Хіба ви хочете, щоб без вас і за вас вирішували ваше майбутнє вельми активні на кожних виборах ровесники жовтневого перевороту? Хіба волієте бути байдужими і до особистої, власної долі та долі своїх дітей, якщо не долі України?
Зовсім не заради підлещування я натякнув на початку цієї бесіди, що якість вже нинішнього молодого покоління є дещо іншою (принаймі – незашореною), аніж того, що увібрало в себе ідеологію тоталітарного часу, в тому числі і в сприйманні факту незалежності України. І так саме не заради самостьобання, самобичування – сам бо належу до середньо-старшого покоління – я сконстатую, що якість цього покоління і не могла бути інакшою, аніж вона є. Не в образу хай буде сказано вам, мої ровесники, як і значно або трохи старші за мене та дещо молодші, що значна й значна частина нас ростилася з нездорового, ураженого сімені, в тому числі і в генетичному плані. Чому? Тому, що особливо сильні, небоязливі й працьовиті вибули свого часу з України (ще з кінця ХІХ ст.), і то у величезній кількості, то до Канади, в еміграцію, то до неосвоєних просторів Зеленого Клину і Сибіру (слабкодухий, як відомо, умре з голоду, але зірватися з місця побоїться). Мільйони знову ж таки найпрацьовитіших, найталановитіших, найжиттєдіяльніших було винищено й виселено з України як так званих куркулів у 20-х роках. А одночасно з основою нації – селянством – було фізично знищено – і то майже повністю – і національну інтелігенцію.
Отож і питання: хто лишився? А лишилися: ті, котрі випадково вціліли, ще – ті, котрі мовчали, ще – ті, котрі пристосувалися, ще – ті, з котрих взагалі нічого, окрім податків, не можна було взяти, ще – ті, котрі пішли вірно або й запопадливо служити тоталітарному режимові.
Цією констатацією, підкреслюю, не прагну я образити нікого, бо й сам я з дітей того покоління, про яке веду мову. Я просто об’єктивно відзначаю факт, і факт той конче веде до висновку, що національна якість нинішнього молодого покоління, як і якість наступних нових поколінь, мусить бути – вертаю до початку сьогоднішньої розмови – значно кращою, ніж наша.
Так, мусить бути, одначе сама по собі чи прийде, чи сформується, чи з’явиться, доки за це з найбільшим зацікавленням, найбільшим уболіванням не візьметься держава?
І ось тут – як не зробити прикрі констатацїї. Поки що наша держава лише потурає, аби душі молоді роз’їдала різна виготовлювана у західних країнах та в Росії, а сьогодні вже і в нас, нечисть, від якої у більшості тих же західних країн молодь давно вже і боронять, і відгороджують. У тій же Німеччині, у Мюнхені, де я є професором Українського Вільного Університету, ви можете побачити по телебаченню що завгодно, але лише по спеціальному каналові, за користування яким мусите платити немалі гроші. І то ясно, що батьки, які бережуть своїх дітей, таких каналів не купують. А що дивляться наші діти, і то нерідко разом з батьками, бо вибору бракує, на наших вже просто нашпигованих вбивствами, насильствами телеекранах – і комерційних, і державних? Що їм до вибору у читанні, коли найнизькопробнішого, найнеморальнішого змісту чтиво, яке на тому ж Заході, в тому числі і в США, продається у спеціальних магазинах, пропонується у нас у найлюдяніших, найцентральніших точках? Калічаться, найдикіше гвалтуються несформовані, крихкі, тендітні душі – держава ж не те що спокійно спостерігає, а й скорше за все саме потурає, замість, скажімо, вжиття бодай тих же жорстких податкових санкцій.
Ось так і виходить – не національне виховання, а успішне здійснення на широких просторах України антинаціонального виховання, не український виховний ідеал, що його мала б плекати й пропагувати держава, а щось скосмополітизоване, "общечеловеческое", обивательськи-примітивне. Не плекання моральності, а відкриття усіх дверей для прищеплення аморальщини.
Щобільше, тривожною і прикрою реальністю стали офіційні підкореговування та ревізування тих державорозбудовчих напрямків національного виховання, які були визначені Державною Національною програмою "Освіта. Україна ХХІ ст." . Ось найбільш симптоматичний приклад. У червні 1994 року Всеукраїнською Педагогічною Радою було прийнято "Концепцію національного виховання", що нею почали керуватися в навчальних закладах країни. Можливо, не в усьому досконалим був цей документ, проте я не маю сумнівів, що в основі своїй він і національно, і морально прийнятний. Та ось подмухали комунореваншові дмухи – і під надуманими приводами цей документ заступив інший: вже не "концепція національного виховання", що містить важливий для держави акцент вже у самій своїй назві, а – "концепція виховання у національній системі освіти". Запримітили нюанс? І то не дивно, що в цій концепції вже просто виховання національні орієнтири і розмиті, й відчутно знейтралізовані, адже наш високопосадовий управлінець, котрий ще не виріс з тоталітарних часів, котрий уражений бацилами імперського "інтернаціоналізму", національного виховання, навіть самого цього терміну, боїться. У всіх країнах – будь то Франція, Норвегія, Бельгія, Польща або США – цієї боязнини Боже збав – нема (скорше навпаки – найпритисковіші акценти), наш же – боїться…
Тож і виходить, що терміни "нація", "національна інтелігенція", "духовна еліта" вжито у ряді розділів нової концепції загалом без жодного зв’язку з Україною та українством, тож і виходить, що все, про що в них мовиться, цілком придатне і для тих навчальних закладів (особливо вищих), керівники яких усіляко протидіють українській мові, а разом з нею – і самій Україні. Отже, національне виховання поза українською національною ідеєю, поза українською мовою? Ні, такого виховання, такої духовної "еліти", такої "національної інтелігенції" незалежній Україні не потрібно. Надто вже пам’ятно кожному, як чудово спеціалізувався у цих антинаціональних, антидемократичних домаганнях тоталітарний радянський режим.
