Нечуя-Левицького, а на думку його самого та його персонажів являло собою нормальне патріотичне почуття, одна з назв якого – український націоналізм. Ні, не остерігався цього терміну І. Нечуй-Левицький, бо вкладав у нього таке розуміння: це – націоналізм, зорієнтований на засвоєння європейських ідей на українському грунті, це – вважає вчитель Віктор Комашко з повісті "Над Чорним морем" – "націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття". Чому? Тому, що "він виступає з великою толерантністю до інших народів", "злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ". Навряд чи випадково, що через якийсь час суголосне Нечуєвому потрактування українського націоналізму буде розгорнуте в знаменитій брошурі "Самостійна Україна" Миколи Міхновського і, зрештою, широко зактуалізується в наші дні.
Не розігнали , отже, ми чорних хмар над Україною, та й навіть напливу нових хмар допустилися. Повторюємо, як і Нечуй повторював: "Наша земля на Україні як золото, а народ наш часто голодує". Кажемо, як і Нечуй казав: російська освіта в Україні, передовсім нині у вищій школі, то "просто сказати, п’яте колесо у возі". Вражаємося, як і він вражався, з того, наскільки густішають у тепер вже сусідній державі "хмари яструбів, а голуби щось не показуються". І "пустих космополітів", що сьогодні маскуються під прибічників "громадянського суспільства", у нас, на жаль, ще повно ("аж кишить", як писав прозаїк). І не одна "просвічена українка", як і в його часі, то – "первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу", не передаючи їм родової, української мови.
Виростемо ми як державний, гордий і дужий народ, перестанемо бути "маненькими та мізерними", як то докоряє персонаж з оповідання "Запорожці" юнакові, котрий втрапив до запорожців з ХІХ ст. ("де ж ділися люди на Україні?"), то дасть Бог нарешті втішиться душа і цього письменника, і сотень та тисяч інших наших славних діячів, що прожили своє життя з найзаповітнішою мрією про сильну та самошанобливу Україну.
15. Іншого народу у нас з вами, Юрію, нема
Водночас трапляються і такі мої заочні співрозмовники, які стверджують, що малоросійство в українському народі й загалом невиліковне. На "неякісності" українців як народу акцентує, наприклад, киянин В’ячеслав Чернявський. Мовляв, це "народ темний, малограмотний, продажний, позбавлений твердості характеру й національної волі, та й загалом подібний у своїй незорганізованості до сім’ї алкоголіка, у якій ніколи не буває благополуччя і яка не може дати здорового продовження роду". Звертаючись до праць російського філософа Ільїна, цей автор доводить, що шукати соціальні та духовні основи демократії й державності в українстві просто марно.
Вбивчі ваші слова, пане Чернявський, і я зовсім не маю наміру заперечувати факту виродження, кажуть – дебілізації – певної частини нашого населення, хоча відбувається це цілковито безвідносно до національної приналежності. Більше того, готовий довести, що в тих випадках, коли життя особи освітлює по-справжньому висока мета, як-от відродження своєї нації, духовна та інша деградація їй аніскільки не загрожує. Деградує з-поміж українців у наших умовах найперше саме малорос, і то вже з огляду на те, що після свого утвердження в малоросійстві якісь посутні стрими супроти його подальшої деградації, власне, відсутні. Одначе закидаючи українцям, що в них марно шукати соціальних та духовних основ демократії, як можна забувати, що це ж якраз і йдеться про народ, який у добу середньовіччя створив першу у світі демократичну – козацьку республіку. Це ж навіть К. Маркс, який вороже ставився до перспектив українства, це відзначав, і саме так – як козацьку республіку – її кваліфікував. Або як можна забувати про багатомільйонові жертви, принесені на алтар української волі упродовж вже багатьох і багатьох поколінь і особливо у ХХ ст. Мартиролог полеглих за українську державність настільки вражаючий своєю численністю, що тільки вкрай упереджена людина не дійде висновку: ні, річ не у відсутності в українців державницьких традицій та прагнень, річ в іншому, елементарному, а саме: українську силу щоразу переважувала брутальна сила поневолювача. На цей раз, будемо всі вірити і протидіяти цій силі, вона не переважить.
Цим я не заперечую ані недостатньої підготовленості нашого народу до життя в умовах демократії, ані того, що в немалої його частини традиційна, вікова психологія значною мірою знищена. Одначе ось тут і неможливо не ставити запитання: ким знищена, за яких обставин, як конкретно та якими етапами це відбувалося?
Ще поговоримо про це докладніше, а поки що я настійно переконую п. Чернявського, як і тих, хто з ним солідаризується: не ставте, шановні, хреста на українському народові. Він справді, після віків національного гноблення, національного розтління, тяжко хворий. Він позбувся украй важливого – національних керманичів, національної еліти, позбувся просвіченості глибиною національно-історичних знань. І все ж уважно вдивімося: нині він, хай і поволі, одужує. І, я певен, одужає неодмінно. І потужна національна еліта у нього дедалі сильнішатиме, і державні керманичі, для котрих не існуватиме яскравішої зорі, ніж зоря української національної ідеї, також неодмінно з’являться.
