Може, йому приверзлося? Завжди, як із темряви ступиш на світло, — засліплює очі.
Труснув головою. Чи можливе таке? В хаті… білокозаки. Живі, натуральні біляки. Сидять за столом. Їдять чи збираються їсти.
Справді засліплений, Гарба стояв на порозі, очманіло дивився на білих.
А козаки, теж очманілі й засліплені, дивилися на Гарбу.
Двометровий здоровань грянув зненацька, як мара. Як болотне страшило. Чоботи в багнюці, плащ у багнюці, мулом заліпило баньки. І стирчить з-під пахви гвинтівка.
Біляки так і скам’яніли на місці. Хто з м’ясом в зубах, хто з чаркою на пригуб’ї.
Очі у них полізли на лоб.
І в Гарби шкура затерпла. На що завгодно сподівався, тільки не на сутичку з кубанцями. І де? В нашому тилу, за сотню кілометрів од фронту… Руки його самі потяглися вгору. Але замість того, щоб сказати "здаюсь", Гарба, несподівано для себе, гаркнув на всю горлянку:
— Встать! Руки вгору!
Гупнули біляки, всі як один підперли стелю руками.
"Отакої! — власним очам не повірив Гарба. — Що ж далі?"
Свідомість, здається, сама працювала за нього. Раз, два, три і на покуті ще двоє — значить, їх п’ятеро. Браві хлопці, в кубанках, у новенькій формі. Старший, либонь, осаул, отой кругломордий, з геройськими вусами. Диви, як вирячив білки. І вусом нервово посмикує. Ось він за спиною іншого — тихцем — шаснув рукою за пояс.
— Назад! — крикнув Гарба, клацнув затвором, хоч знав, що в магазині жодного патрона.
Гарба дивився прямо, не спускав очей з біляків, але бозна-як, ніби внутрішнім зором, охоплював разом і те, що оточувало його з обох флангів. І перше, що він помітив, — це гвинтівки й шаблі, кинуті біля дверей, у тому кутку, де жінки, як правило, ставляють рогачі. Ага, виходить, голубчики самі себе роззброїли! І такі шовкові, хоч вірьовку сукай!
Підбадьорений цим, Гарба пригадав стару солдатську "хитрину", про неї чував не раз від шахтарів-ополченців. Не вельми мудрий виверт: покажи, що ти, брат, не сам.
Ну що ж, помирать, так помирать. І Гарба — добре, що стояв поблизу вікна, — гухнув прикладом у раму. Дзенькнуло вибите скло, трухлява рама вилетіла геть, а в діромаху війнуло чорною сирістю.
— Клим! — гукнув у темінь Гарба, наче той Клим стояв за вікном, тільки й ждав сигналу. — Зараз буду виводить. Якщо той… кладіть на місці.
Дулом — під самі пики:
— Виходьте!.. Разом! Руки не опускать!
Кожного так пропікав зирком, щоб із "запасом" нагнати страху. Пропустив їх повз себе, не стримався — хапнув дві новенькі гвинтівки і вискочив у двір.
Після хатнього світла знов засліпило його, на цей раз непроглядним мороком. Під вугільним склепом, десь неначе в глухому забої, жеврів маленький вогник — очевидно, біля мосту. І Гарба командирським тоном, який не знає пощади, скомандував:
— Йти на вогонь!.. Хлопці, не зівать! Хто хоч дригне — стріляйте.
Почалапали бранці. Як гуси — табуном. Вознісши руки у чорну вись.
(Вусатий осаул, вже біля вогнища, коли розшолопав, як обдурили його, тертого вояку, плювався в темінь і сотрясав прокляттями небесну твердь: "А мені ж, так-розтак, зосліпу привидівся цілий конвой! Щоб мені повилазило, чув, ну своїми вухами чув — хропли коні, і шкірилась на коні комісарська морда!")
