Однак признаюся, рана мене заболіла... але зіпсутої крові не пролилося ні краплі. Бо я Продром, поет з двома лірами і з двома лицями. Зате ти мене порадував: недаремно приходиш у мій сад, крім поезії і наук різних, ти зачерпнув також любові до істини. Це, мій юний друже, дуже важливо... хоч не завжди любов до істини приносить нам хосен, скоріше навпаки. Не переч,— підняв руку Продром, помітивши, що Русин готов відбиватися. — Ти молодий і через юність — це така біда усіх юних — не зможеш або й не схочеш мене зрозуміти. Не я створив себе дволиким. Людина, і поет теж, залежать у житті від бога, від приятелів, від самого життя. Тобто світильник залежить від олії.
— Ти вчив колись, Продроме: людині дано розум, щоб вона менше залежала від примх долі.
— Вчив. Одначе ж трапляється, що на наші вітрила не дме попутний вітер, а на веслах до обітованого берега не допливеш. Тоді наймаєш гребця, що зветься Олжею. З ним допливати до берега зручніше.
— Може, й так... Тільки не помічаєш, що гребець згодом стає твоїм стерновим.
— Спершу вислухай мою одіссею, вона, може, і є ключем до розуміння моєї роздвоєності. Отож... я народився у цьому ж таки будинку, мій батько не був вельможею, служив до смерті коміскортом 1 і ділив у походах заздрісно чужу здобич. Думаю, що якраз захланність спонукала його бачити свого сина якщо не стратигом, то бодай котемаком 2. Тому з колиски готував мене до походів.
Я ж до меча і до сідла не дотягнувся, бо замало жадати добичі й слави на бранному полі, треба для цього мати бодай здоров'я. А я... сам видиш — хворобливий, казка мого батька так і залишилася казкою. Я для того тобі це повідаю, щоб знав, звідки у моїх ямбах мечі. Це — відгомін батькової казки. А де, мій юний друже, мечі, де битви гул — там імператори... так повелось... хоч інколи вони й не бачать, як їх когорти здобувають перемогу.
Хилив голову Продром.
— То чому ж, піддавшись гребцеві спокусному,— напосідав суворо Русин,— співаєш їм славу? Ти вольний у своєму співі...
— Вольний? — блідо посміхнувся Продром.— Це так здається на перший погляд. Так, я відаю, що слава і добре ім'я поета здобуті мною не ямбами на честь василевсів... слава моя виросла з віршів, які припали до душі плебеям. Ти не один раз був свідком, як вони носили мене по площах, високо піднявши на руках, і ти видів, як вінчали мою голову вінками з мірти, плюща або ж з лавра...
— Тому й дивуюсь, що тим, котрі люблять тебе, не служиш вірно! — вигукнув запально отрок.
— Бо єсь-м людина, котрій потрібні хліб і вино, потрібна хламида, щоб накрити грішне тіло, і потрібна на рік жменя номисм, аби заплатити за оливу для світильника і чимсь обдарувати жінку, яка переспить зі мною ніч. Плебеї ж золота не карбують... на їх любові хліба не замісиш: золото карбують василе'вси. Ось тобі віз і перевіз — береги обітовані.
"Золото карбують василевси... Як усе просто і як страшно",— думав Русин. Прощався з Учителем мовчки, приголомшений його сповіддю. Мав у запасі силу силенну доводів, заперечень. Та чи переконали б вони Продрома? Безперечно, голитьба городська золота не кує, кують його тонкими кружальцями імператори, вони ж купують поетів, як купують чоловіки розпусних жінок. А може, розпусні жінки в порівнянні з продажними поетами — святі мучениці, бо не мають вони на землі опори — мужів, котрі б приносили їм хліб і вино. Поети опору мають — на вітцівщині ж стоять, на землі прадідів, і цього поетові досить, якщо він син цієї землі. Адже сказав Лукіан, що одне лише слово "вітцівщина" обертає боягуза в хороброго.