Знаєте, я навіть сказав би, що я оптимістично дивлюся на перспективи перебігу отієї хвороби малоросійства, що про неї мовлю. Чому? Тому, що за всіх вад, які є в нашому народі, за всієї незорганізованості, роз’єднаності, незсолідаризованості на національному грунті, вже й сьогодні зросло в Україні покоління, для якого й сама думка про нове колоніальне рабство – моторошна і огидна. Запитайте бодай у нашої молоді, хай і масово зросійщеної: хоче вона у залежність від Москви? Ані в якому разі. Усе, отже, облаштується, але облаштується зовсім не так, як то примарюється представникам неоімперіалістичних сил, знахабнілим активістам п’ятої колони в Україні. Облаштується усе на користь саме Україні, а не Малоросії. Запалених вірою у цю святу справу, готових діяти заради неї, отих, кого дещо заголосно величаємо національною елітою, нам треба якомога більше. Чим потужнішим буде це духовне ядро нації, тим більше шансів для скоршого та остаточного одужання й цілого народу. Не хочемо ж ми, українці, продовжувати бути малоросами, а чи хохлами, – правда? І хочемо жити в Україні, а не в Малоросії, – також правда? Тож як потрібно, щоби нас, пройнятих цими прагненнями та цією вірою, було якомога і якомога більше. Зрештою, зізнаюся, з метою нарощування національних сил я і веду ці бесіди, і я упевнений, що кожен, хто солідаризується з тим, про що наразі мовлю, вже й не має виключати себе з числа національної еліти – тієї сили, яка зорганізовує історичний рух цілого народу.
Головне для нас – не пройматися апатією, не впадати в безнадію, що її може проілюструвати, наприклад, лист Василя Сікана з м. Нововолинська. "Я не хочу, – пише він, – щоб моїм правнукам було "всьоравно" стосовно української мови; ну, бодай вже правнукам, оскільки внукам, як бачу, таки вже "всьоравно", дарма, що вчились вони в школі Української держави". "Скажіть, пане Анатолію, що робити таким, як я, щоб зупинити асиміляцію українського народу? Не покінчити з нею, а хоча б зупинити? Як розпочати зворотній процес?"
Скільки їх, подібних запитань, подібних тривог у пошті, що її я одержую! Докладно процитую ще листа Лідії Овчаренко з м. Суми: "Чому, скажіть, пане професоре, у нас ніколи не було кому за нас, бідне "бидло", заступитися, зробити з нас народ і прогнати з нашої землі отих заброд, що завжди сідали нам на голову й нищили нас, як самі хотіли? Чому не було в нас Вашингтона чи де Голля, котрі відстояли б нас перед цим жорстоким світом? Чому наші гетьмани неодмінно запрягали нас у чиєсь ярмо? Чому ніхто й ніколи не волочив за коси через усю Європу аж до Кафи німкеню чи полячку? Чи не тому, що в них були мужчини, які, створивши свої держави, не дозволяли порядкувати в них чужинцям? Але ж чому наші "лицарі преславні" все життя тільки й уміли служити чужим царям – султанам – королям? Чому вони, "некозацькі козаченьки", такі в нас немічні та безпорадні? Чому не видно, що вони взагалі в нас є? Чому навіть у самому Києві нема кому "дати в рило" тій україноненависницькій худобі, яка вже й ноги поклала на український стіл і не є проти того, щоби усіх нас, "добрих та хлібосольних", починаючи з Президента, відправити на нари ("Кравчук будет сидеть первым" – бачите, вже навіть Кравчука стосуються погрози)? Але якщо навіть столиця не показує прикладу, як треба захищати свою державу, то чи варто й дивуватися, що у Донбасі все українське вже додушується?"
Такий ось шерег запитань та констатацій, з яких авторка робить навіть такий висновок, що певною мірою, хоча й з протилежних почувань, перегукується з тим, до якого прийшов В. Чернявський: "Я все більше впевнююся, до якого нікчемного племені ми з вами належимо. Не народ це, бо інакше давно побудував би свою державу і не оглядався б перелякано на Москву: а чи дозволить вона нам, нарешті, по-своєму глаголить? Що, справді, в нашому національному житті є нашого? Пам’ятники Леніну та іншим катам України? Свята Софія – не наша, Лавра – не наша, а надто ж мова в наших містах – не наша"…
І про Лавру, і про мову, і про пам’ятники – усе це, пані Лідіє, цілковито правильно. (Між іншим, ось не так давно у центрі Києва встановлено статую українозневажцеві Паніковському з "Дванадцяти стільців", а в золотоворітському сквері відкрили пам’ятник … котові, хоч, як на мене, значно ліпше і цікавіше котові, аніж оберігати пам’ятники ідолам тоталітаризму, що й досі бовваніють на наших вулицях і майданах). Але от щодо народу, його якості, пані Лідіє… Я розумію, звичайно: вашими вустами промовляють розпач, усвідомлення власного безсилля змінити стан справ на кращий, і то, сконстатую, є великою трагедією, що подібні настрої відчаю опановують у нас людей. (Почуйте ті, кому належало б це чути, найперше ви, високопосадовці, як незрідка все ще почувають себе нині українці в Україні). І все ж, шановна сумчанко, ну, навіщо такі узагальнення, близькі до самоїдства? І не всі гетьмани запрягали нас у ярма, адже, вимушено вступаючи у різні воєнні союзи, не хотіли цього ані Б.