І раптом за Мартином, над широким плесом, сліпуче спалахнула ракета. Вона вихопила з темряви маленький пліт, який безшумно йшов за течією. На плоту, в синьо-білому мерехтінні, вирізьбились дві нерухомі постаті. Разом вдарили з кручі автомати й гвинтівки — на тому березі залопотів очерет, підрубаний гострим лезом вогню. Посеред Інгулу, в яскраво-світлому колі, кипіла і бульбашилась вода. Хитнувся вутлий плотик — і як рукою змело людей. Плесь, плесь! — заіскрились бризки, і швидка течія понесла два пузирі до густих очеретів. "Стій! Хальт!" — загорлали під кручею. Поліцаї, вівчарки, німці снопами падали з гори у човни, заскрипіли весла, загрохкали постріли. Хтось уже перескочив на пліт, хтось, діставшись берега, шалено бив з автомата по зарослях, наче могла розступитись стіна очеретів і видать у ворожі руки двох втікачів.
Вже під ранок, мокрі, забрьохані мулом, лютіші од вовкодавів, повернулися німці й поліцаї в село і пішли по хатах. За ноги стягували сонних жінок та дітей з постелі, душили дідів за горло: "Де партизани?" — вивертали діжки, витрушували пірники, винюхували кожний закуток. У гурті поліцаїв топтався і Федька Кудим. Був він такий настраханий, винувато-улесливий, як та собака, що напаскудила в хаті господаря. Найдовше трусили карателі Деркачів та старого Яценка. Ні Максима, ні Антона, ні його жінки чомусь не було в селі. Наче змовившись, зникли невідомо куди. "Так-с! — клацнув золотими зубами білявенький німець, хусточкою витираючи руки після обшуку в Антоновій комірчині. — Пана Кудима — сюди!"
Поліцаї, що тільки-но злізли з горища і відхаркувались та вискубували пір’я з мокрих чубів, — враз притихли. "Федьку, Федьку сюди!" — передали по ланцюжку. Федька бочком-бочком посунув до німця, вбираючи голову в комір шинелі. Витяг руки по швах, плаксиво закліпав похололими очками.
— За важливе донесення, — карбуючи кожне слово, сказав золотозубий штурман, — оголошую вам подяку. Цілком ясно, що диверсанти мали намір зірвати міст. На плоту знайдено вибухівку і бікфордів шнур…
— Так, так, гер штурман, — оторопіло повторив Федька, — хотіли зірвати…
— Отже, пане Кудим, — продовжував німець, — за те, що попередили нас, вам подяка. А за те, що прогавили диверсантів, наказую… від-шма-гати! Чуєте?! — гримнув штурман на поліцаїв, — тридцять п’ять шомполів цьому йолопу! І зараз же! Я сам упечу з десяток, щоб зігрітися після дощу…
* * *
Минув день, другий, як поїхав Кудим у Гуйці, — і ні слуху ні духу. Що воно за село, де воно, куди занесла недоля старого чоловіка, ніхто до пуття не знав. Трояниха вже занепокоїлась. Думала-гадала, чи не послати кого в Бобринець. І ось аж на третій день, під вечір, коли жінки поверталися з поля, в’їхала в село однокінна підвода. Попереду йшов Кудим, спина старече зігнута, кожух на ньому обвис, почорнів од пилюги. Силу-насилу переставляв дід ноги, тягнув за повід охлялу кобилу. На підводі лежала труна.
— Федьку везе, Федьку… — скрижаніли материнські обличчя.
З боків обкладена сіном, довга-довга, з грубих свіжообтесаних дощок, пропливла, як сум, жахна покійницька домівка.
Кудим не підняв очей, не покликав жінок на похорони. Так і пішов, згорблений, онімілий, сам тягнув на плечах горе до своєї хати.
А незабаром із того кутка, де жив Кудим, докотилось таке надривне, таке нелюдське голосіння, що, здавалось, навіть вечірня тиша захолола над селом. То оплакувала мужа свого овдовіла Василина.
