Ходив Федька, топтав стежку до тихої Василини, поки й дитинку вона не принесла, а тоді: "Я со? Я ніцого!" — і втік із села. Довелось Антонові розшукувати жениха і за чуба тягти до весільного столу. А потім… а потім у перший день війни. Прийшов Антон з військкомату, як зацькований, гупнув кулаками об стіл, прохрипів: "Не взяли!.. Каліка", — і люто подивився на обрубані пальці правої руки (жаткою відхопило), немов тільки зараз усвідомив, що не наростуть більше пальці і не буде він стискати ложе гвинтівки.
— Чого нагиндичився? — озвався Федька. — І я з тобою, браток. Осьо — справку дали…
— Яку справку?
— Знаєш, нерви у мене… Гу-гу в голові, — Федька, блудливо усміхаючись, постукав себе по скроні.
— Де ти взяв?! — рвонув Антон папірець із Федьчиних рук.
— Не кричи! — гримнув батько. — Добрі люди, знаця, дали… Од смерті заступили — і спасибі їм…
Чи то Антон був убитий своїм горем, чи засліплений любов’ю до меншого брата, але тоді не піднявся, не трусонув Федьку за петельки, не потяг на суд до людей. Вже опісля не раз проклинав Антон себе за ганебну легкодухість. Може, не пізно було ще рятувати брата. А може й пізно. Може, треба було починати ще тоді, як він бренькав на балалайці під яблунею. Так чи не так, але повністю розкрилися Антонові очі на брата, коли той прийшов додому в поліцайській шинелі.
Було це увечері, Кудимова сім’я вкладалася спати. В жарко натопленій хаті аж розпирало вікна од задухи. Старий Кудим, охкаючи, мостив собі пуховики на печі, сердито підбивав подушки і дошкуляв невісткам: "Смерті моєї ждете? Пождіть, пождіть — недовго вже… Ох-хох, кісточки мої ломить, ох, викручує… Дровець полінувались підкинуть, хай, знаця, здихає старий…" Знервована Василина кидалася з кутка в куток, торохтіла посудом, зганяла зло на дочці, яка просила води: "Цить!.. Спи мені, бо як дам — захлинешся!" Одарка, Антонова жінка, ледве тамуючи лють, стелила чоловікові на долівці. І поки товклися жінки, готові ось-ось спалахнути вогнем, Антон горбився над мискою пісного борщу — вечеря не лізла в горло. Йому знавісніли оці батькові стіни, оце пекло, де щодня — охкання й докори, сльози й прокльони. "Буває ж так, — ковтав гарячу обиду Антон, — одна людина може отруїти життя десятьом… І що він хоче, старий? Чого домагається? Щоб і ми лягли в могилу з ним? Щоб ми, як онучі, під нього стелилися? Все одно не догодиш — буде топтати й далі, на клаптики дерти. Він, як міль, намогливий — до рубця їстиме"…
Антон хотів вийти з хати — трохи розвіятись. Але перед ним, на порозі, зненацька виріс Федька. Довга потерта шинеля на ньому — видно, з чужого плеча. Зелена пілотка. Хромові чоботи. Якийсь пакунок під пахвою. Від проношеного одягу, від усього Федьки, здавалось, тхнуло цвіллю. По-баб’ячому закутаний, незграбний, він стояв на порозі і пришелепувато осміхався.
— Федька… Ти що?.. Що ти надумав? Що ти зробив? — не сказав, а простогнав Антон і рвонув брата за комір.
— Ну-ну, представника влади не той… бо з нагана — піф! — Федька скривив усмішечку, ткнув братові межи очі пальцями. — Піф-піф — і ваших нет! Одступи… Ось пайку дали. Лови, Василинко, сахаринцик… І пшоно діткам…
Він кинув пакунок своїй жінці, але вона, витріщившись на чоловіка, не ворухнулась, не підставила рук, і пакунок ляснув на підлогу, щось розсипалось. В хаті запала тиша, Федька отетеріло зиркав по кутках, ніби схопив несподівано ляпаса. І раптом із-за груби висунулась розкудлана голова, і два зловісні вогники обпекли Василину.