Брати Басамани аж сахнулися од вогню, коли з темної ночі, з болота вийшло п’ятеро білих. Гарба кріпким словом повернув своїх хлопців до тями, і вони підсобили упорать вольне козацтво. Зняли з кубанських гостей перезки, ремінням скрутили руки і:
— Сідай, панва, сідай у грязюку! Чиряки не вхоплять, жирні зади.
Тут же вчинили короткий допит. І взнали не дуже втішну новину. Рушив на Донбас генерал Денікін. На Гострій Могилі розбив шахтарський полк. Стотисячне військо скерував на Луганськ. А вони, ці п’ятеро, — армійська розвідка.
Кінчилась, братва, передишка. І передиху того було на одну затяжку. Тільки що замели сліди німці з гайдамаками. Вигнали синю рать, об’явилася біла.
Ядуча твоя зав’язь, дев’ятнадцятий рік!
Басамани відкликали Гарбу в сторону. Зеленим оком блиснув Кузьма на вогонь, де сиділи похнюплені кубанці:
— Що будем робити з ними? З ходу прикінчимо, і шабаш…
— Як? — настовбурчився Гарба. — Без суда і слідства? Незаконно!
— А чого панькатися? У нас же своя робота. Ми тут слину будемо розводить, а тим часом комбід у Бутовій посадять на вила. Чув, що в ревкомі казали? Усіх комбідівців кинули в погріб.
— І все одно незаконно! Треба, як належить, передати їх в руки військкома.
— Дурний ти, Гарба! Недарма кажуть: високий до неба…
— Цить, Басаман, бо двину! І ногами вкриєшся.
— Так що робить?
Довго сперечалися, і Гарба настояв на своєму: зачекають до ранку, поки під’їде новий загін, а там видніше буде.
Крадькома, непомітно виступали з темряви прибережні горби. Неначе у перший день світотворення, тьма піднімалась, відокремлювала землю й небо, і вже на сході засіріла тоненька світла китайка, вирізьбився темний хвилястий обрій. Засірів дерев’яний місток, засіріли покручені плеса Айдару.
Наближався холодний ранок.
Кубанці, оговтавшись, затіяли бучу. Мовляв, люди ви чи не люди, посадили в грязюку, ні шинелей нема, ні попон, це явне знущання. Добрий хазяїн собаці і тій кидає підстилку… Найзавзятіший був осаул, він роздратовано посмикував геройськими вусами, казав про якісь міжнародні права, погрожував, що їм, шахтарям, від своїх же влетить за таке азіатство.
Басамани криво усміхалися:
— Помовч, вусатий… Ми б тобі показали права.
Брати сиділи коло пригаслого вогнища, любовно погладжували затвори новеньких гвинтівок. Спасибі, Гарбо, добрі штучки дістав. Ніколи ще в руках Басаманів не було загряничних карабінів з широкими тесаками-багнетами. Видно, крупівська сталь, марочна, аж проситься, щоб колупнули під панське черево.
А Гарба, вмостившись на уламку дошки, приглядався до полонених, бо в хаті гаразд не розгледів. Чомусь привернув увагу один каплавухий молоденький козачок, років сімнадцяти, не більше. З-під кубанки — білі м’які кучерики, лице худорляве й печальне. І сидить у калюжі якось приречено, до пояса підплив чорною мулякою. Бач, нове галіфе, мабуть, уперше одів, а так замарудив.
— Підстеліть їм соломи, — звелів Гарба Басаманам.
Ті поогиналися, проте принесли з фургону оберемок соломи. Підстелили панам: "Щоб вас трясця взяла!"
— Дай закурить, Гарбо! — сказав Клим Басаман.
Тютюн промок, Гарба вишкріб пригоршню рудої влиплої потерті, так-сяк скрутили собі по цигарці.
І тоді нетерпляче завовтузився осаул, знов затягнув своєї:
— Розв’яжіть нам руки! — він не просив, а просто наказував, і в голосі вчувалася певність, що має право вимагати, більше того — розпоряджатися цими людьми з багнюки, які волею випадку, тимчасово взяли гору над ним, потомственним козаком. — Розв’яжіть руки, бо суглоби звело. Ух, мармиги, скрутили!.. І дайте закурить, сіряки, колись розщитаємось.
