Яшка сперся на лікті. Знов — той же холодок під лопатками. "Хрр!" — захропло в кущах. "Шшу! Шшу!" — наче ломакою по очерету. І суне, суне все ближче, підминаючи жорсткий сухостій. Німець! Зараз клацне затвором… Яшка прикипів до землі. А з очерету позирнуло… сиве яблуко.
Очі.
Вуха.
Коняча морда.
Кров ударила Яшці в голову. Земля хитнулась під ним. Губи його затремтіли. "Конячко… Коняченько рідна… Не бійся, не тікай, моя зіронько", — мало не ридаючи, заклинав приголомшений Яшка.
Треба сказати, що в жилах Деркачів, хоч і були вони всі руді, мов кленове листя восени, — в жилах Деркачів вирувала гаряча циганська кров. Ну, якщо кров — діло темне, то пристрасть до коней була справді циганська.
Яшчин батько, рудобровий Гаврило Деркач, не злазив з коня з чотирнадцятого по двадцять другий рік. На своєму рисаку, знаменитому Баламуті, він обскакав Україну вздовж і впоперек, від Маріуполя до Словечно, від Гадяча до Хотина. По яких тільки фронтах не носило його, яких тільки бандитів — і білих, і зелених, і жовто-блакитних — не косила його шаблюка!
І тоді, як червоний кіннотник Гаврило записався в колгосп, не покинув своє ремесло. Був старшим конюхом. Так мати не купає дитину, як він купав лошат. Так парубок не чистить чоботи, як він чистив племінних жеребців. Найсолодше спалося йому в жолобі, найсмачніше їлося в сідлі. А як німець пішов війною, погнав Гаврило своїх коней на схід. На Дону-ріці оточили вороженьки Гаврилів табун. І сказав Гаврило: "Та лучче ж на дно ріки, аніж врагу в зуби…" І погнав своїх коней плавом по бурхливому Дону. А кулі свистять, а хвилі киплять, а стрімка течія убік заносить. "Ну мої гніді-булані, ну, ще трохи — і берег". Та не доплив до коси Гаврило. Обпекло йому груди, випав із рук повідок. І лягаючи на круту хвилю, побачив Гаврило лискучі спини буланих, що вже одфоркувались на тому березі. І скрутивши дулю: "З’їли, вороженьки!" — вмочив Гаврило вогнистий чуб у Дон-ріку.
I старший брат Яшки, вітристий Максим, успадкував від батька циганську любов до коней. Доглядав Максим лошаків. А хто бачив лошаків на випасі, той знає, що це за робота. Бо задерши хвости, летять вони степом, як змії, — не зупинить їх ні вогонь, ні злива. А за ними з гиком та свистом несеться вихор-Максим, а в розпалених очах його таке сатанинське захоплення, що стань йому на шляху — розіб’є в порох.
Все підбирався Максим до гнідого жеребця, який нагулював силу в стайні. "Не тронь його!" — казав батько. А що "не тронь", те наймиліше серцю Максима. Темної нічки тихо, як циган-конокрад, вивів Максим жеребця з конюшні, скочив на спину йому — і в галоп. Куди він тікав, хіба що знали яснії зорі, що вказували путь у таврійські степи. Та ще батько, — він сторожко спав у конюшні, — прокинувшись, одразу догадався, хто й куди погнав жеребця. Кинувся батько на коні за сином. "Стій! — покотилось над степом. — Стій, кажу, сучий сину!" А в отвіт — стук-перестук, іскри з-під копит. Аж за Долинською перейняв Гаврило сина-втікача. Батурив його, повертаючи в сімейне лоно, добре батурив. Ще й примовляв: "Отако — раз! — вчив мене батечко. Отако — два! — вчив мене дідечко. А так — три! — я тебе вчитиму".
Гей-гей!.. Відгуляли батько з сином, від’їздились. Земля їм пухом.
