Історична наука неспростовно доводить автохтонність українців, тяглість їхньої культури та духовості ще від доби Трипілля (V–IV тисячоліття до н.е.). Натомість поневолювач запустив до обігу "теорію", згідно з якою українці як народ сформувалися лише в XIII–XIV ст., у часах розпаду Київської Русі. Або: незаперечною істиною є те, що згадана Київська Русь була середньовічною державою українського народу зі столицею у місті Києві. Натомість і донині стверджується, що то – держава якоїсь "общерусской" народності або й зовсім відверто підкреслюється – держава росіян. А на якій підставі? Треба думати (і так воно є насправді), лише на тій, що у ІХ1–ХІІ століттях ще не було ані Московського князівства, ані й самих росіян, які саме в цей час і формувалися у результаті змішування зайшлих на околицю держави русичів (українців) з рядом північних племен (чудь, весь та ін.) та ще невдовзі – з татаро-монголами.
Подібне безсоромно-цинічне фальсифікування у наступних століттях все нарощувалося й нарощувалося, дійшовши , вже, здавалося, крайніх меж у відмові російського царату загалом визнавати факт існування українського народу як такого, як і в запереченні існування самої української мови (сама стилістика відомої самодурської формули "не было, нет и быть не может" доволі красномовно характеризує міру "науковості" подібних присудів: "нет", мовляв, бо так нам хочеться, "нет" – і то на цьому крапка).
Лишень слабко завуальованим, власне, підретушованим продовженням цієї великодержавної, імперської політики стосовно України стало ставлення до неї у роки існування СРСР, що, як відомо, був передовсім також російською державою. І знову, як і в царські часи, світові прививалися – і то небезуспішно – цілі лавини брехливої, облудної інформації. Скажімо, з наказу Леніна у 1918 році було потоплено у крові проголошену українцями у 1917 році незалежну Українську Народну Республіку, а світові повідано, що то, мовляв, було простягнуто руку "братньої допомоги" супроти українських "поміщиків та капіталістів". Під час кількох відомих голодоморів совєтської доби було умертвлено мільйони українців, а за кордон ішли запевнення, що все те – вигадки "націоналістів". За власну державу на власній території воювали у роки другої світової війни – водночас і проти Гітлера, і проти Сталіна – вояки знаменитої Української Повстанської Армії, а світові Москва потверджувала, що то, мовляв, фашистські прислужники, головорізи-бандерівці – не більше. Відбувався процес насильницького формування т.зв. "советского народа", здійснювалося найенергійніше зросійщування, а світові накидалася думка, що в умовах "розквіту націй" все те "частково-асиміляційне" – найприродніший процес, все те – для задоволення бажань самих же національних республік.
Цинізм радянського режиму, який не мав ніяких стримів, виявлявся на кожному кроці. Свого часу я був вражений, ознайомившись у США (був то 1990 рік) з програмою радянсько-американського літературного симпозіуму, що якраз тоді відбувався: як "советские" (синонім до "русских") у програмі згадувалися імена таких письменників (і то упереміж з власне російськими, за єдиним алфавітним списком ), як киргиз Ч. Айтматов, білорус В. Биков, українець О. Гончар. Нас, отже, не велено було знати в світі, нас розчинювано в загальноросійському морі… І, скільки, до речі, видатних, великих українців вдалося системі – я вже згадував про це – видати за тих, котрі з цього моря вийшли і, отже, буцімто імперській Росії і належать! Достоту вампір живиться чужою кров’ю…
І то зовсім не дивно, що політику фальсифікації історичного розвитку українства імперські та комунореваншистські сили затято продовжують і сьогодні, вже в умовах існування незалежної Української держави. З одного боку ( це – для прикладу), у глибинному російському місті Рязані з великою помпезністю, за участю Президента Росії, відбувається відкриття пам’ятника нібито російському князеві Ярославу Мудрому; з другого боку, комуносоціалісти, в т. ч. і в Україні, закликаючи до відновлення СРСР або до т. зв. союзу слов’янських держав, конче під егідою Москви, з усіх сил доводять, що справжнє відродження України і відбулося лише "під зорею радянської влади" – як в економічному, так і в духовно-культурному проявах.
З огляду на те, що за одну з козирних карт у цих доводах виступає ситуація з освітою, варто поговорити про це докладніше, і то переважно про тенденції, що характеризували її мовний розвиток в останні десятиріччя існування СРСР.