— Ану, підбери з долівки, чуєш! — засичав Кудим. — Зараз же підбери, ледацюго, бо жерти вмієте, а зароблять… Ще й розкидає добро, ге!
Це був останній сплеск шаленіючої хвилі, що прорвала хистку гребельку. Крик, голосіння, лайка — все злилося в один збурений потік, і невістки, захлинаючись від люті, накинулись на старого Кудима, Кудим — на невісток, Антон на Федьку. В хаті задеренчали шибки; стіни й долівка, здавалося, пішли ходором, годі було й розібрати, хто що викрикує. З одного кутка чувся жіночий вереск:
"Пийте, пийте мою кров, жеріть самі, подавіться разом з Федькою". Різкий писклявий голос із-за печі: "Цитьте! Не смійте! Не троньте Федьки. Він до хати тягне". — "А так, що тягне! А ви покриваєте. Ви горою за нього: Федічка, Федічка, а він же злодюга, він же бабій, він же, як старець, чужі тарілки вилизує". — "Що ти верзеш, язик би тобі всох! Зміюка! З хати вижену!" — "Хай вона згорить і ви разом… Антон! Збирай клумаки. В ямі житиму, а сюди, в оцей собашник, нога моя більше не ступить… Антон!" — Антон не чує жінки, у нього своя розмова з братом: "З ким ти, зубоскал, злигався? На вулицю соромно буде поткнутись. Люди у вічі плюватимуть… Скинь дрантя німецьке, бо обдеру до нитки". А батько з печі: "Він хліб заробляє! Пусти його, чортів активіст, або геть вимітайся! Іди до своїх — багато вони тобі дали? Скалічили, знаця, і на смітник"…
Полохливо замиготів сліпак і — погас. Та не погасла в темряві сварка. Стільки чорної люті накипіло в серці у кожного, що й до ранку не виллєш. Ні, недарма співала Одарка Антонові, як тільки вони побралися:
Постав хату з лободи,
А в чужую не веди…
Чужою була, чужою й осталася для них оселя старого Кудима. І Антон з жінкою, порадившись та пожурившись, пішли по селу шукати собі притулок, і пекучий сором туманив їм очі, бо це все одно, що простягати руку під церквою. Денис Яценко покликав їх до себе і сказав: "Пустив би вас, добрі люди, у хату, так своїх дітей ціла орава. Може, сарайчик підмажете і якось перезимуєте. Сарайчик теплий, вулики там стояли; знаєте, мабуть: німці геть чисто вигребли…"
Перебрався Антон до Яценка. А як виносив клунки з свого двору, батько схопив мітлу і так вишкрібав за ним двір, аж пилюга пішла попід тином. "Геть, геть з мого двору, окаянний, — заклинав сина. — І щоб ні пса, ні скотини у тебе не було, і щоб соломою не пахло". А Федька стояв на воротах, підібравши поли довгої шинелі, і гигикав: "Бач, Антоне, як батечко стараються: щоб, значить, синок чобіт своїх не запилив".
Федька причинив щільненько за "циганами" ворота, шворіньком їх приткнув. Сказав навздогінці братові: "Ти не знаєш мене, я не знаю тебе — і квит!" Та, видно, збрехав свояк-поліцай. Чогось тягло його зазирнути, як живе старший на новому місці. Дивак Федька і тут не обходився без дивацтва: відвідував рідню не серед білого дня, як це ведеться межи людьми, а вибирав найглухіші ночі.
Одного разу, коли надворі поскрипував нудний холодний дощ, і могильне "ховав" десь вигукував сич, в Антоновій комірчині аж до світанку горів каганець. "І досі кліпаєте? — сердилась Одарка, неспокійно повертаючись у ліжку. — Кінчали б уже, бо хтось наскочить". — "Зараз, зараз", — відказував Антон і затуляв рядном сліпака. За столом сидів плечистий рудобровий Максим Деркач. Як і батько, він був міцний і жилавий, обличчя гостре, з вузькими зеленкуватими очима й орлиним носом. Він намагався говорити пошепки, та в нього виходило, наче хтось бубонів з бочки.