Тільки Яшці не поталанило на коней. Коли старші Деркачі викохували рисаків, Яшка на лозині вистрибував. А зіпнувся на ноги — війна. Такий розор у селі, не те що коня, волосинки поганенької для вудки не знайдеш. Чим орать — сіять, у голові не вкладається. Весна стукає в двері, степ жде орачів. Не тих, що снарядами вивертали нутрощі матінки-землі, а тих, що кладуть у борозну тепле зерно… Крім орання-сіяння, кінь для людини все одно що крила для птаха. Щоб душа літала над степом. Ох, і рветься ж Яшчина душа з припону, б’ється, як сокіл у клітці, проситься на волю. Кожної нічки, ледь стулить Яшка повіки, попливуть-попливуть стіни землянки, розтануть вони в голубій піняві, а з тієї піняви виринає білий-біленький, як лебідь, диво-кінь з лебединою шиєю, з піснею-гривою, з очима-зорями. Яшка — плиг! — за вуздечку хоче піймати коня, біле диво — за хмару, Яшка за ним, а воно як туман…
— Яшко! — торсає мати хлопця. — Не мни куфайку, порвеш. Гарячка в тебе, чи що?
І ось із того гарячкового сновидіння, з очеретів Тернової балки, виплив до нього кінь. І не примарний — живісінький. "Матінко рідна! Конячко моя! — ронячи сльози, чаклував Яшка. — Стій на тому містечку, не тікай…" Щоб не сполохнути коня, Яшка, маскуючись, по-пластунськи поповз до річки; і вже так обережно, як лисиця, підгортав ноги, щоб жодна билинка під ним не тріснула. Гаряча роса затуманила очі йому, але й крізь жовте маячіння світило Яшці незворушне запітнявіле яблуко. Кінь спокійно позирав на дивака, що повзком підкрадався до нього. І коли Яшка, напружившись, підскочив, обхопив руками теплу конячу шию — полонений і хвостом не махнув. Та, власне кажучи, не було хвоста — голий деркач із клубком реп’яхів на кінці.
Як до рідного брата, пригортався Яшка до коня. Тицяв щокою в сиві губи, гладив бархатисту шию, щасливо вуркотав: "Дурненький мій… От і будемо вдвох… Де ж ти блукав так довго?.." Смирна конячина, яка теж, мабуть, знудьгувалася за людською ласкою, довірливо підставляла морду, лагідно форкала Яшці у вухо.
Чудо-кінь, гордий лебідь із голубої казки, стояв перед хлопцем. І Яшка не бачив і не хотів того бачити, що його щастя, оця бродяча кобила, дуже скидається на їхню козу Чирву — коростява, облуплена, вся в реп’яхах.
…Вовка й Мишко, що зібралися гнати додому своє стадо, стояли з роззявленими ротами. Повз них, на сірій шкапині, їхав Яшка Деркач. Широченне галіфе, як попона, прикривало гострий хребет худобини. Яшка сидів бочком, пілотка набакир, груди колесом. Понад степом розлягалося:
На позицію дє-є-евушка
Праважала бойця…
— Гей, шкілети! — гукнув Яшка пастухам. — Сідлайте свої кози та й за мною в атаку… Пойняли?
3
Війнуло з півдня теплом, ожив приінгульський степ.
Млосно запарувала земля, заграло у видолинках марево.
Висунув ховрах мордочку з нори, поворушив ніздрями: весною пахне… "Пі-і-і!" — попробував голос. "Ті-і-і!" — одгукнувся йому сусід. І забринів у степу ховрашиний перегук. А в чистій, мов кринична вода, глибині бездонного неба полоскали свої крильця жайворонки.
Почалося життя. Почалось…
Тільки москалики ніяк не відійдуть од зимової сплячки. Задивився Вовка, як вони сидять рядком на камінці. Спинки у них червонясті з темними крапками. Справжні тобі вояки — при погонах та бойових відзнаках. Їх так і називають: москалики або солдатики. Але щось недужі вони. Застигли на місці, ні живі ні мертві. Наче цвіркнула на камінь кров і захолола.
Оцей рядок солдатиків нагадує Вовці рідне село. Он воно, Криничувате, на правому березі Інгулу. Як ті солдатики, низкою розтяглись землянки вздовж кам’янистого берега. Гріються проти сонця, немов очунюють після січневої холоднечі.
