Філімончук зі США (якимсь чином він слухає мої радіопередачі – можливо, в записах), довідуємося й про інші нюанси в аргументації даного рішення. Про те, наприклад, що офіційна двомовність спричинювала б лише хаос і непотрібний клопіт, збільшувала б фінансові витрати, оберталася втратою американської єдності. "Ми мусимо засвоїти досвід Канади, яка, хоча недавно й уникла відколу франкомовного Квебеку, все ж залишається розз’єднаною нацією" ("The Sunday Star-Ledger", 29. ХІ. 1998 р.). Ніхто не ставить за мету наступати на мовно-культурні відмінності, підкреслював республіканець Білл Мартіні, одначе всім мусить бути зрозуміло: "Наше майбутнє як нації залежить від утвердження на спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед". Або й ще цитати з цієї ж газети: "Америка є одна держава, одна нація (політична. – А. П.), отже, ми мусимо мати одну спільну мову". "Якщо ж комусь не подобаються американські закони, хай повертається до тієї країни, з якої він приїхав".
Цитуючи все це, я аж ніяк не наполягаю на тому, щоб ми копіювали американські мовні порядки в деталях, тим більше, що маємо справу в Україні лише з двома, до того ж близькими одна до одної, найвживанішими мовами, що є рідними для мільйонів громадян. Тому запис у другій частині ст. 10 Конституції України, де йдеться про гарантії щодо "вільного розвитку, використання і захисту" мов національних меншин, в т. ч. найчисленнішої з-поміж них, свідчить, я сказав би, про максимум можливої толерантності у ставленні Української держави до запитів неукраїнського населення. На жаль, навіть цей максимум, аналоги якому навряд чи десь ще виявимо у мовних законодавствах будь-яких країн світу, реваншово-шовіністичні сили не влаштовує. Прагнеться їм, сказати б, ще максимальнішого максимуму, яким, повторюю, може бути лише одне: повне витіснення української мови російською (в ліпшім разі – виставлення на задвірки), ліквідація самої Української держави. Ось чому, з яких боків ми не підходили б до знаних у світі вимог мовного законодавства, в т. ч. нашого, принцип "країну збирає докупи" одна офіційна (державна) мова є в застосуванні до України і цілковито правильним, і єдино прийнятним. Як то є важливо, щоб це, нарешті, усвідомила та частка українців, яка, відбившися від рідної мови, продовжує жити ледачо-обивательськими ілюзіями, буцімто, дасть Бог, якось проживемо і не зі своєю родовою мовою. Не дасть, шановні, і особливо не дасть вашим дітям і внукам, якщо, самі змалоросійщившись, ви раптом будете ставати на перешкоді їхньому мовному одужанню.
Що ж до росіян в Україні, то ще раз хочеться сказати: і бережіть, і розвивайте свою мову, розмовляйте і користуйтеся нею, тільки ж не нав’язуйте її Україні, не випихайте її в державну чи офіційну, адже для цього у неї є своя держава – Росія. То просто дико, антиморально жити в Україні і люто її ненавидіти так, як ненавидить, наприклад, Л. Жихарєв з смт. Пісочин на Харківщині. Він навіть не пов’язує самого себе з країною, у якій живе, – лише раз-у— раз гнівно кидає у своєму листі до мене: "ваша страна", "ваша Украина" і т. п. Так, моя, господін Жихарєв, а що, власне, вам до того? А те, виявляється, що її, як прагне дошкулити цей дописувач, нема навіть у самій її назві. Чому? А тому, що раз "даже на так называемой "украинской мове" "краина" – это "край" или "страна", то именуется ваша страна всего лишь одной буквой – "У". І далі: "Не смешно ли? Ведь даже у бирманского руководителя "У" имело продолжение – "Ну", а у вас – только "У". И это вы, именуясь одной буквой да еше запрещая (?) русский язык, насаждая западно-украинский империализм-национализм, стремитесь построить что-то цивилизованное?"
Ех, дописувачу Жихарєв! Цитуючи це, який сором відчуваю я за вас! Бо чи й личить вам і таким, як ви, навіть згадувати про цивілізованість? Це ж треба – бути українським (!) громадянином і так зоологічно ненавидіти цю землю з її корінним етносом та мовою. Даруйте, але саме таких, як ви, і стосується українське слово "зайда", зайда, що, мабуть, і справді ліпше зберіг би своє здоров’я від руйнування запеклою злобою, аби повернувся на свою історичну батьківщину. Підкреслю чітко: росіян, які принаймні з розумінням ставляться до факту відродження Української держави, як і до природніх прав нашої мови, ми шануємо і поважаємо, і хочемо жити з ними в мирі та дружбі, але ось таких, як ви, дійсно, зневажаємо. І зрозуміло, чому – тому, що ви й у думці не хочете допускати нашого державного, культурного, мовного існування, тому, що це найперше саме ви і сієте у нас смуту своїми лукавими та підступними криками про ту ж таки двомовність – з тим, повторюю, щоб домігшись її, не стало в Україні від неї ані сліду. О, ви, наші "воріженьки"! – ви не в змозі зрозуміти прагнень багатомільйонового українського народу, а поет Н. Дорізо, представник малесенького саамського народу (з Кольського півострова), якого у 60-х роках нараховувалося лише 1800 чол., ну так же просив вас, що зрозуміли ви і їх, саамців:
Я не хочу, чтоб Пушкина язык,
Язык Некрасова, Тургенева, Толстого,
Как ни могуч он ни был и велик,
Стал бы заменой языка родного.
Родная речь, как я горжусь тобой,
Обогатившей род наш человечий!
