Відчуває, що лежить не в своїй постелі — коротко й твердо. На плиті постелила мати. В литки йому пече, а спину морозить, аж кістки ламає. І вже на ньому гора всякого лахміття.
Вовка повертається набік.
В хатинці жовтий присмерк. Тихе шарудіння.
На полу — каганець. Відро з водою. Дівоче платтячко жужмом. Дві пари взуття — чуні й туфлики.
І на лежаку двоє. Мати й Ольга.
Мати змочує рушник, обкладає дівчину, як немовля пелюшками. І сумовито воркує: "Лежи, лежи, дочечко… Душу ти мені перевернула. Не пущу я тебе в степ, не пущу, хоч би там земля запала. Самі якось упораємось. Ми, баби, сухожилі, нас горе мололо, під жорнами терло, у ступі товкло, а ми цілі й живі. Голодні — світ годуємо. Голі — мир зодягаємо. Ми, баби, до всього звичні. А ти як пелюсточка. Хіба твої руки до лопати? Ними калину рвати. Хіба твої ноги до ріллі? Ними у шовках ходити. Не пущу тебе, дочко, у степ. Ото будеш поштаркою — і годі. Посилки на фронт відправиш та, може, кому письмечко там… А принесеш мені цидулку від Андрія — весь вік тобі уклонятимусь… Спи, донечко, видужуй".
Під ранок Вовка почув: легенько хлипаючи, немов скупане дитя, Ольга стиха шепотіла: "Які у вас теплі руки, мамо… Житом пахнуть… Спасибі, мамо, добре мені".
Вовці здалось, що то лебедіє Галинка, його сестра. Він усміхнувся і усміхаючись міцно заснув.
9
Діти є діти. Їхня печаль — як та роса: звечора впала, вранці пропала.
Лише позавчора Вовка Троян присудив собі: "Треба кінчати", — а сьогодні був на сьомому небі. І не тільки себе, все своє Криничувате звеселив бідовий хлопчак…
"Де він занапастився? — Олесь нетерпляче вдивлявся в сірий захмарений степ, в каламуть туманного обрію. — Ну, хвилиночку, казав, ну, годиночку. Одна нога там, друга тут… Добра хвилиночка! Вже скоро обід, вже й кози пора гнати в село, а Вовки нема та й нема". Олесь не на жарт розгубився. Знов перепаде від батька. Після того нещастя, що сталося біля церкви, батько загнав його в комірчину, кинув пофарбоване сестрами начиння і скреготнув зубами: "Сиди мені тут, босяцюра, поки миші не з’їдять. Та перемотай пряжу до нитки". Два дні підряд просидів Олесь під арештом, в потемках. Розплутував начиння, що довго було кипіло-булькало в баняку і сплелося в такий жмут — сто чортів йому ладу не дасть. Від страху, від голоду, від попискування мишей тремтів Олесь, як осика в негоду. Мати, коли батько відлучався з двору, нишком підсовувала печену картоплину чи кухлик з водою і заспокоювала: "Потерпи, сину… І на батька не гнівайся. Він такий — погримить, поблискає та й проясніє". Справді, на третій день, коли в’язень здав чин чином змотану пряжу і, тихий та покірливий, став на коліна перед сімейним судом, батько сердито покректав: "Ну от що… Можеш трави нарвати кролям". Олесь, відчувши волю, дременув передусім до Вовки. Друг зустрів його найщиріше: "Олесику! Молодець, що прибіг. Так тебе жду, так виглядаю… Подивись, рідненький, за козами, я на хвилинку. Сюди й туди — мигцем!"
Куди ж він пішов, хитрюга?
А Вовка, здихавшись остогидлої Чирви, щасливий і піднесений, помандрував за вітром у степ. Ранок був плаксивий. На сході клубочився туман, наче за горбом у велетенському казані варили чумаки кашу на сніданок. Пахло димком з багаття, прілим бадиллям, духом розпареної землі. Мабуть, збиралось на дощ. А може, вітерець стягне сиву пелену і на обід ще вигулькне сонце.
