З холодком в душі подумала: "Від кого це?"
А Кирилко знов зашкрябав, підтягнувся до вікна і своїм поважним голосом прорік:
— Вам на пошту треба, в сільраду. Там щось прислали вам. Вели-и-ке!
Словом, напнула мати святкову хустку, чорну, з китицями, і пішла в сусіднє село на пошту. А Павлик слухав одуда, лежав по-весняному розслаблений, кволий, засинав легким дрімотним сном, прокидався, знов засинав і чув крізь сон голос одуда, скрип колодязної корби в сусідів, і бачив у півдрімоті якихось коней на крилах, а може, то була велика пустельна птиця Сімург.
Він прокинувся од чийогось погляду. Над ним стояла мати в чорній хустці, і квіти на ній аж сміялися. Навіть сивизна в її косі, що вибивалася з-під хустки двома пасемцями, світилася м'яко і робила її лице глибшим і мудрішим.
— Павлику, дивись, що я тобі принесла.
Тепла застояна дрімота все ще стулювала йому очі, та він прогнав сон, зацікавився: що ж то в руках у матері? Якийсь чималий пакунок, вгорнутий цупким коричневим папером. Мати розрізала шнурки, одколупнула сургучеві печатки. І от поклала перед Павликом — він аж затих од здивування — велику дерев'яну коробку. Він одразу вгледів найцікавіше: чорні й білі клітинки на кришці. Ясно, то були шахи, то була шахова скринька, і зачинялась вона на маленьку мідну клямочку. Павлик, не вірячи своєму щастю, одчинив скриньку, а там! Не саморобні, ні, а крамничні, невимовно красиві, легкі, виточені з дерева фігурки, і кожна фігурка — чудо, і кожна відсявала свіжим білим або чорним лаком!
— Це мені?! — Павлик розгубився; все це багатство звалилося на нього, як несподіваний дар з небес. Він боявся до чогось доторкнутися, а тільки вдихав, вбирав у себе гоструватий запах лаку, запах отих точених фігурок — слонів, пішаків, коней.
— Тобі прислали, Павлику. З Києва. А он ще цидулка: читай. Там про тебе.
Не од руки, а друкарськими літерами, як до великого начальника або до наркома, писали з Києва Павликові, Павлові Байдачному, що дякують йому за уважність і старанність,. що дев'ять задач він розв'язав правильно, в одній помилився, а одну, мабуть, не так зрозумів, що він завоював друге місце у відкритому конкурсі юних талантів-шахістів на Україні.
Нема Черкеса: він би затанцював!
...Пили з мамою чай, чай з вишнями, святкували, раділи. "Ти в мене герой! Бач, так і пишуть з Києва: талант!" — гомоніла мати.
"Ну, мамо, який я талант! Думав, я все розкусив, а бач,— в двох задачах промахнувся. Ото, якби не спішив..." Та, однак, видно було, що він щасливий. Від шпаркого чаю, а може, від хороших думок трішки зажевріло його блідувате загострене личко, налилися очі теплом, спокійною втомою; він заглибився в себе, ліг і довго дивився в стелю, і хтозна, що він там бачив — великі міста, піщану рівну пустелю, посмуговану чорними й білими клітинками, і крилатих коней, і себе серед птиць, і якісь голоси, що казали: "Дивіться, то Павлик, він сильний, він пролетить над всіма водами і пустелями..."
— Агов, Павлику! — загукав у вікно Черкес.— А дивись, з чим я приїхав.
Подивитись Павлик не міг, як не спинався на подушці, і тоді Черкес прогуркотів чимось за вікном і розпорядився:
— Хлопці, де наші ноші? Тягніть їх за мною!
Давно стільки шуму й галасу не було в Павликовій хаті. Вбігла вся хлоп'яча команда, боса й розхристана, сонце мигтіло за ними, хтось тягнув саморобні ноші.
— Пасько! Збирайся! Зараз поїдемо до яру, побачиш, що ми там витворяємо!
