Днів п'ять бився' і все ж підключив. Дивись!
Ні коробки, ні сірника, нічого не було у нього. Він поворожив, клешнею з'єднав дві мідні дротинки, які звисали під кришкою столика. І от! Просто над головою у Павлика спалахнуло сухе білувате світло. Воно притухало, і спалахувало, і знов скліпувало і спалахувало ще гострішим світлом. Ага, он в чому секрет: між гілками шовковиці на дротині звисала маленька лампочка. Від напнутої парусини нишкла тінь, а лампочка висявала, як свічка в шатрі. Ну, ясно: вітряк над яром крутив динамо, динамо виспівувало і гнало живий сліпучий струм аж сюди, під шовковицю. Аби трохи довший дріт, то й в клуб .Черкес провів би світло (хоч сьогодні), а там, дивись, і до Пав-ликового двору.
Тепер, коли вони залишилися вдвох і шовковиця огортала їх в зелену тінь, а вітряк шепотом, глухо видзвонював теребка-ми, можна було спокійно і вдумливо погомоніти. І відкритися душею.
Черкес сидів, склавши руки на колінах, дивився кудись на яр, а вже вечоріло, і говорив ніби не до Павлика, а до своїх давніх, зігрітих коло серця думок:
— Як ти думаєш, Павлику? Можна простим повітрям, без легкого газу, підняти в небо невеликий аеростат? Я вичитав: можна. Тільки треба...
Він ляснув себе клешнею по коліну, щось нетерпеливе прокинулося в ньому, і він сказав: "Буду не зшивати парусину, а клеїти, є добрий клей, щоб не рвалося і не пропускало між строчкою повітря. Та от одна притичина: як нагрівати повітря? В тебе, Павлику, мисль прудка й гаряча, скажи, що нам придумати?.. Можна зробити просто: взяти оту звичайну залізну плиту, її називають буржуйкою, поставити до неї два-три коліна труби, хай то буде труба жерстяна, як ринва для дощової води, розпалити великий вогонь і гаряче повітря накачувати в аеростат. А гондолу... А гондолу можна зробити легку і підв'язати на тонких канатах. Уявляєш, Павлику: ми вдвох! В гондолі! Пробний виліт. Над яром, над селом, над річкою, а хати, люди, коні — все під нами маленьке, все кудись біжить, дибуляє, а хлопці твої задирають голови і кричать: он, он вони, Павлик з Черкесом!"
Добре, що Черкес сидів спиною до Павлика і не помітив теплої, однак трішки, може, сумної, іронічної усмішки на вустах свого отрока. Про що думав, чого сумував цей рано прив'язаний до земної гондоли хлопець? Він бачив зсутулену спину Черкеса, бачив латочку на його гімнастерці, з невеликою сивиною чуб, одставлений вбік кочережкою лікоть і, може, вперше подумав про Черкеса по-іншому. Немолодий солдат-чоловік, без дітей, в порожній покинутій хаті. Хто він? Дорослий дивак, який все життя ганяється за журавлями в небі? Самітник, сільський Ікар, шукач скарбів, з тих безталанних, що помирають потім в неприкаяності і забутті? А хіба він, Павлик, не такий? А хіба не такі лізуть на відколоті крижини, і потім їх, обморожених, рік, два ганяє у чорній полярній непроглядності?
— Черкесі — хрипко озвався Павлик (він якось раптово відчув себе в чомусь дорослішим, старшим за Черкеса).— Я не хотів цього казати вам, але от скажу. Слухайте: я вас люблю, Черкес.'Люблю вас, чуєте! А на саморобній гондолі... Ну що ж, я й так багато літаю, птиці мені сняться, коні на крилах... Ви добрий, ви найкращий для мене в світі, от!
Черкес не повернувся до нього, ще більше зсутулився. Не хотів, щоб Павлик побачив, як закипіли сльози в його очах. Затрясло, оглушило його те слово "люблю". Та ще мовлене тут, в цьому дворі, де він був підпічним покидьком, сиротою і де гупала йому вночі печерна сокира...
Швидко звечоріло.