Вовка прямував понад Інгулом, де в лютому лютували бої, де було снарядами зорано, кістками посіяно. Весна змастила зеленкою незагоєні рани. Лапаті будяки застелили бліндажі, гострий пирій витикався між розсипами гільз і патронів, навіть на танкових баштах кільчилась в’юнка берізка. Крізь іржаве залізо пробивалось до світла молоде життя. Воно було нестримне, як весняне розводдя, воно залило степи шумовинням розбурханих трав. І легко й приємно було ступати по бархат-килиму, збиваючи м’ятні краплі роси, і бентежно було думати про вимріяну зустріч.
Вовка знав, куди йшов. Вовка знав, чого йшов. Яшка сказав йому, що за Терновою балкою стоять наші солдати циганським табором. Та якби і не сказав цього Деркач, хлопець все одно дізнався б, що за неспокійні сусіди поселилися за горбом.
Одного разу, коли Вовка вигнав кози на пашу і на повні легені пив цілющий запах весни, вітром занесло далекий гудок. Невже то поїзд на станції? В селі була прикмета: почуєш гудок з Долинської — жди гостей. "Батько приїдуть!" — стрепенувся хлопець і завмер, напружено прислухаючись. "Гу-гу-у-у", — докотилося знов. "Ні, не з Долинської, а з північного боку, здається…" Потім щось гаркнуло, прошуміло, і земля струснулась від вибуху. Поодинокі вибухи, ревіння моторів, що знов нагадали про війну, не стихали вдень і вночі; все це до смерті налякало криничуватців, по селу пішли чутки, одна страшніша другої: "Німці прорвались!.. Десант!.. Сасове оточили!" Жінки й діти переполошились, зібрались тікати в купецький степ, де ще з зими остались запасні схованки. Дехто похапцем набивав клумаки, а тим часом Яшка на своїй кобилі подався у розвідку. Прилетів назад розпашілий, риссю гнав попід дворами, вимахував пілоткою: "Стійте! Куди ви! То наші!" Згодом усе вияснилося: за Терновою балкою розташувався військовий табір, де навчають хлопців-новобранців.
Вночі, як тільки засинав Вовка, зрання допізна набігавшись за козами, в його неспокійний сон вривався отой нестихаючий гуркіт, і тоді тепла колиска виносила маленького Волошку в степ, в його запашне дитинство, і він бачив, як випливає з пітьми трактор, немов жук-світляк, і, рокочучи, не плуга тягне, а довгу шаль сріблястих іскор. Вони гасли, мерехтливі іскри, танули в безвісті, як зорі в світанковому небі. А в степу чорніла купка людей з лопатами… Носилки… Ольга… Зціплені зуби…
Вибух, від якого двигтіла землянка, розвіював сон, але Вовку не покидала ясна й твереза думка: "Солдати. У них є машини. Не може бути, щоб матерям відмовили". Ця думка й вела його до військового полігону.
Через годину, другу вітер розігнав хмари, розкидав їх по синьому безмежжі. Вмите, яснощоке сонце, загаявшись зранку, спішно роздувало тепер своє горно, сипало й сипало на землю гарячі бризки. І закипіла в степу робота: земля розстелила сполоскані килимки, щоб просихали на сонці, заметушився ховрах-комірник — що ж його хапати на зиму; сердито гудів джміль — дивись, проспиш у хмарну погоду весняний, медозбір. І жуки-гнойовики заклопотано котили свою хату-горішок. Куди, чого вони поспішали?.. Тільки жайворон був безтурботний. Що йому земна метушня? Вільний господар небесних висот, він славив казкові береги, де "сонце не заходить" і місяць стоїть на вічних чатах.
Молодими очеретами привітала Вовку дзюркотлива річечка, хлопець сьорбнув з-під корча студеної води і вибрався на пагорб. Звідси видно було, як на долоні, багатолюдний табір. Він справді скидався на циганське стійбище. По степу розкидані шатра — палатки, між якими снують маленькі постаті. В загонах, неначе воли на прив’язі, — криті вантажні автомобілі. Ще якісь машини під брезентом з витягнутими рукавами. Очевидно, гармати або танки. Димлять вогнища. По-качиному викахкують заведені мотори. Шумить, гомонить полігон.