Мабуть, їм й досі уявлялося, що Пасько, їхній отаман, вилетить сонний назустріч, на ходу вскочить у штани (аж трісне холоша), і вони разом гайнуть попід хатами, лиш курява встане. Та Пасько лежав, трохи оторопілий, і наче побоювався, щоб його не стягли, не потривожили, не кинулися гуртом шарпати. Він обкутався покривалом і насторожено поглядав на буйне розпашіле товариство. Може, він дивувався, питав себе: невже він з ними колись бігав? Як все те було давно, і яким воно стало далеким і зовсім ніби чужим для нього. Добре, що саме нагодилася мати. Вона теж спочатку не второпала, що придумав Черкес. А тоді кишнула на хлопців, забігала, заметушилася по хаті, щоб одягти Павлика. Та от біда: сорочка на нього стала тісна й дуже куца, а штани зовсім не лізли. Намучила б вона Павлика, аби не Черкес; він встромив свого носа і швидко сказав: ось цю сорочку одягайте, більше нічого не треба, не смикайте хлопця. Обкутаємо рядном — і гайда!
На ношах обережно винесли Павлика в двір. А там! Під вікном стояла висока тачка-візок. Колеса м'які, обтягнуті гумою; сіна повно на візку, два дишельця з перекладиною; не візок, а просто бричка, можна сидіти, а можна й напівлежати. Одразу видно було: Черкес, більш ніхто, змайстрував це диво на колесах. Ні в кого в селі такого фаетона нема. Бач, він узяв та ще й застелив зверху візок розкішною, прогорілою в двох місцях шерстяною накидкою — для парадного виїзду.
Вмостили Павлика в сіно. Мати щільно обтулила його, поклала високо в голови, щоб Павлик лежав і все по дорозі бачив. А хлопці висе обступили візка, взялись гуртом за борти, їм не-терпілося: їхати! З вітерцем! Та Черкес грізно глянув на них:
— Тільки так: в сторону! Всі! І тихо! А я везу. Ви можете рядом йти, можете в ногу, кричіть, галасуйте собі на здоров'я, але без балощів, ясно?! А хто заслужить, дозволю підпихати...
Кивнув з-під козирка матері. І щось було сумне, стримане, приховане в його словах:
— Поїхали ми. Прощавайте: до вечора!
Вона теж промовила йому очима, ніби додала йому свого смутку, тепла, печалі.
Зосталась мати сама під берестком.
І от селом посунула трохи кумедна процесія. Попереду йшов цибатий чоловік, важко й вдумливо ступаючи армійськими чоботами. Він котив перед собою високого возика. З боків (хто підпихав, а хто просто вибрикував) бігла охорона — оті з Черкесового яру босоногі орли й розбишаки. Люди виходили з дворів за ворітця, віталися з Павликом, питали, як йому живеться;
хто лиш ковзком, а хто й одверто зиркав на нього, на блідувате Павликове обличчя, добросерді жінки гомоніли, що давно не бачили його і скучили за ним.
А Павлик затулявся од сонця долонею, так сліпило його на вулиці, так зелено, широко, бездонно й блакитно було в небі і на землі, що навіть аж незатишно ставало, незвично, аж наморочилось йому в голові. Він поворушився трохи і попросив:
— Хлопці, аби картуз мені... Очі сліпить. І одразу — з двох боків:
— На! На! На! Мій!
— А мій кращий!
Картузів десять, як галки з дерева, зірвалися, повисли над ним, стулились купою: шатро над головою!
Павлик взяв, не вибираючи, якогось рябого, в риб'ячій лусці, з надірваним козирком. Хіба ж він знав, що то картуз старшого Зіньчиного брата, і в тому картузі хлопець пожене вночі пасти коней, розкладе в степу маленький вогник, і от завищить, зареве над його головою бомба... Ні картуза, ні печеної картоплі, ні відчайдушного блиску в хлоп'ячих очах. Чорна яма. Метрів на п'ять вглиб! І на сто метрів — чорна, в материному серці...
