Як сформульовано у 4-й статті цього документу, "з урахуванням умов, що історично склалися (сподіваюся, читач переконався, як воно "історично складалося" в царині мови упродовж усього існування радянського режиму – А.П.), та з метою забезпечення загальносоюзних завдань російська мова визнається на території СРСР офіційною мовою СРСР і використовується як засіб міжнаціонального єднання". Отже – офіційна мова! Мова загальнодержавна, що, безумовно, підімне під себе кожну з державних мов у республіках, а українську, як таку, що особливо ослабла у боротьбі з асиміляторством, – у першу чергу!
Бурхливий протест української громадськості, звернені до Верховної Ради України численні вимоги не надавати чинності даному законові на території республіки значною мірою унеможливили його виконання. Та, зрештою, вже було й пізно: самозахлинувшись у своїх імперських домаганнях, у грудні 1991 року Радянський Союз сконав.
І ось який мовний спадок одержала Україна, зокрема і в освітньо-культурній сфері. На 1990-й рік на 95% по-російськи відбувалися заняття у вищих навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах, на 90% по-російськи видавалася наукова література, на 99% по-російськи демонстрував фільми кінопрокат… Кількість учнів, які по-українськи вчилися у Києві, склала у 1985/1986 навчальному році лише 22,3%, а в цілому по Україні – менше половини. У Сумах, наприклад, ілюструє цей процес жителька цього міста А. Білан, у 1980 р. було закрито останню українську школу № 5, а коли в одному з дитсадочків вихователька в ході відкритого заняття ненароком вжила одне-єдине українське слово, то її у районному відділі освіти ганьбили за те, що не оволоділа, як слід, російською…
Отже, у світлі всіх цих фактів і цифр, було зросійщення освіти в Україні, мої затяті опоненти, чи то – вигадка "націоналістів"? Я зазначу лише, що я подав тут щонайкоротший огляд брутального процесу, який нам пропонувалося сприймати як "історичну закономірність". А є вже й грунтовні монографії з цього питання, як-от праця В. Лизанчука "Навічно кайдани кували". До речі, дуже точна назва: імперія бо й дійсно кувала ці кайдани, не тільки політично-економічні, але й духовні, мовні, назавжди. І якщо тиск кайданів першого роду дещо вже послаблено, то кайдани другого роду продовжують нестерпно нас душити і сьогодні. Чому, чому ми, українці, дозволяємо собі носити ці кайдани вже навіть за обставин, коли на карті світу з’явилася нова держава – наша? Наша?
18. "Розкішний паразит на чужому місці"
Трапилася мені нагода познайомитися у Празі з чехом Їржі Марваном. Свого часу він був амбасадором Чехословаччини у Греції, нині працює у міністерстві закордонних справ Чеської Республіки. Безпосередньо-тривалого зв’язку з Україною Марван не мав ніколи, але от дива! – взяв і досконало вивчив українську мову. І то настільки досконало, що на науковій конференції (жовтень 1998 р.), присвяченій 75-річчю від часу заснування Українського Високого Педагогічного Інституту в Празі, виголосив нею вельми змістовну доповідь.
До речі, чи доводилося вам щось чути про цей Інститут? Заснували його, як і Український Вільний Університет (спершу – у Відні, потім – у Празі, сьогодні – в Мюнхені), як і Українську Господарську Академію (це – у чудовому містечку Подєбради за 40 км. від Праги), як і українську гімназію у тій же Празі та ряд інших освітньо-культурних інституцій, українські політичні емігранти, котрі, рятуючись від більшовицького режиму, наймасовіше осіли у 20-х рр. якраз у Празі. Проіснував цей заклад з 1923 по 1933-й рік. Його ректорами були такі відомі вчені, як Леонід Білецький та Василь Сімович, а до числа найвидатніших випускників належали славні наші поети Юрій Дараган, Олег Ольжич, Олена Теліга. Власне, цей Інститут був полігоном проб, експериментів, де опрацьовувалася модель української вищої освіти не так для дітей емігрантів, котрі там студіювали, як – з прицілом на майбутнє – для незалежної Української держави, в незабарне постання якої свято вірили і професори, й студенти.
Державу нині ніби маємо, та от запитання: а чи засвоюється у нашій вищій освіті ця урізнобіч апробована модель, що в неї вклали душу ще й такі видатні вчені, як Дмитро Антонович, Дмитро Чижевський, Олександр Колесса, Степан Сірополко та ін.? Чи підхоплено цей багатий педагогічний досвід? Чехія відзначила ювілей Інституту не тільки на рівні Української Ініціативи – організації тамтешніх українців, але й на державному рівні також (участь МЗС Чехії, міністерства національностей Чехії, празької мерії). А що чули ми про відзначення цього ювілею у нас, в Україні, задля майбутнього якої, власне, і було створено Інститут? Добре хоч, що в конференції взяло участь керівництво Київського педагогічного університету імені М. Драгоманова, навіявши бодай отим "імені" конче потрібну естафетність – імені М. Драгоманова у Празі в 20-х рр. та імені М. Драгоманова у Києві сьогодні.
А втім, не про вже неіснуючий у Празі Інститут наразі мова.
За кухлем пльзенського пива допитувався я у Їржі Марвана, що стало для нього побудником так досконало – і на науковому, й на розмовному рівнях – вивчити українську мову. Відповідь була проста: це – чудова і багата мова, Україна – друга за територією та кількістю населення слов’янська держава, Україна має велике майбутнє. О, як тривко та впевнено вірить Марван у добрі перспективи нашої країни, у її загальноєвропейську історичну місію! Дай, Боже, щоб і ми, в Україні, всі так вірили!
