Перша – люди малоосвічені. Друга – відверті недруги України. Переконувати останніх – справа марна; до недостатньо ж освічених чи тих, котрі не завдають труду власному мисленню, я адресую хіба що такі слова: ми що – забули історію, що сповнена десятками мільйонів жорстоко винищених українців та повсякчасним збиткуванням над "хохлами", ми що – не чуємо, які нам "перспективи" прагнуть відкрити і жириновські, й зюганови, й іванови?
Кажучи "іванови", я маю на увазі Александра Іванова, голову цілком легальної, офіційно зареєстрованої т. зв. народної національної партії Росії (ННП), що має свої друковані органи, які виходять у Москві, – газети "За Русь!", "Я – русский" ("газета нового сознания", як то позначено над заголовком), "Русист" (для молодіжної аудиторії). Прочитаймо деякі "откровения" цього А. Іванова: "…Нам, русским, предстоит титаническая битва со всем человечеством за наше право быть и остаться русскими"; наша "миссия выражена в создании Сверхгосударства – Святой Руси"; "грядущее 3-е тысячелетие будет безраздельно принадлежать нам, русским"; "в прошлом, учит русизм, мы, в силу своих качеств, данных нам Богом, явились отцами всех народов Европы. Таким образом, мы являемся отцами тех, кто ныне задает тон в создании мирового технотронного общества. Да, мы отцы Европы, нравится кому или нет"; "мы, русские, составим руководящий слой грядущей Белой Империи от Океана до Океана"; "мы всечеловеки" ("Русист", 1997, № 1)… Або: "А мы, Русские, можем принять какой угодно народ в свои исторические объятия (!) и переварить (!) его" " ("Я – русский", 1998, листопад, № 18).
Ну, а якщо росіяни знаходяться "во главе всей истории", якщо вони – батьки Європи з німцями, французами та англосаксами, то що вже й казати про "малоросів"! Українці як нація не існують для ННП та її лідера зовсім. Це ми, наївні, увірували, і цілком резонно, що наша історія від часів Трипілля належить нам, та що були нашими предками орії (арії), та що стовідсотково нашою була Київська Русь. З подібних наших пишань іванови можуть хіба що посміятися: нічого з нашої історії вони нам не віддадуть, а намагатимуться за давньою московською традицією привласнити і те, що вже відкрите навіть самими ж нами, і те, що нині відкривається. Це ж бо, мовляв, вони, росіяни, і "внуки Даждьбога", і ті, котрі "изначально были учителями и вождями всех (! – це знаком оклику посилює свою впевненість сам А. Іванов) белых народов Европы". І це, мовляв, насправді в росіянах промовляє арійська історія, це в них, мовляв, тече нордійська кров, чистоту якої треба сьогодні відродити ("Чистота крови – вот основа нашей идеологии", "мы будем вести постоянную борьбу за чистоту Крови, которая за многие истекшие десятилетия изрядно смешалась с кровью других народов", як стверджує у цьому ж числі газети її редактор А. Воронежцев).
Щобільше, саме ми, українці, й названі у статті А. Іванова першими з-поміж народів, чий "местечковый национализм" належить знейтралізувати, створюючи нову "Белую Империю". При цьому конфіскації підлягає вже саме це ім’я – українці. Як пише ідеолог ННП, викидаючи найширший імперський жест, "мы не можем отбросить наших кровных братьев: малороссов (как их теперь называют после 90-летнего еврейского господства – украинцы"). Далі у числі "братьев" називаються й інші народи – слов’яни, скандинави, романо-германці, одначе цілковито зрозуміло, що в першу чергу мертвотні "братні" обійми, які мають виправити допущену "жидами" помилку, приготовано саме нам, українцям. Ще б пак! – "С потерей Русской (!) Украины и Белоруссии мы лишились притока хорошей арийской крови" ("Я – русский", 1998, № 18). Не випадково ж у перелікові "русских городов" видання ННТ називають і Київ, і Харків.
Вміщено й плакатне зображення російського юберменша: на тлі схожого на свастику хреста він різко викидає вперед три пальці правої руки (внизу – напис:"Вперед до победы!"), лівою рукою тримається за широкий ремінь, лице – нещадно-вольове, одяг – джемпер і шкірянка, поголена голова. З приводу цієї останньої прикмети у рубриці "Из "Поучения" Александра Иванова" ("Я – русский", 1997, листопад, № 2) роз’яснюється: "…Самые здоровые и порядочные русские люди – это бритоголовые агрессивные и часто непримиримые ребята. Кстати, наши предки русы тоже были бритоголовые и тоже были очень жестокие по отношению к чужим". (Звичайно, про "оселедця", що його, за свідченням візантійського історика доби Княжої України Леонтія Діакона, носив Святослав Войовник – "голова у нього була геть голомоза, але з одного боку її звисав пук волосся, ознака знатності роду", а над верхньою губою були в нього "надмір довгі" вуса – про ці та інші прикмети зовнішності, що виявляють класичні українські риси того ж Святослава, у новочасних "Поучениях" не знайдемо і слова).
То що, ті з українців, котрі обстоюють орієнтацію на Росію, – це ми самі допомагаємо "нордическим ребятам" знову здобути нас і перетворити в унтерменшів? Сподіваємося, що вони пробачать нам те, що в 1991 році практично всі ми проголосували за незалежність? Чи, може, все це належить потрактовувати лише як політичне паяцтво, як епатуючу гру в наці та фюрера неоросійського походження?