Людське око до всього звикає. Вже не день і не два, випасаючи кіз, позирає Вовка на спалене село. Уже звик бачити сліди згарищ на тому березі. Дмухне вітерець — покотить хмари попелу. Де-не-де на попелищах біліють обвалені стіни та комини. Кров’яними деснами шкіряться розкидані печі. Пнуться до неба голі почорнілі димарі. Оце й усе, що лишилося від Криничуватого.
А було ж село! Ви тільки погляньте, людоньки, в якому місці вгніздилися славні прадіди степовиків. По праву руку — висока скеля Мартин, що схилила круте чоло над Інгулом. По ліву руку — ще вища скеля Купець з малими Купченятами, що обсіли батька. А між скелями, по широкій улоговині, з півночі на південь бігли за течією веселі хатки, як дівчата в білих кофтинах, що кидають вінки в ріку.
З Мартинівки на Купівщину в’юнилась дорога між плескатими кам’яними валунами. Наче хтось розкидав самоцвіти понад Інгулом. Ці кам’яні головешки — і сірі, й рожеві, й жовтогарячі з золотими блискітками — визирали із-за хат, з буйної городини, з кучерявих садів. А з-під каміння била холодна джерельна вода. Мабуть, тому й назвали степівчани своє село Криничуватим.
Про ці валуни цікаву історію розповідав Вовці дід Оврам. Їхав, каже, з поля дядько, віз гарбузи. Їхав поволеньки, люльку смалив. А колеса риплять, полудрабок торохтить, і не чує дядько, як гарбузи додолу падають. Одні, репнувши, так і остались при дорозі, інші на городи закотилися, а деякі аж до Інгулу.
— Та які ж то гарбузи? — дивувався Вовка. — Ану, цюкніть сокирою, іскри бризнуть.
— Е-е! То не прості гарбузи — зачаровані.
— А чого ж вони такі здоровецькі?
— Бо виросли. Камінь, щоб ти знав, росте. Коли я був ще парубком, так Мартин, — дід показував на крутолобу скелю, — був мені по пупа — отакенький. Стану, бувало, коло нього і даю щигля по тім’ячку. А зараз піди — спробуй…
І почне Оврам Диня розказувати, як вони колись парубкували. Та що дідові балачки? Вовка й сам пам’ятає довоєнну житуху. Село пахне яблуками, крамниця бубликами; спітнілі коні, що біжать до водопою, пахнуть ячменем… По мосту підводи гуркочуть, одні в Бобринець на базар, другі за лісом на Долинську. А під мостом дітлашні, як комашні: той пірнає, той у воді плещеться, той карася цупить. Ох, які ж карасі ловилися! А соми!.. Тепер немає риби — бомбами та снарядами поглушили бідолашну, і попливла вона мертва у Чорне море.
І село війною приглушило. Зарилося воно в землю, принишкло. Наспіх вириті ями, як бурякові кагати, сяк-так глиною та бадиллям покриті. Не вікнами (бо їх немає), а шибками-проваллями, немов сліпці, мрижуть землянки на весняне сонце. Он за мостом перша на Купівській вулиці — Вовчина халупа. За нею — кілька пустих садиб. Значить, немає живих. Кого вбило, кого спалило, кого голодом заморило… Далі Ольга-переселенка, ще рядок землянок і трохи більша хатинка Дениса Яценка, бо в нього чималенька сім’я… І на Мартинівці жменя людей. Через дорогу-траншею — дід Оврам, знов пусті городи, Яшка Деркач із матір’ю, ще три-чотири халупи і ген, на відшибі, аж під Мартином, єдина уціліла хата старого Кудима (тьпху за недобру згадку! Вовка у нього вроді наймитує)…
Мертва тиша над гробками-землянками. Ніхто не пройде, не проїде. Ні корова не зареве у хліву, ні собака не гавкне на цепу. Як на цвинтарі. Скільки вимерлих сіл таких над Інгулом! Скільки по всій Україні!
…А в степу, розбурханому теплими вітрами, бурунить життя.