Роб Бавило очікував його, сидячи на східцях, обіч нього поблимував ліхтар.
— Проведу тебе, отроче, додому. Ніч темна, вулиці небезпечні,— й покривуляв попереду, освітлюючи дорогу, як і належить робу.
— Підожди,— Русин порівнявся з Вавилом.— Підемо разом, любо мені ступати з мужем, що походить з Русі.
— Добре серце маєш, Іванку.
"Іванку... Іванку..." Колись мама так кликала...
Бавило по дорозі нарікав на духоту, що й вночі не спадає, добродушно глузував з Продрома, який вивчив на свою голову Іванка — суддю. Русин жадібно ловив слова, мовлені мовою його матері, і подумки дякував небіжчиці, що навчила разуміти руське Слово і ним володіти. Він зачував у руській бесіді широкий, вільний плин округлих звуків, кола звукові котилися м'яко, музично, збурювали в серці сум за чимсь утраченим, викликали неясні жадання; кола толочили, здрібнювали гризоту про дболичність Продромову. І Йван просив Бавила, щоб розповів про себе і про Русь; Вавило повідав, що колись у Галичі найнявся гребцем на ладью купця Медухи. В Руському морі три ладьї з людьми і товаром проковтнула хвиля, Медуха з тієї розпуки у Царграді останню ладью пропив і на додачу підступно продав у роби вольних гребців.
— А був я тоді молодим, ладу залишив на Уняві-рі-ці... — зітхнув Вавило. — Таке в житті трапляється: полюєш сокола, а вціляєш у ворону. Думалося, що зароблю якийсь там срібняк у купця Медухи... Та менше з тим... А як же ти, отроче, потрапив поміж ромеїв?
— Як я потрапив? Ніяк... бо народився тут... маму мою малим дівчиськом привезли родичі з Перемишля, € десь на Русі такий город, стольний навіть. Приїхали мої дід та баба з княжною Іриною, донькою перемишльського князя Володаря, яку взяв у жони син василевса Олексія Комнина — Ісаак. Силоміць їх, певно, спорядили. Та не про мене річ, вважаю-бо себе ромеєм, тобі ж вельми дивуюсь: тридцять літ робом тебе кличуть, а роб, насправді, зостався в душі вольним чоловіком... вольним, бо не отупів від ницості, бо материне Слово не згубив на чужині, бо бігаєш мислями на Русь; мислі, як незримі нитки, в'яжуть тебе з вітцівщиною.
— Ет, — Бавило сердито гойднув ліхтарем, полумінь ліхтаря схлипнув і ледь не погас, — торочиш, небоже, бог вість що, красно слова укладаючи, гейби промовляєш до приятелів у саду Продрома. А я це просто розумію: мусить чоловік носити в душі якусь святиню, щоб мав куди забігти помолитися.
"Чуєш, Продроме, як розмірковує твій роб? Мабуть, якраз тобі цієї святині бракує? Тобі й іншим... бо ніби я сам маю свою святиню?"
— А отець твій, якщо знаєш, з яких країв? — питав тим часом Вавило.
— З Суздаля-города, — відповів Русин. Одне відповідав, про інше думав: "Боже, ніхто дотепер не цікавився моїм родом, не розпитував про краї, де корінь мій. Нащо тобі це знати, Продромів робе? Певно, маєш приємність від звучання назв городів: "Перемишль... Суздаль... Вони є частиною твого храму". І Русин повторив: "З Суздаля..." Замолоду він, переповідала мама, приблукав на Афон, щоб богові себе посвятити, але Афон його не втримав, батька манив грішний світ. "А світ великий, людей у ньому, як на торжищі... батько загубився поміж тисячами облич і я не запам'ятав його ні рисочки. Пригадую лише, що мама, коли малим був, цілувала мене в очі й приговорювала: "В тебе, Йваночку, очі, як у батька, сині-сині. Синім цвітом льон на Русі цвіте, синім..."