Глибокий яр, обкопаний канавою двір, шовковицю під вікном — все огорнула холоднувата сутінь. Стих дерев'яний вітряк, не ганяв крилами тінь. І Павлик од подорожі, од свіжого повітря з степу, од тої доброти, що вливалася йому в груди, знов придрімав — тут же, під парусиновим напиналом. Він чув, як Черкес накрив його теплим покривалом, здається, кожухом. Потім підійшла ніби мати (од неї — запах кіс і дрімотної ласки), поправила йому подушку й спитала когось: "Не дуже він втомив тебе?" — "Ну що ти! День сьогодні — свято для душі",— сказав хтось глухо. А потім голоси й зовсім приглухли, і Павлик заснув. Він спав, а проте якось неясно, як чує, мабуть, сонна риба під теплою і темною водою, відчував крізь сон, що вони обоє десь тут...
Сиділи вони вдвох на лаві, окутані присмерком, густим зеленим листям шовковиці. День був для Черкеса довгий, клопітний, повний всяких роздумів і видінь. Несли його в небо, на кручі й каміння не тільки гондола, а й власне серце. Страх і завмирання, розгубленість, буря думок, сором і стид за себе: "Краще провалитися, щезнути з такою незграбністю або взяти й сказати: "Тасю, послухай мене..."
Однак він знайшов м'якшу, об'їзну дорогу:
— Тасю, послухай, я прошу тебе: оддай мені Павлика, хоч на літо... Тут нам обом так добре буде: і догляну його, і супу якогось наварю, і майструватимемо вдвох, і хлопці прибігатимуть. Повір, я все обдумав. А ти з роботи заходитимеш сюди, до нас, ну колись, може, обід зготовиш, а то й просто відпочинеш душею...
Гірка сухувата усмішка ковзнула по її щоках і завмерла в куточках губів:
— Гарно ти обдумав, Василю. Віддай сина. То вже краще душу... І на що це буде скидатися? Сама Байдачна бігає до солдата, еге ж? Та мене люди язиками своїми перемолотять. На полову!
— Що люди? Люди впиваються оком в щось потайне, грішне, а нам критися нічого. Ми можемо піти й сказати, я не по* боюсь, можемо, як на суді, перед всім людом: так і так, ми одна сім'я...
Вона раптом з якимось відчаєм уткнулась лицем в долоні ї майже скрикнула:
— І мовчи! Мовчи, Черкес! Де ти взявся на мою голову! Ти все сколотив, збурив в моїх думках і в душі! Ти наче обвалив берег і мене скинув у воду. Мовчи! — Вона повернулась і гаряче, швидко, аж задихаючись, поцілувала його.
В дворах було темно й тихо, де-не-де брязкали відрами, заливали вогонь в кабицях, заганяли дітей спати. В пригуслих сутінках, на безлюдній сільській вуличці (а вже летіли від Бугу й Дністра важкі бомбовози) йшли двое,— мати й Черкес. Вдень ціла команда босоногих котила візок, а тепер вони вдвох. Підпихали мовчки, ступали рядом, та очима — в землю, в свої думки. Темний вал рову, густих чагарників одтіснив хати, аж ген внизу зачорніла кузня, тут було вільніше й просторіше, цілий вигін полином, толоками розлігся до степу, дихалося тут легше (й люди не зиркали в спину), і мати з Черкесом переглянулися і раптом, з легким вихлюпом щастя, заусміхалися одне одному. Що ж, яка б гіркота не перекипіла в їхніх душах, та було щось і таке, що давало їм обом хай і нелегке, хай і перемішане з горем щастя. Щастя ось так йти, трохи сумно й стомлено, зате рядом, і котити одного возика.
Прокинувся Павлик, побачив дві постаті, цибату й низеньку, що в темряві ступали майже впритул, а між їхніми головами, десь далеко на заході, пригасала смужка блідуватого синього неба. Вечірня зоря, одна над почорнілою землею, розсипала колюче проміння, і було так широко, так гарно й лагідно в світі, що Павлик подумав: оце жив би й жив би — тисячу років!
А що йому ще треба? Мати, Черкес, ота смішна гондола, на якій вони, дивись, ще й помандрують...
Він був щасливий. Мабуть, такою щасливою буває людина, яка після довгого літнього дня, втомившись, підходить до високої скелі і не знає, що от-от загримить обвал і цілі гори каміння обрушаться на її голову.