Зросійщення освіти, як й інших сфер суспільного життя, не було – був об’єктивний та природний процес формування "нової історичної спільності – радянського народу", – такою була і залишається позиція комуносоціалістів. Ось і деякі мої дописувачі тримаються таких же впевнень. "О какой руссификации при Советах может идти речь? – обурюється Р. Простакова з м. Рівного. – Вот моя семья живет на Украине с 1947 года, сначала в г. Здолбуново, где было три украинские и две русские школы, и я могу показать документ, что одна из моих дочерей окончила украинскую школу. Так зачем же это вранье?" Те ж стверджують Л. Ботикунова з Харкова ("Навіщо ви нав’язуєте нісенітницю про русифікацію, якої насправді не було"?) та М. Савін з Білолуцька Луганської області: " Насильницької русифікації не було, не було і добровільної, вона була (а яка ж була, якщо була? – А.П.) закономірністю". Власне, це того ж роду спростування, що і в листі П. Олійника з Кам’янця-Подільського, який доводить мені й те, що навіть і голодомору на початку 30-х рр. також не було – "в 1933 г. был хороший урожай, и в поля вывозили для колхозников обеды с мясом, хлебом (!)"…
Вельми я не впевнений, що є це ті випадки, коли варто вступати в полеміку. Броню тих, котрі затялися не сприймати які б там не було аргументи, чи й можливо вже пробити? То ж бесіда ця – усе ж для тих, котрі уміють і пам’ятати, й слухати, й аналізувати.
Належить, отже, знати, що офіційне ставлення до української мови в царині освіти, за загальної ворожості до неї, визначало у часи СРСР кілька часово-тактичних модифікацій.
Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до "пролетарської революції" та ідеології комунізму на засадах повного нерахування з національною ідентичністю українців, їх мовою, культурою, традиціями та менталітетом. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як "контрреволюційна", більшовики стріляли, доказів чому є більше, ніж достатньо (згадаймо україножерні звірства в Києві та інших точках України у лютому 1918 року). Однак вже невдовзі стало зрозуміло, в т. ч. й Леніну, що закидати Україну, яка буквально закипіла гнівом народних повстань проти господарських і політичних дій більшовицьких комісарів, "шапкою" "інтернаціоналізму" та "світової революції" неможливо, і тоді в хід пішла далекосяжно продумана її вождем "тактика" (саме це слово він і вживав, обстоюючи потребу в уточненні ставлення до України): задекларувати підтримку українству і його мові та навіть оголосити бій "русотяпству". Що то мало б означати, аніскільки не приховувалося: "перетворити українську мову в знаряддя комуністичного виховання мас". Інакше кажучи – прищепити в Україні більшовизм силами самих же українців.
Відтак в Україні дістав легалізацію процес т. зв. українізації (офіційно – з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як "контрреволюційне" і мусило підлягати викоріненню.
Попри те, що українізація повсякчас відбувалася під акомпанемент червоного терору, її успіхи не можна не визнати вражаючими: вже на кінець 1927 року українською мовою вчилося 77 відсотків школярів, а на 1932 рік на 87,5 відсотків було зукраїнізовано пресу. Годі це, одначе, пояснювати лише дозволяючими санкціями з боку більшовицького режиму. Насправді на перший план тут вийшло багатовікове, природне прагнення українців до національного самовиявлення, що й охопило у 20-х роках всю підрадянську Україну. Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації у 1932-1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійшли до складу Російської Федерації. Досить тут згадати "процедуру" перепису населення Кубані, що відбувався у 20-х роках: траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на запитання: "Ты русский или петлюровец?" – і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч. Варто зазначити також, що розуміння істинного підспуддя українізації виявлялося у декого з діячів української культури вже і в роки, коли вона набувала розмаху. "Їхня українізація, – висловлюється, наприклад, один з персонажів п’єси М. Куліша "Мина Мазайло", – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було". Прогноз, що й казати, справдився стовідсотково.
Власне, М. Куліш передугадав те, що невдовзі сформулює у своєму тості з нагоди святкування 20-річчя жовтневого перевороту вождь радянської імперії Сталін: "І ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати увесь його рід, його сім’ю".
Вождь, до речі, ніскільки не приховував того, з якою саме метою було дозволене контрольоване більшовизмом "національне відродження", що офіційно потрактовувалося як "розквіт націй". Як говорив він на XVI з’їзді ВКП(б) (1930 рік), "треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися (…), щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою".
Численні факти засвідчують, що на "розгортанні" національних культур ( в першу чергу – української та білоруської як найближчих за мовою до російської) правляча кремлівська кліка поставила крапку вже на початку 30-х років.Так, у Постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року вказувалося, що в ряді районів України українізація вийшла з-під більшовицького контролю та посприяла посиленню впливу "буржуазно-націоналістичних елементів".