— Чуєш, Антоне? — пригинався над столом Деркач. — Мудруй не мудруй, а найкраще по-моєму. Я ж не раз перевіряв: і з цього боку, і з того боку міст охороняється. Сам бачив: ходять німчаї, як заведені. Вдень по одному, вночі — по два. Так що з берега нема чого й лізти — потоплять, як цуциків… Ото й кажу: підпливемо тихенько на плоту, зробимо своє діло, а тоді вниз — за течією…
Вже почало сіріти на вулиці, і Максим зібрався додому. Закурили на дорогу. Антон накинув старенький плащ, що й досі пахнув нігроловим маслом, сказав жінці, що проведе товариша: "Низом підемо, попід городами… Менше очей…" Антон легенько відсунув клямку, штовхнув коліном двері (вони відкривалися з хати надвір), намоклі дошки глухо вдарились об щось цупке. "Йой!" — скрикнуло якесь опудало, товсте й незграбне і посунулось на землю. Наче куль очерету впав із стріхи — в темряві не розбереш. Антон облапав оту сіру купу.
— Федька? — здивувався Антон (а рукою Максимові: не виходь, у куток ховайся). — Федька? Ти чого тут? Серед ночі, як вовкулака…
— Чого, чого! — заскиглив браток. — Бахнув по лобі, аж іскри посипались… В гості прийшов, а ти частуєш… дрюком. Помацай, гуля осьо, як кулак…
— Щось пізно в гості… Так, не дай боже, як будеш двері обнюхувать, хтось і горщик тобі розгатить…
— Обнюхувать… За кого мене щитаєш?
— За поліцая.
З темно-кошлатого неба, що притислось до самої землі, сіявся дрібний осінній дощ. Сердито дзюрчала вода в канаві. Федька, охкаючи, встав, обтрусив шинельку: "Тьху, висушив тобі поріг!" — і зітхнув докірливо:
— Ех, Антоне, Антоне! Можна сказати, через тебе страждаю. Дивляться косяком, пайку врізали. І за що? Все, значить, за брата, за тебе, Антоне. Кажуть: на красних робив, аж тріщало, а зараз, мовляв, сто болячок у нього… Симулянт! — Федька подався вперед, ніби хотів на вухо сказати. — Не думай, що я дурачок. Знаю, хто ти і з ким ти… А мовчу, бо свій… Та й мені нагорить…
Федька замовк, ніби дослухаючись, як плюскотить дощ, і раптом благально:
— Може, ти, Антоне, щезнув би з глаз?.. Щоб не було мороки?
— Е, ні, добродію! Тобі треба тікати. Це ти влип…
— Довго балакать. В хату хоч пусти. Як там Одарка?
— Йди, йди собі, пане поліцаю. У тебе служба.
— Дивись, щоб не пожалкував.
— Дивись, щоб ти, Федько, не пожалкував… Як доведеться відповідать.
— Не лякай. Бо я декого теж можу злякати. Так злякаю, що й у землі гикатиме… Бувай! — і важка тінь посунула вздовж стіни.
"От слизняк! — плюнув услід братові Антон. — В хату пусти, ач! Видно, хотів пронюхати, чи немає кого…"
— А він, часом, не підслухав нашу розмову? — спитав Максим, виходячи з темної схованки.
— Хто його зна. Двері, здається, щільно прилягають.
— М’якосердий ти, Антоне. Щоб мій брат — давно б жаби поминки справляли.
— Ну, що ти! Не можу! Все ж таки рідна кров. Я ж його, стерву, з пелюшок няньчив… Не підніметься рука.
— Боюсь, що в нього не здригне… якщо шкуру свою рятуватиме.
…Ця подія розворушила все Криничувате.
Після тривог, колотнечі, болісних дум важким сном заснуло село, причавлене осінніми хмарами, що низько повзли над степом. Заніміла, принишкла розкисла земля. Ніби вимерло все. Тільки на мосту та на правому березі Інгулу, де стояли зенітні батареї, зрідка попихкували цигарками вартові.