На кладовищі, за Антоновою та Максимовою могилами, виріс ще один горбик. Ще один хрест загнала війна у розтерзане тіло землі. Життя розвело, смерть звела докупи колишніх друзів-ворогів.
Ідучи в поле або з поля, жінки не раз бачили: сидить над свіжим горбиком осиротілий Кудим, гладить рукою землю, немов питає: "За що, за які гріхи відібрала, ненько, у мене синів?.."
11
"А я вже проснулась!" — сказала Ольга й піднялася з кушетки. В землянці — тихо. Було, мабуть, нерано, бо вмурована шибка, де стояли калачики, жевріла на сонці, заллята рожевим світлом; здавалось, спокійне полум’я охопило зелений кущ, висвітлюючи найдрібніші ниточки-жилки на кожному листку. Червоно пломеніли волохаті пучки суцвіть. "Диви, калачик розпустився!" — усміхнулась Ольга.
Зараз вона почувала себе так, наче після дурманної спеки викупалась в Інгулі. Трохи шуміла голова, млосно підгиналися ноги, хотілося їсти. Раптом запахло їй ранішнім лугом, і біля кушетки, на перекинутому ящику, що правив за стілець, побачила вона жмутик прив’ялої м’яти, білу голівку цибулі, скибку житнього солдатського хліба. "Ох, Вовчик! — посварилась пальцем у темний куток. — Сам, видко, голодний пішов до Кудима. Правда ж?" Ольга не торкнулась до їжі, тільки взяла м’яту, приклала духмяне зілля до гарячих щік, і така свіжість, такий лоскотний холодок розлився по всьому тілу. Сп’яніла, розслаблена, вона прихилилась до грубки, здивовано оглядала знайомі, але очужілі речі. Так, мабуть, через багато-багато літ вдивляється людина в пожовкле дитяче фото. І здалося Ользі, що Троянівська землянка стала нижча, а стіни ще рудіші від патьоків. Лежаки під стелею вкрилися грибковою памороззю, вони фосфорично іскрились, білі водянисті ниті звисали над головою. І вже не реальний світ, а примарне видіння полонило уяву: стоїть босоноге дівча на дні озерця, перед очима коливаються шнурки лілій, трухляве коріння обросло мохом, масно чорніє спина крутого кам’янистого берега. Та ось її погляд спинився на підлозі: коло грубки сохли парусинові туфлі. "Мої туфлики. Це в них я копала за Інгулом. Одна підошва хляпала, набилося повно землі"… А тепер туфлі — як новенькі; весело позирають на Ольгу білими, крейдою натертими носками. "Мама… Підлатала, причепурила взуття… Для мене…"
Обережно, ніби стараючись не розхлюпати радість, Ольга взяла відро і виглянула з погрібця. Сонце вдарило в очі, засліпило її; вона прижмурилась, поринула в теплу хвилю весняної повені… "Скільки ж це днів я не виходила на вулицю?.. Тиждень, а може й півтора…" Приємно було відчувати, як після холодної землянки оживає кожна клітина: поволі тане терпкий застояний морок, все тіло наповнюється світлом. І коли вона відкрила повіки — буйноцвіття гарячого травня вже не різало око. Навпаки, зголоднілий зір жадібно вбирав пишну строкатість фарб. Наче прозрівши після довгої сліпоти, Ольга знов відкривала для себе світ: "Яке широке подвір’я! А трава! Коли ж вона вигналась?" З дитячою цікавістю Ольга забрела в лопухи: "Ау! Я тут!" — і засміялась тихенько, як те дівча, що грається в піжмурки. Мов зачарована, подалась на город. У зеленій оправі свіжої нетоптаної трави лежала чорна латка землі, чиста, заволочена граблями. На грядці густо витикалася стрілчаста цибуля, шорсткі блідо-зелені листки розправляла редиска. "А я й не бачила, як сходило", — пожалкувала Ольга.