Нап'яв Павлик рябого шаплика на очі, вмостився глибше і навіть трішечки, як йому здалося, придрімав. Але й крізь стулені вії мигтіло йому щось бездонне й блакитне — раннє літо, степ у синьому мареві, легенькі хмари в небі, а ще гомін у дворах, спілі черешні над плотом, високі будяки з повними лапами сухої пилюги, все те, що він колись пролітав, прогулькував одним духом, все, що зливалося йому в очах одним рідним земним мигтінням.
— Ну як? Не трясе? — питав Черкес.
Трясло, звичайно, на грудкуватій дорозі, але Павлик мовчав, терпів, пробував осміхнутися: ні, мовляв, добре, на сіні ж лежу.
То там, то тут вони зупинялися, перепочивали (і хлопці встигли шаснути в сад до Салабая й принесли в картузі жменю крупних біло-рожевих черешень); їхали через все село, а далі — поза бригадною кузнею, не до верби, а горбом, старим шляхом до Сичиного яру.
Така довга стелилась дорога, Павликові здавалося, що ніколи в житті він так далеко не забирався. І степ, небо, весь світ, все було для нього сьогодні якесь нове, просторіше і ніби якесь безпритульніше..
— Он, он вітряк! Дивись! — закричали хлопці. ь
Та Павлик, як не крутив головою, нічого, крім неба і підводи далеко в степу, не бачив. А тут затрясло на грудках дужче, і вони повернули в знайомий, рідний для хлопців Черкесів двір. Підкотили до старої шовковиці.
— Ну все, одмучився ти, Павлику. Припливли! — Черкес витер долонею піт з чола, а Павлик подумав, що хто сьогодні одмучився, то це бідолашний Черкес.
Видно, господар давно готувався зустріти в себе такого дорогого гостя, як Павлик. Підмів у дворі, викосив траву, поприбирав. Намостив ліжко під шовковицею, навіть столика на одній ніжці закопав. І напнув од сонця парусину, щоб ліжко й столик ховалися в затінку.
Сюди й перенесли Павлика.
Чи дорога, чи сонце, чи все побачене сьогодні під блакитним небом, а може, все разом таки стомили Павлика. Він приліг на Черкесове ліжко і одразу поринув у легкий дрімотливий сон.
А Черкес виніс глечик компоту, цілу коробку магазинних пряників, пригостив босоногу команду і тихо, щоб не потривожити Павлика, виголосив:
— Тепер — вольному воля, спасенному рай!
Хлопці вмить зрозуміли його команду: гуртом так і шугнули в яр. Там кущі терну, там бузина густими шатрами, там вогко й темно, і дзюркоче струмок з-під гори, і ворушиться дно замуленої криниці, і зяє глибока лисича нора, і чиїсь кістки, може, мамонта, вимило весною; одне слово, там дико й глухо, справжнісінький рай для душі. Ось в тому раю скоро і зашелестіло, загупало, заухкало по-совиному: пішли хлопці гуляти.
А Павлик одразу прокинувся. Глянув з-під шовковиці — і велике здивування, потрясіння застигло в його очах. Де він? І що то перед ним?
Сидів на лаві Черкес. А за його спиною вимахував крилами якийсь дивовижний птах на високих ногах-ходулях. Крила вимахували на сонці, ганяли далеко позаду за собою тінь, від крил щось бігло вниз, крутилося,— то був чорний, густо змащений мазутом бурав, який ніби всвердлювався в землю; а внизу, м'яко прицмокуючи від мастила, виспівували теребки.
— Ну що? Сильно? Вітродвигун! — сказав Черкес; на Черкеса тепер падала зелена тінь з-під шовковиці, і він сам скидався на зеленого африканського птаха, дуже цибатого, худого, з твердим і рішучим виразом очей.— Я дістав у гброді маленьке динамо.