопотання, яке незадовго до смерті він порушив перед попечителем Київської шкільної округи, про дозвіл навчати у Богданській сільській школі українською мовою (Мороз О. Педагог, який прагнув порятунку нації. – "Основа", 1994, квітень)…
А ось лист від М. Рудницького з м. Рівного. Він повідомляє, як зберігається пам’ять про К. Ушинського як про людину, котра гаряче любила Україну, у Рівненській області. Подає він і дані, які, одначе, треба б перевірити: про те, що у Гориньграді досі стоїть побудована ним церква з величезним куполом, а в с. Рясники похована його донька (?), якій випало бути дружиною барона Врангеля. Переконливо пише п. Рудницький про вплив К. Ушинського на відомого діяча народної освіти, організатора початкових земських шкіл в Україні Миколу Олександровича Корфа (1834 – 1883). "Німець за походженням, росіянин за місцем народження, українець за місцем, де жив, Микола Корф був глибоко вражений тією несправедливістю, яку чинили російські шовіністи, знищуючи все українське та насаджуючи свою пиятицько-матюкальну "культуру". Тож мешкаючи в Україні, він щиро полюбив наш народ та його мову. Корф доводив, що дитину треба навчати рідною мовою, українців – українською, і як приклад ілюстрував: запитайте дитину, що то є "потолок" (замість "стеля") – і, не знаючи, вона відразу засоромиться, знітиться, і то вже весь процес навчання загальмовано…" І як висновок автора листа з Рівного: "Так, це був прямий вплив К. Ушинського, причому вплив щонайвиразніший."
Ось так допомогли мені мої кореспонденти відповісти на докори обуреного чоловіка з Житомира. До речі, і так ще ставив питання Л. Стасюк: "То що – ви пропонуєте, щоб росіяни і зовсім не мали діла до Ушинського?" Та ні, ані в жодному разі. Тим бо й великі видатні особистості, що здобутки їхньої праці належать всьому людству. Бери, користуйся, освоюй, пропагуй, досліджуй. Ну, а що ж до того, який саме народ породив собі на славу та для всього людства видатного сина, то в цих речах, даруйте, треба витримувати елементарну чесність. Як мовиться, це "не всьоравно". Загляньте-бо в педагогічну літературу, в енциклопедичні словники – і ще й сьогодні прочитаєте про К. Ушинського: "великий русский педагог" або – у найліпшому разі – "отечественный", що теж сприймається "старшим братом" як синонім "русского". Чесно? Що б то не позначати бодай так: український та російський педагог… Але навіть так не хочеться… Нічого, отже, не лишається, як коригувати в односторонньому порядку…
І в цьому рішинцеві – і неспростовна правда про К. Ушинського, що вище почасти наведена, і ставлення до цієї особистості фактично всіх наступних видатних українських педагогів. Не тільки Г. Ващенко, але й Б.Грінченко, І. Огієнко, С. Русова, – всі вони не сумнівалися, що К. Ушинський – один з найславетніших синів українського народу, чия педагогічна спадщина лягає у підвалини національної системи виховання та освіти в Україні.
…Наприкінці лютого 1998 року поталанило й мені побувати в Богданці, яку над усе любив К. Ушинський. Відбулася там чудова подія: відкриття у будинкові школи музею педагога, а також презентація змістовної книжки Шосткинського краєзнавця, архівіста Віктора Терлецького "Костянтин Ушинський і Сумщина".
Важливість події (музей!) тим значиміша, що приурочена вона до 175-річчя від дня народження педагога: 2 березня 1823 р. Потверджена документами, ця дата (існуюча література подає іншу) була завчасно обнародувана, як мовиться, доведена до відома. Ювілей же фактично і замкнувся на с. Богданка…
Кажу про це з гіркотою, бо йдеться ж про одну з найбільших постатей, яку дав уселюдській культурі, педагогіці український народ. І хіба не годилося б мати високий урядовий комітет у зв’язку з цим ювілеєм? Мабуть, перед березневими виборами урядовцям було не до цього. Але в тому ж і трагедія, що не до цього! Тільки чому ж "не до цього" виявилося і головному штабові освіти в Україні, і Академії Педагогічних наук, чий мусив би то бути святий обов’язок? Дивні, просто брутально антидуховні, антикультурні речі, панове!
А поза тим, є і ще одна причина для гіркоти: відкрита у 90-х роках ХІХ ст. школа у маєтковому селі Ушинських (скільки зусиль було докладено родиною педагога – дружиною педагога та дочкою Надією, щоб її побудувати і відкрити!) до свого 100-річчя не дотягла: кілька років тому її як малокомплектну закрили, а дітки з Богданки, де нараховується десь 160 дворів, хоча школярів – тільки 16, ходять до школи сусіднього села…
Я розумію, звичайно, – є економічні критерії, є диктат фінансових речей. Одначе, скільки не бери це до уваги, я сприймаю це як щось майже моторошне: стоїть на пагорбі красуня – школа Ушинського, при вході до неї – пам’ятник славетному педагогові, до якого цього дня було знесено багато квітів, і тьмяно-печальними вікнами вдивляється ця школа в далечінь, у просторінь: у широку луку, до якої рівнесенько підступає ліс, а вже десь там далі за ним – звивається чарівна Десна. Школу поставлено в такому місці на краї села, що з її ганку жодних прикмет поселення не видно: тільки розкішні краєвиди, тільки первісність природи, яка була такою, яку бачать оті вікна, і сто, і триста, й тисячу років тому…
І то зрозуміло, чому сумує школа.