Вусань пригладив смішком надто відверте нахабство. Бач, сіряки… І на шахті називали сіряками або очкурями тих, що прибували з бідних країв, скажімо, з Полісся, з Брянщини. Гарба звик до цього, притерпівся. Звик і до лайки, і до кпинів, до начальницьких окриків. І вже не вбачав у тому образи. А якби й кидався з кулаками на кожний мат, що б з того вийшло? Психом став би, і тільки. Слава богу, шкура в Гарби товста, воляча, не пристають до нього ніякі хлискання. От і зараз пропустив повз вуха осаульського "сіряка", хай собі зловтішається. І раз просить закурити, чому б не дать, табачок є, хоч і поганенький, хіба жалко людям?
Звільнили бранцям руки, всім п’ятьом дали тютюну, гуртом закурили.
Так і сиділи вони круг попелища. Невдахи-розвідники по один бік, невдахи-продармійці — по другий. Ті в кубанках, у теплих ватянках, у хромових чоботях, більш-менш чисті й підтягнуті. А ці у такім зашмарованім одязі, що й не пізнати, чи то піджаки, чи якесь дрантя, годне хіба що на клоччя. І якби луганці не тримали між коліньми гвинтівок, важко було б сказати, хто кого стереже.
Поки затягувались димком, над річкою зовсім розвиднилось.
Гарба пішов на край урвища, хотів глянути, де приключилася з ними нічна оказія. І ще раз упевнився, що коні, ледачі ревкомівські коні були розумніші за них. З отієї гори вони галопом влетіли на міст, але якось відчули (і це моментально), що близько провалля, що місток обривається під ногами. І кинулись не прямо, а на перила, проламали їх і з возом шугнули на мілину. Аби прямо — туди, де стирчать дерев’яні опори, — не зібрали б хлопці кісток.
Гарба глянув на візок, на те місце, де вони перемісили вночі солому з багнюкою. Ну ясно, хіба можна підняти гроб з колесами на таку прямовисну стіну. От недотумки, і що б пошукати узвоза — під самим же носом!
Зараз побіля узвозу паслися коні. Бач, не побрели далеко. Може, тому, що Марат накульгує. І сильно бідага накульгує на ліву передню ногу.
Погупав Гарба над урвищем, відвалюючи кавалки землі, що поналипали на чоботи. Потер шкарубкі поли плаща, де підсихало руде багно, і пригнічений невтішним становищем ("Тре, понімаєш, ще й білякам підвернуться на цю пору!"), окинув Гарба протилежний берег, чорний безлюдний степ, де кривуляла замулена канава-дорога. "Коли ж та підмога?" Ні підводи, ані живої душі не видно було на всьому шляху.
— Гарбо! — гукнув Клим Басаман. — Послухай, що панам захотілось.
Басамани, обидва натоптані, з рудими віхтями на щоках, на густих надбрівках, скидалися на бродячих дідів, що присіли до компанії поточити язики на дорогу. Тільки очі, зеленаві одчайдушні очі видавали їхню молодість. З тих очей палахнули на Гарбу лукавенькі босяцькі вогники.
— Що вони хочуть?
— Хліба! Хліба з маслом, не менше! Кажуть, держимо їх напроголодь, а в хаті зостався випивон, ковбаса, шинка, тільки розклались вечерять, як ти їх зацапав. Непорядок!
— А чого! — потягнувся Кузьма, хрускаючи суставами. І ласо прицмокнув. — Не завадить перекусить, га? Музика, брат, в животі, траурні марші. Вчора як облизав пустий казанок, і досі — ні буль-буль.
Заворушились кубанці, очевидно, збагнули, що справа накльовується. Пан осаул запевнив, що компанія чесна, може головою поручиться, будуть сидіти чинно й благородно. І він підморгнув своякам, розпушив геройські вуса. (Гарба не розумівся, кажучи по-сучасному, на прихованому підтексті, на півзирках і півнатяках).