Но пусть навеки русского прибой
Не захлестнет слова саамской речи.
"Може, хоч ці рядки переконають бодай декого з тих, котрі нас не хочуть?" – сподівається Н. Пестушко з Одеси, яка і надіслала мені цього вірша. Зізнаюся, що разом з цією кореспонденткою я ось і думаю: а чи зрозуміли ці поетичні аргументи Н. Дорізо ті, до кого він звертався?..
Але і ще одну поезію хочу наразі зацитувати – досить вже влучно викриває вона безкультур’я, аморальність тих – чи то росіян, чи зросійщених малоросів, котрі воліють вважати, що без володіння українською мовою можна в Україні обійтись. Це – опублікований в криворізькій газеті "Червоний гірник" вірш місцевого поета Євгена Гайгари "Слово про державні мови", що його надіслала мені Т. Попелянська. Послухаймо:
Споконвіку в держави, у нації
Стало добрим законом, панове:
Жить не може людина у Франції
І не знати французької мови.
То вода для людини для спраглої,
Джерело життєдайне, чудове.
Жить не може людина у Англії
І не знати англійської мови
В кожній мові – квітіння конвалії,
Гуркіт грому і гомін діброви.
Жить не може людина в Італії
І не знать італійської мови.
Із колиски до миті останньої
Є в людей розуміння здорове:
Жить не може людина в Іспанії
І не знати іспанської мови.
Хай слова вирізняються в реченні,
Як зерно, а не жмуття полови.
Жить не може людина в Туреччині
І не знати турецької мови.
Може, в мене поняття і спрощені,
Та тримаюсь такої основи:
Жить не може людина в Угорщині
І не знати угорської мови.
Жить не можна в Норвегії, Швеції,
Вже й в Прибалтиці, вже і в Молдові,
У Німеччині, в Польщі, у Греції
І не знати державної мови.
Тож думки пропливають, як тіні,
В далину, в безгоміння Дніпрове:
Жити можна лише в Україні
І не знать української мови…
Сумні, національно присоромлюючі рядки, які, до речі, не можуть не спонукати ще й так ставити запитання, як його ставить у своєму листі С. Ільницький з Києва: "Чому для українців володіння і двома (двомовність), і трьома, і більше мовами – то добре, а для частини намертво одномовних росіян, як і для перевертнів з українців, то – погано, то – дискримінація"? Справді, чому? Швидше витравимо у собі малоросійство, ввійдемо в національну силу, доможемося влади, яка очолить боротьбу проти цієї хвороби у загальнодержавному масштабі, то чи й потрібно буде ставити подібні запитання!
17. Ця "легчайшая" зброя — "обрусение"
Прикрою правдою є те, що історичний розвиток української нації, приреченої упродовж сторіч вести боротьбу за власну державність, склався таким чином, що її еліта постійно змушена витрачати левову частку інтелектуальних та психічних зусиль на доведення істин, які для будь-якої державно облаштованої нації є самоочевидними, аксіоматичними. Мова – про повсякчасне відбивання, спростування "аргументів", які в незліченній кількості продукувалися та й продукуються ворогами українства на доказ неповноцінності та недержавності українського народу, навіть на доказ його "неіснування" як такого. Ось вже й на початку 1998 року головний редактор газети "Крымская правда" г. Бахарєв заявив, що, мовляв, і не було й нема українського народу як такого, а українська мова – не більше як витвір "авантюриста Шевченко"…
Єство україноненависника – не тільки цинічно-віроломне та нахабне, але й інфекційне. Своєю інфекцією – поширенням олжі про народ він намагається досягти кількох цілей. По-перше, вивищити власну престижність та значимість у світі (для цього вельми придаються самозвеличення на кшталт: "всесвітньо-історична місія", "месіанське покликання" і т.д.). По-друге, посіяти бацили зневіри, меншовартісності, а відтак і здеморалізованості у народі, стосовно якого доказується, що він – "не народ", сиріч не нація. По-третє, згустити олжу до такої міри, щоб вона була сприйнята – і то вже як правда – у цілому світові.
Українці – з числа тих народів, котрі ведмежого імперського потопту по власній долі зазнали особливо повною мірою, причому процес очищення української історії від незліченних фальсифікацій та спотворень не можна вважати завершеним і по сьогодні. Тому, по-перше, що ще не вся повнота правди про самих себе засвоєна самим же широким українським загалом, причому особливо повільно випростовуються ті в’язні царської і радянської тюрми народів зі Сходу й Півдня України, котрі перебували в цій тюрмі багато сотень років. А по-друге, тому, що очищеної від олжі інформації про Україну у сучасному світі ще вкрай мало – настільки енергійно та цілеспрямовано потрудився російський поневолювач, аби про "Юг России", "Малороссию" (тільки так сприймав він Україну) світ мав лишень його, поневолювача, уявлення.
Аберована інформація про Україну й понині вражає у багатьох енциклопедіях, що виходять у різних країнах, сотнях наукових видань, періодичній пресі. І, звичайно, що не є то провиною, ані злою волею зарубіжних авторів: так, як мовиться, їх навчено, так поінформовано. Одначе ким? – чітку відповідь на це запитання і в Україні, і на Заході належить знати.
І ось тут украй важливо розуміти (як важливо й домагатися розуміння цього поза межами України): так було навчено, так поінформовано великодержавним, шовініствуючим російським навчителем, тобто – у цілковитій відповідності з його власними уявленнями та бажаннями, з його імпер – етнополітичними цілями.
Ось ще раз нагадаю тільки окремі приклади.