Паруси над степом

Віктор Близнець

Сторінка 5 з 32

"Дід-степовик" — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: "Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!"

Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: "Ого-го-го!" З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п'ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.

Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.

— Давайте на конях. Якщо той... втечемо.

Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними.

— Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька||

— Груш закортіло? На! — І Валько дав щиглЖаж луснуло в голові.

— Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас...

— От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним?

— Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає...

Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.

Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.

Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: "Побачиш діда — свисни!" — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна! було визначити, де зараз хлопці.

Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався... Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.

В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: "Стережись, стережися!" Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. "Де ж це хлопці?" — розпачливо озирнувся довкола.

І тут над садом, над берегом прогриміло:

— Ого-го-го-го!

Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу.

Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п'ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:

— Ага^попався!

В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті над-брівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:

— Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!

— Мовчать! — струсонулось повітря. Льоньці одразу заціпило.

Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. "Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?.."

Прив'язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав:

— їж!

— Ой, не буду! — видзеленькав Льонька зубами. Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця.

— їж, кажу тобі!

Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити.

— їж! — знов почулося страшне слово.

Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота — як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо.

— Дідусю, рідненький... Не можу...

— А красти — можеш?

Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб.

— Пустіть, дідусю, більше не бу...

— Не будеш? — дід кинув до куреня сапку. — Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого — воно печеться.

Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ' ніби випорснула з вогню. її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки — схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба.

Припавши до гриви, Льонька скакав без пам'яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці.

— Стій! Куди ти?

Володька за вуздечку спинив кобилу, Валько стягнув брата на землю. І тут Льонька, побачивши своїх, заревів на весь голос.

— Що таке? Де ти був?

— У діда Гарби...

— У діда? Чого ж тебе понесло?

— Я ж за вами...

Хлопці здивовано перезирнулися. Грицько помацав Льонь-чиного лоба: чи не гарячка?

— Ми побачили діда на горі й крутнули назад.

— А він що, бив тебе?

— Не бив, грушами... гик... годував.

— Годував? — витріщились хлопці. — Хе-хе! А чого ж ти ревеш?

— Еге ж, аби вас так... гик... годували, — і Льонька так гикнув, що аж підкинуло його.

А хлопцям тільки подай — регочуть, дурні. Знали б, скільки страху набрався малий у грушевому саду. На все життя вистачить...

Аеросани

Льонька помітив: щось дивне коїться з Грицьком, коли поруч Ліда. То він скривиться, ніби кислицю з'їв, то раптом •стає веселий-веселий, от-от вибрикувати почне.

Після уроків, бувало, скличе хлопців на толоку, що проти Поліщукової хати, широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовничо кине: "Ану, братва, налітай!" Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього й тут же, мов снопи, валяться на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи бачить його гордовита сусідка.

А то вилізе на бересток, причаїться між густолистя. Ось іде стежкою Ліда з відром води. Тільки порівняється з деревом, раптом — шелесть! — просто під ноги їй звалюється Грицько.

— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться дівчина. А Грицько з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, потім знову за своє...

Та Ліда ніби не помічала Грицька.

"От безсердечна! — думав Льонька. — Ну побалакала б з ним як годиться. Бо він же ноги зламає, коли отак стрибатиме".

Грицько взагалі був для Льоньки загадковою людиною. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, Льонька інколи заглядав на подвір'я діда Хмеля (так у селі називали Грицькового батька). Біля хати розгулював на цепу здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидавсь на всі боки.

— Чого виєш, іроде? — чувся сердитий голос.

З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом'ятою борідкою. Він з шумом втягував ніздрями повітря і підозріло озирався довкола. Його маленькі очі нишпорили по всіх закутках.

Льонька злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить його старий — собаку одв'яже. Хлопець боявся мовчазного й похмурого діда. Жив Хміль якось% відлюдно. В гості не ходив і до себе нікого не кликав. Казали, цілий день, затуливши вікна ряднами, він стояв навколішки перед іконами.

Та коли заглядав Льонька у подвір'я Хмеля, його цікавив не дід. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша з Во-лодькою будують аеросани. І збираються на них здійснити подорож аж на Північний, полюс.

Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!..

Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщукі-в. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу.

— І хто вас учив? — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб...

Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:

— Батьків немає?

— Немає.

— А Ліда?

— В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

— А тобі чого?

— Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії

приніс. |

Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова — на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало Льоні сусіда.

— Покликати Ліду?

— Ні, ні, не треба! —■ підвівся Грицько. — Я сам...

Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще...

— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда. Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:

"На пам'ять Ліді". Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні... Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Гриць-ком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.

—Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.

Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.

— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче. Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.

— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — "Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив..."

— Хай печуть... — залепетав Поліщук жахливі слова. Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.

— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.

— Командний пункт. Теж мені... вояка...

В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка—кусочок хмарини. Справді— колодязь від землі до неба!

— Дивись, — тихо мовив Гриша.

Малий підняв голову "і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина.

1 2 3 4 5 6 7