Так само не можна сприйняти й те, що в новій офіційній концепції лишається нез’ясованою теза про потребу врахування регіональних особливостей у вихованні. Звичайно, враховувати треба, одначе хіба невідомо, як спекулюють цим поняттям – "регіональні особливості" – відцентрові, найперше – проросійські політичні сили, що здійснюють у ряді регіонів "національне виховання" на протидії українській національній ідеї, українській історії, культурі? Не випадково ж у згаданому документі відсутня жодна згадка про те, традиції яких національних педагогів належить розвивати.
Ну, хоча б великого українського педагога Костянтина Ушинського, який виходив з того, що національна система виховання має відбивати історичні, географічні, економічні та психологічні особливості даного народу, має бути адекватною його світосприйманню і світорозумінню. Є, не мав жодних сумнівів К. Ушинський, "російське виховання", є "французьке виховання", "англійська система виховання" і т. д.. " Ставши одним із елементів державного і народного життя, – писав видатний педагог, – громадське виховання пішло в кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання". Або: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання". Або ще й такі рядки педагога: "Виховання, створене самим народом і засноване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає у найкращих системах, заснованих на абстрактних, відірваних від життя або запозичених в іншого народу ідеях".
Якщо те, про що пише К. Ушинський, стосується виховання у Росії, Франції, у Англії, то чому воно не має стосуватися виховання в Україні, тим більше, що висловлений ним погляд аніскільки не заперечує наявності загальнолюдських засад та критеріїв у системі виховання того або іншого народу? Навпаки – цю наявність органічно передбачає.
На превеликий сором, навіть розкритиковану щойно "Концепцію виховання в національній системі освіти" чиновники з міністерства вже "підправили", зродивши в 1998 році рішення колегії вже з таким формулюванням: "Про стан та проблеми національно-громадянського виховання у вищих навчальних закладах України". От вам і чергова "безневинна" корекція, вслід за якою у самому тексті документу "врізано" вже й зовсім просто: "громадянське виховання". Здобутком останнього є, либонь, те, що, як стверджується в доповідній записці до рішення колегії, лише 37,7 % опитаних студентів "підтвердили бажання бути громадянином України за умови вільного вибору громадянства"… Кричущий доказ того, що національного виховання закомплексований та підштовхуваний комуно-реваншистами чиновник боїться, як чорт ладану, як і доказ того, що подібні концепції та ухвали є не тільки шкідливими, а й небезпечними для справи українського державотворення.
Нам треба ще багато і багато працювати, аби в глибини свідомості і представника державної влади, й науковця, і кожного педагога, й найширшої громадськості запала істина: національне виховання, точніше – українське національне виховання – то не те, що може бути або може й не бути. Це – першооснова демократичних, патріотичних засад освіти й виховання, першооснова плекання Українською державою поваги до самої себе.
21. Знову про національне виховання
"Невже задарма стільки серць горіло // До тебе найсвятішою любов’ю, // Тобі офіруючи душу й тіло?"
Це – Іван Франко, з прологу до його знаменитого "Мойсея", і я наводжу ці рядки на продовження розмови про національне виховання, орієнтири якого навпрямки пов’язані з загальними політично-культурними та економічними орієнтирами країни. Зрештою, від останніх і залежить, якою мірою утверджуватиметься у нас саме українське національне виховання.
Ставлячи своє зболене запитання, І. Франко оживлював перед собою довгі шереги українських патріотів найперше у дев’ятнадцятому та в попередніх століттях. Та уявімо, щоб він писав ці рядки у наші дні, тобто мав змогу оглянути під цим кутом зору століття двадцяте, коли кількість полум’яних сердець, які офірували Україні душу й тіло, почала обчислюватися вже мільйонами. Який то вже зовсім нестерпний був би біль і чи й змогло б витримати ту кривавицю, а разом з нею і гордість за нездоланний поступ народу до Волі серце письменника!..
Це ж саме у двадцятому столітті ожила, остаточно не вмерши разом з Мазепою та Орликом, ідея повної державної самостійності України.