Вона пройшлась утоптаною стежкою попід грядками, по-хазяйськи вищипнула пагін осоту і вже хотіла було повернути до своєї конурки, але щось зупинило її. Ота будка, яку зліпили вони вдвох із Марусиною, зникла. З-поміж лободи випирала тільки купа лампачу та лисого каміння — стеля осіла, провалилася. Чорно зяяла яма, тхнуло гнилим бадиллям. "Не піду. Коли видужаю, то може й підправлю свою хатку". Тут, у рідних сусідів, їй добре — і погомоніти разом, і розраяти думи сирітські. І боязко навертатися до старого житла, бо там, здавалося, під трухлим розваллям причаїлась її самотність, її журба і хворість — лиш поткнусь туди, знов обсядуть душу, як лишайник повалене дерево.
Мама… Не пущу тебе, донько, від себе, шепотіла вона ночами, відганяючи смерть, що недремно сиділа в узголов’ї ледь тепленької дівчини… Не пущу від себе… А куди ж я без вас, рятівнице? — в’яло усміхаючись, Ольга схилилась над відром, щоб освіжитися після сну. Та не сколотила воду, а задивилась у тьмяне кружало. В темній глибині віддзеркалилось худе незнайоме личко. — Хм!.. Це ти, Ольго? І той гостренький шпичак — твій ніс? І вушка, як вербові китички, — твої? А очі? Великі-великі, наче два озерця, а личка зовсім нема, така собі груша, сушена-пересушена, обтягнута тоненькою плівкою… Ай! Краще не буду дивитись!
Ольга сполоснула обличчя, одягла рябеньке плаття ("Як побільшало!.. Ще одна товстуля така влізе!"), вступила у білі туфлі і, пересилюючи кволість, пішла з двору.
Вона йшла кривулястою вуличкою, обминала сухе скам’яніле груддя; між густим чортополохом ледь пробивалася стежка, і села не видно було — землянки, наче кури в спеку, розбіглися по бур’янах, кублились десь у затінку. Хтось лише грюкав залізом біля кузні. Аж ось звідти вихопився вершник і погнав назустріч Ользі. Яшка Деркач! Він скакав наохляп і ще здалеку усміхався дівчині. Усміхався на повний рот, пломеніли руді нестрижені патли, плечі його аж грали.
— Ольго! Ох, яка ти… Як ниточка… Вже піднялася?
Ольга задерла голівку, блиснула дрібненькими зубками, і вся вона, від туфликів до свіжої косинки, була наче вибілена, наче ота вишенька при дорозі — білий пагін, білий цвіт на гіллі.
— Куди ж це ти, Олю?
— На пошту, Яшечко… В Сасове.
— Сідай, підвезу. Сюди й туди злітаємо — в один мент!
— Що ти, Яшечко, боюсь. Голова піде колесом.
— Ну я тихенько… Як на пір’їні.
Ольга стримано, в кулачок, засміялася, а Яшка поплескав гніду по спині, мовляв, отут посаджу тебе, дівчино, обхоплю руками, і подамося не тільки в Сасове, а куди завгодно, хоч на край світу. Дівчина опустила очі, притупнула ногою, струшуючи жовтий пилок з туфельки.
— А чого ти не приходив, Яшечко, коли я ліньки відлежувалась?
— Не кажи так: ліньки, — насупився Яшка. — Не дай бог нікому… А нащот мене, то… приходив. Знаєш, як воно мовиться: крутило, ганяло — в хату не пускало. Так і зі мною було. Думаю, поткнусь — бригадирка макогоном: тпруцки, рудий. Та в плечі!
— Що ти, Яшечко! Хіба ж вона така?
Яшка сплигнув із коняки, взяв гніду за повідок і, босий, пішов бур’яном, уступаючи стежку білим туфелькам. Кобила делікатно відвертала морду — чи мені, старій, до ваших секретів? — ловила губами вершечки молодої лободи.
Деякий час Яшка мовчки топтав траву, щось, видно, збирався сказати, бо щоки, присмалені сонцем, поволі наливалися жаром, аж, бідному, піт виступив на золотому пушку.
— Ольго… Так ти той… виходь вечорком.