О ні, я так не думаю! Я навіть вважаю, що іванови на те і є івановими, щоб озвучувати на повен голос те, що упівголосу висловлюють, наприклад, зюгановці (до речі, в одній з публікацій газети "Я – русский!" є вельми промовиста фраза: "Современные коммунисты – естественные союзники националистов"), або проривається часом і в російських демократів. Сказано ж В. Вернадським: російська демократія закінчується там, де починається українське питання…
Та, зрештою, найзлобивіше шовіністичне ставлення до України озивається часом і в тій пошті, що надходить на моє ім’я. Ось хоча б такий "старшосестринський" голос, який належить жінці, що вийшла заміж за українця і проживає нині у Житомирі: "Я русская, – вичитую у листі Т. Павленко, – и не привыкла пресмыкаться, а вот вы всю жизнь были у кого-то в зависимости – то у шведов, то у поляков и литовцев, то у немцев. Триста лет вы были под Россией, и вот теперь пытаетесь что-то изобразить. Но ничего у вас, хохлы, не получится, потому что вы как народ, как нация умеете только подчиняться, потому, что вас сгубило сало(?)". А далі – розмірковування з того приводу, що "вы всегда сидели на дотационной игле у России", інші докази неповноцінності української нації… Аналогічне можете почути навіть у місті хіміків Калуші на Івано-Франківщині, де яка-небудь Фьодорова звертає до Віри Дробот, яка мені про це пише, такі слова: "Нас прислали специально сюда, чтобы мы вас учили русскому языку и чтобы вы, дурные хохлы, на нас работали"…
І це хтось знову закликає нас в одну державу? Комусь знову прагнеться під цю великодержавну, чорно-шовіністичну "спесь"? Це в нас плюють, а ми лише втираємося, замість того, щоб протиставити власну гідність, яку, як на мене, подібні плювки і спроможні найкраще пробуджувати? І ще не всі ми усвідомлюємо те, що життя в комуналці – то синонім сварок, а, живучи в окремих квартирах, люди значно більше здатні до приязні і дружби, чого ми, українці, звісно, прагнемо – але лише як рівні з рівними – і в стосунках з росіянами?
Але нема ради – хай залишаються при своїх поглядах на необхідність нового Союзу комуно-соціалісти й інші неоімперські сили. Їх, либонь, вже не переконати, оскільки, навчаючись не так, як треба, вони так і не виросли з тих класів, у яких не допускалося і припущення про Україну як незалежну державу, де вимагалася щонайлютіша ненависть вже до самої думки про такий її статус.
Переважаюча ж і переважаюча частина нашого суспільства має усе тривкіше засвоювати те, що дає правдива школа реального життя: незалежна Україна є, з нею все більше рахується світ, і справа полягає лише в тому, що мусить її доля боліти не так світові, як самим нам, українцям. І то, зазначу, без огляду на етнічну приналежність тих, хто населяє країну, – нам час звикати вже до того, що, за аналогією з американцями чи канадійцями, українцями у цьому плані є й власне українці, і росіяни, і євреї, – всі, хто живе в Україні, та кому вона є дорога.
Можна, до речі, – і це ми чуємо звідусюди – скільки завгодно, і як завгодно, і якими словами завгодно лаяти наших верховників за нинішній злиденний та жебрацький стан. Одначе як же це важливо розрізняти: є, з одного боку, Україна , з другого боку, є ті, котрі ніяк не наведуть у ній лад. Нам треба тисячі і тисячі разів підкреслювати, що не вона, не Україна, винна у наших бідуваннях та різних інших негараздах. Є з-поміж винних як внутрішні, так і зовнішні сили, винними є бездарні урядовці різних рівнів, велика частка яких – то представники номенклатурно-кримінальних кланів, винна ворожа до України або примітивна, недалекоглядна частина депутатства, яку ми самі ж необачливо й обираємо, винна наша загальногромадська лінь, наша національна невольовитість. З цим от і необхідно боротися, нарощуючи активність національно-патріотичної і громадянської позиції буквально кожного.
А що ж до України, то я сказав би так: біда у тому, що України в Україні ще замало. Замало в наших думках і почуваннях, замало у мірі нашої їй відданості, замало у нашій перейнятості українською національною ідеєю – і в цьому, передовсім, і полягає корінь зла, корінь нашої невлаштованості. І хіба не є то ганьбою, що хтось інший, чужоземний – чи то американець, чи француз, чи німець – час від часу (приклади відомі) пробуджує в нас Україну (точно, як у Шевченка – "німець нашу історію та нам же й розкаже"), а не ми самі розпалюємо у собі пристрасну їй відданість, готовність міцно поставити її на ноги, відтягнути від державного корита кожного, хто лише корисливо до нього присмоктався і – краде, привласнює, шахраює, все більше обездолює мільйони наших громадян. Згодьмося, шановні, украй ще мало в Україні України, і тому так потрібні нам, повторюся, український патріотичний Президент, український патріотичний Уряд, українська патріотична виконавча структура регіональних рівнів, українські патріотичні депутати усіх рівнів. Ще й ще раз підкреслю: потрібні українські патріоти, беззастережно, безкорисливо, душею і тілом віддані Україні, вище над яку не існувало б для них ніщо.