Цього спогаду Русин Вавилові не переповів, отрок дотепер не підозрював, що спогад живе у ньому, давнє зеренце втрапило на суху скибу і коценіло у ній вік, сьогодні ж несподівано скільчилося.
"Чи багато в мені нескільченого зерна? Хто скаже, що має вирости з нього завтра? — Русин печалився, що себе самого достеменно не вивчив,— Чому я нині судив Продромову дволикість... чому йти мені з кульгавим Вавилом легко... чому шукаю в собі того храму, про який говорив Вавило... чому замислююсь: імперія ромеїв мені мати а чи мачуха? Чому? Тому, що я лише починаюся?"
— Бідний ти, Йване...— дійшли до Русинової свідомості Вавилові слова.— Шкода мені тебе.
Іван ледь не розсміявся: диви, його жаліє роб. Якщо когось з них треба жаліти, то Бавила першого, круто з ним повелося життя, постарів у неволі.
Так і відповів робу.
Бавило призупинився.
— Правду мовиш, не солодко мені: тому вина в чару відлий, тому ноги помий, тому сад скопай, тому не догодиш і дістанеш сандалією в зуби. Не солодко, тим паче, що був я гордим, себе любив і поважав. Та повір — не поміняв би я нинішнє своє життя на твоє.
"Таки смішний цей Бавило. Чи, може, нещасний, бо хвалить свою ницість? Я про нього думав краще..."
— Бо хоч роб єсьм — вітцівщину однак маю. Далеко я від Русі, перекопані путі до неї, стежки додому позабував... та й пощо ті стежки, коли тут здохну, як пес? Але й коли здихатиму, то буду однак знати, що є і буде на світі Русь, не безрідний я. Хто ж ти єси, Іване, хто? — Вавило підняв угору ліхтар, світив Русинові в лице.— Яку землю назвеш вітцівщиною?
Удар був нечеканим і болючим, Вавило потрапив вістрям у рану, яка почала ятритися. Русин був готов крикнути: "Як розмовляєш зі мною, плюгавий робе?! Як смієш порівнювати себе зі мною, людиною вільною і просвіченою?"
Стримався.
"Спокійно, Русине, спокійно. Недавно ти судив Продрома, зараз тебе судить Продромів роб. Обороняйся, якщо можеш".
— Ромей я. Земля ця — моя вітцівщина,— одказав Вавилові. Одказав, правда, не дуже впевнено, пригадавши власні сумніви.
— О так, ти до ромеїв тулишся і вони до часу терплять тебе, до часу. Зрідка, правда, як ось нині, виштовхують з свого гурту і волають: гляньте, русин перед вами.
— Всім відомо: Єфстафій — словоблуд. Чи варто його слухати?
— Не слухай, синку, ні Євстафія, ні десятого, ні сотого. Приростай собі на здоров'ячко до дерева грецького, як плющ приростає до платана: безпечно і зручно. Одначе пам'ятай, що від цього плющ не стає платаном.
"Не стає, робе, не стає... Я над цим пробував міркувати і... злякався тих міркувань. Розумієш, люблю цю землю-її сади, оцей город гамірливий, оцих людей, люблю Продрома, вітчима свого Діонісія, люблю оці ночі, небо, море. А якщо люблю, то звідки беруться сумніви, чому, зрештою, не вибудую у серці святиню, яку має Бавило? Може, направду я перекотиполе без коріння і без пам'яті родової... куди вітер віє... А може — я таки русин... Адже не випадково зрадів Вавилові, не марно ж забилося серце, коли почув русинське Слово..."
— Не знаю я, Вавиле,— признався чи то робу, чи то самому собі,— здається, що люблю цю землю.
Деякий час йшли мовчки. Кроки гулко відлунювались у чорній тиші.
— Є любов різна, сину, — першим обізвався Вавило.— Другим чи третім моїм паном у неволі був філософ, Кирило на ймення, болгарин родом.