Вовка, підстьобнутий розпаленою цікавістю, гайнув навпрошки, але шлях йому перегородив частокіл. Можна було пролізти між проволокою, та не солідно: йти з серйозними намірами й крастися, як у сад за яблуками. Пішов попід невисокою огорожею, косуючи оком на дзьобаті самохідки.
— Стій. Хто йде? — зупинив пастуха вартовий, що стояв на воротях. Він був щупленький, тонкий, гімнастьорка зібрана гармошкою під поясом, за плечем карабін. Солдат насмішкувато зміряв хлопчину: босі, позеленені травою ноги, настовбурчені холоші, ситцева сорочечка, смугле худорляве личко, в карих очах — скалки розгубленості. "Не дрейф, браток, — ворухнув солдат усміхненими губами. — Свої люди".
— Це я, дядю, Вовка, — хрипко вимовив хлопець. — Мені до найстаршого начальника…
— Гм. Найстаршого? Коменданта, значить? Іди по доріжці прямо, зліва за бензобаками, — бачиш? — фанерний домик… А для чого тобі?
— По хазяйському ділу. То я піду?
— Шмаляй!
Вовка ступав обережно, як по колючках, підтягував штанці, щоб не так шурхотіли. Коло першої палатки, на автомобільних скатах, сиділо двоє. Це були, мабуть, танкісти, бо в засмальцованих комбінезонах і в чорних шлемах. Від них пахло машинним маслом. Танкісти перетирали клоччям якісь блискучі втулки. Їх теж зацікавив хлопчак. Не змовляючись, поклали на коліна втулки і знизу вверх, косячком, утупились на Вовку.
— Звідки орел залетів?
Вовка чемно привітався, навіть картузик для чогось зняв, плутано розказав, хто він і з якого села.
— У вас тут багацько чого, — провів рукою по табору. — Гримить, гуде, аж у нас земля трясеться… А тракторів, часом, нема?
— Тракторів? — прискалився гостроносенький. — Оно трактори наші. "Каве" — чув про такі?
— Ка — Ве, — прочитав хлопець літери на борту присадкуватого танка з круглою баштою, що стояв на дерев’яних колодках.
— "Клим Ворошилов". Гроза. Стіну провалює.
— Ні-ні, нам не такі. Нам щоб землю орали… Бо жінки виходять у степ, цюкають-цюкають лопатами, а земля гірше каменю.
Танкісти, вже не посміхаючись, слухали малого, ахкали, не вірили, що в колгоспі одна конячина — і та трофейна, що сонцем ударило Ольгу і вона й досі ніяк не оговтається, що його мати за бригадирку, що в селі — жодного чоловіка, крім двох чи трьох підтоптаних дідів.
Танкісти закурили, і димок, як журба, повився над ними.
— Е-е, поспитать ще треба, кому важче: мужикам на фронті чи бабам у тилу.
Гостроносий, з фіолетовим рубцем на переніссі, різко смикнувся, затоптав каблуком недопалок.
— Знаєш що, Миколо? Піду до майора. Може, дасть одну коробку, ту, на яких "букварів" стажуємо. Дурно ж по степу машини ганяємо.
— Давай, тезко. Я б з тобою, та на діжурство.
Вовка остався з одним Миколою, а другий загупотів чобітьми до фанерного будиночка. За хвилину, другу він птахом вилетів з дверей і, на ходу застібаючи шлем, бадьорий, збуджений, гукнув пастухові:
— Бігом за мною!
Ви їздили, друзі, у справжньому бойовому танку? У знаменитому "Т-34"? Ви уявляєте, як здригається його могутнє тридцятип’ятитонне тіло, як рокоче гаряча сталь, як шалено несеться назустріч степ і притьма кидається вниз під гусениці? Ви знаєте, що людина в цю мить відчуває себе націленим снарядом, здатним пробити, проломити будь-яку перепону?
Якщо ви не їздили, то уявіть, що творилося на душі дванадцятилітнього хлопця.
Танкіст легко скочив на борт, відкрив люк і, пригнувшись, шарпнув Вовку за руку, аж той мелькнув у повітрі.