12
Мати не раз поверталась в думках до того дня, коли все було зім'ято й зібгано в її душі.
Павлик саме нездужав, і вона раніше відпросилася додому на обід. Прийшла, а Павлик лежав обв'язаний тими дротинками й дужками-навушниками. Вона так і не звикла до них, лякалась, коли сии обмотувався, наче в лікарні. А зараз хотіла вогким рушником змахнути з себе піт, бо надворі сонце пекло немилосердно. Але зупинилась.
Якось страшно, мовби оскліло, дивився на неї Павлик.
— Сину! Що з тобою? Господи!
Він здер навушники і німо вп'явся очима в неї.
— Ти чула?! Ти досі не чула? Війна! Гітлер напав на нас! Київ горить!
Мабуть, вона не второпала зразу, що сказав Павлик, не дійшло до її розуму, що стряслося в світі. Вона заклякла, і одна думка трепетала в очах: "А діти? А малеча в колгоспних яслах? А Павлик? Що з ними? Куди їх?" Стояла приголомшена, розставивши руки, як птиця, що затуляє собою гніздо.
Все було зім'ято, зрушено, вирвано з коренем. Люди затуляли вікна, в погріб, в кутки запихали дітей, а над ними гуло небо — летіли на схід чорні з хрестами літаки. І вона кинулась запинати вікна, а над Павликом сама розпиналась, наче могла тим врятувати його. Та ні рядном, ні тілом своїм од світу не закриєшся.
Серед білого дня страшно, моторошним голосом закричало горе людське в сусідів. Плакала Вустя, обливалися сльозами її дітлахи. Павлик мученицьким поглядом попросив матір: піди подивись — що там? Може, допомогти людям треба. А у Вусті похорони, тільки похорони страшні, таких не було в селі: вбило двох синів, пасли коней в степу, а ховати нема чого, ні порошинки від їхніх тілечок не залишилося — яма. Склала Вустя на чисту дошку картуз, штанці, стоптані сандалики, все те, що знайшла дома від своїх двох мучеників, і гуртом, стулившись докупи, (а Вустя ридала й примовляла до сандаликів, картуза, штанців), з голосінням понесли вони дошку на кладовище.
Павлик бачив: прийшла мати додому ніби з тінню смерті за плечима. Затулила вікна щільніше. І кивнула на грубу, де висіла Павликова грамота. Син зрозумів. Ту грамоту прислали йому з Києва, на ній була зірка і два круглі позолочені портретики — Ленін і Сталін. А чутки носились у селі такі: стріляють! За книги, за гроші, за все радянське, за наше — стріляють фашисти! Он був чоловік з Гайворона...
— Павлику, я зніму грамоту. Краще спалю.
— Не чіпай. Я не вкрав її, а завоював!
— Ти не розумієш. Зараз таке в світі коїться. Той чоловік в Гайворона плакав: він їхав у гості до Луцька поїздом з дітьми. І от вночі — виття, стрілянина, вибухи. Вриваються фашисти (а їх з парашутами до нас закидають), а мале дівчатко вп'ялося в батька: "Тату! Таточко!" — і аж трясеться, а фашистові не сподобалося: "Ціган! — каже,— Юди!" — лапою згріб малу і за вікно, під поїзд. То звірі, Павлику...
Коли Павлик спав, мати тихенько зняла-таки грамоту і десь приховала.
А потім хлинуло й попливло: пожежі вночі, гострий зблиск літаків у чорному небі, тривожні заграви, тупіт, сварливий гомін десь у яру, тяжке форкання коней і натужні хрипкі голоси: "Давай! Р-разом! Викочуй!" А ранком — страх і безсонна мука в очах жінок і їхні розмови: відступають наші війська...
Мовби прорвало у світі грізну воду й впали десь кам'яні береги; все попливло, погнало, покотилось на схід до Дніпра.
Розбиті, в хмарах пилюги, з присохлими пов'язками, в кого на плечі, в кого через голову, відступали наші війська вночі, а вдень якщо й пробиралися, то між хлібами, попід сухими лісосмужками, вибалками, затуляючись гілляччям од сонця і од німецьких винищувачів, які так і стригли над колонами, так і вдавлювали в землю розшарпані, оглухлі від втоми гурти оточенців.