Їржі Марван не філолог, українська мова для нього чужинецька, і я зізнаюся, що буквально сполум’янів від сорому, зачувши від нього запитання, що от, мовляв, йому відомо, що є багато українців, які своєї родової мови цураються. Щось там пояснював йому, казав, що у минулому столітті й немало чехів розмовляло по-німецьки. Він же свого подивування не полишав і все повторював: чехи відмовилися від німецької ще у процесі боротьби за свою волю, ви ж ані в процесі боротьби не воскресили свою мову для всіх українців, ані тепер, коли вже маєте свою державу, цього не досягли. Що, справді, міг я заперечувати супроти гіркої правди! Трішки зм’якшував, запевнював, що мовне зцілення українців вже пішло, але от слів чемності про бажаність зустрічі зі своїм співрозмовником у Києві так, зізнаюся, і не вимовив. Я уявив натомість ситуацію, що це не я , автор цієї бесіди, вертаю зі згаданої празької конференції домів, а подорожує в Україну він, Їржі Марван. Ну, скажімо, автобусом з Праги до Ужгороду, яким я діставався. Складників першого враження від будь-якої країни у кожної людини, звісна річ, багато. Це – вигляд будівель та вулиць, вбрання людей, міра зичливості у виразі облич (привітно дивляться на вас чи неприязно зиркають з-під лоба), ступінь зовнішньої та внутрішньої охайності. Ну, а перше враження від мови, якою вас стрічають вже на кордоні? Мовний фасад держави, у яку в’їзджаєте?
Ось словацько-український кордон. Привертає увагу він тим, що всі роз’яснення виконано тут двома мовами – словацькою і українською. За пару ж сот метрів від нього – вже кордон українсько-словацький, і ось перша фраза українського прикордонника, що увійшов до автобуса: "Доброе утро!"
Ну, от вам і перше враження від України! Воно посилюється наступною фразою: "Прошу с вещами пройти для таможенного осмотра". А вже коли ви пройдете, вам запропонують заповнити декларацію, також виконану російською мовою (українських бланків нема, мабуть, "за ненадобностью").
Ось такий він, фасад – фасад неукраїнської України. А що ж тоді поза фасадом? І сумнівайтесь скільки хочете, чи в Україну ви приїхали та чи не переплутали часом автобус (або потяг чи літак), – прикордонна реальність є саме такою. А так же досконало, нагадаю, Їржі Марван опанував українську мову…
Ну, а якби він їхав не автобусом, а діставався літаком до Борисполя, як це випало мені діставатися з Мюнхену всередині дня 18 серпня 1998 року?
Нахмурена службова особа, якій ви простягнули свого пашпорта, сіро пронизує вас поглядом і перше, що зронює: "Откуда прилетели?" З погляду цієї особи, цілий світ володіє російською мовою, інопланетянці, певне, теж. На оте "откуда прилетели?" чому б і не відповісти також запитанням (за прикладом деяких зарубіжних українців, яких буквально приголомшує подібне перше враження від отчої землі)? Ну, наприклад, ось так відпарирувати: "Would you like to speak with me in English?"
О, службова персона, що на даний момент, слід це підкреслити, уособлює цілу державу – Україну, чудово цю шпильку розуміє, тож роздратовано зронює: " Но я не умею общаться по-украински!"
Ах, бідна-бідна, невиправно-одномовна службова особо! Ну, та хтось же взяв тебе на цю відповідальну, сказати б, візитково-карткову, презентаційну службу!
Я уявляю собі подивування чеха Їржі Марвана. А от ситуацію, за якої чеський прикордонник сказав би на празькому летовищі : "Я не можу говорити по-чеськи" – не уявляю аніяк. Вона бо виключена, неможлива. Чому ж ця дикість, антикультурність, антиприродність, ненормальність, недержавність раз-по-раз трапляється у нас? На гарному обличчі України мовна маска іншої держави.
Ну, що ж – даєте певну волю своїм емоціям. Гнівно кажете службовій особі, що раз вона "не может по-украински", то не відповідає посаді, яку займає, що вона ганьбить і повітряні ворота України, і саму Україну як державу теж. І хто знає – можливо, ця службова особа якоюсь мірою вашу правоту розуміє, бо вже й облишає допитуватися "откуда прилетели?" (зрештою, те в пашпорті зазначене), і загалом вже не зронює ні слова, лише мовчки ставить відповідного штампа і, сердито повертаючи документ, пропускає вас в Україну…
То який настрій у вас, шановні, яке перше враження від – кажуть – солов’їномовної України? Отож-то.
Зовсім зрозуміло, що рядова службова особа, яка виконує свою функцію чи то в Ужгороді, чи в Борисполі, чи в якійсь іншій точці, діє так, як від неї вимагають або ж чинить те, стосовно чого жодних вимог вона й не чула. Тобто її провина – лише у кволості власного розуму. Одначе я повторюю: є ж, шановні, у неї начальство – й аеропортівське, і міністерське, і кабмінівське, і в адміністрації Президента. То хто ж головні винуватці невиконання мовного законодавства? Хто в першу чергу заплющує очі на існуючі закони і найперше на те, що державною мовою є у нас українська? Лицеміри, фарисеї, – сказав би Т.