Отчий світильник

Роман Федорів

Сторінка 3 з 100

Нема на світі нічого вічного, все змінюється, старе відмирає, а нове народжується".

Він висунув з-під білчачої ковдри слабу висушену руку, мотуззя жил синіло на ній, і попросив:

— Дай, Гарасію, вип'ю.

Пив гіркий сонний трунок і чув на своїй потилиці ласкаву долоню лічця, що підтримувала йому голову; тепло чужої руки схвилювало, добра людяна вдячність заполонила князя.

— Сядь коло мене, Гарасію,— прошептав Осьмо-мисл.— Давно збираюся спитати: чи не була тобі обтяжливою служба в мене, чи замінила тобі земля Руська землю Вірменську?

Заплющив повіки і чекав відповіді. Князь наперед здогадувався, що той скаже, бо пам'ятав матір свою, королівну угорську. Майже двадцять років була вона руською княгинею, народила мужеві сина, звичаї народу, серед якого жила, віру і навіть співанки перейняла... пустила, здається, навічно коріння в Руську землю, а все ж інколи брала її в обійми люта туга, і тоді княгиня-мати скаржилася, що почуває себе перекотиполем... мучить її святе жадання дихнути вітром з тамтого боку Горбів і напитися води з рідного Дунаю. І хочеться їй, якщо жити не судилося, то бодай там умерти.

Вона молодою вмерла в Галичі...

Може, це туга підкосила її і поклала в корсту-домо-вину?

Подібне, певно, скаже й Гарасій Вірменин.

Але лічець мовчав; коли князь розплющив очі, то Гарасій сидів на його постелі відчужений і далекий.

— Я, мій осподине, у Києві народився,— відповів лічець, помітивши запитливий Осьмомислів погляд.— Отже, вважай, що Руська земля — моя отча земля, якщо взагалі слуги мають вітцівщину. А щодо Вірменії, то... я ніколи її не бачив... вона — як хмарка,— і є, і нема. Батько мій молодим з дому вирушив.

— Це страшно, мабуть, жити без вітцівщини? — подумав голосно князь.

Лічець схилив голову, права рука нервово теребила бороду.

— Русини мовлять: не та мати, яка народила, а та мати, що в люди вивела. Ти був добрий до мене і до моїх чад. А Вірменія... Ось...— Він хотів сказати жорстоко "ось поховаємо тебе, княже", та вчасно спам'ятався.— Ось виздоровієш, княже, Гарасій стане непотрібним, тоді запряжу у візок коня і поїду...

— У Вірменію? — перебив князь.

— До матері, осподине. Я все життя мрію запрягти коня, все життя... Хочу її зобачити перед смертю.— Він рвучко звівся з постелі і підійшов до вікна. Князь Ярослав заздрісно міряв оком його струнку статуру.

— Щасливої тобі дороги, Гарасію,— сказав задумливо.— В тебе сили, як у молодого...

Лічець повернув до нього голову.

— Потішаєш мене, княже? Я себе ліпше знаю. Ви-старчить мене, може, щоб доїхати до материнського порога, але для слідів на отчій землі часу вже нема.

Лічець ковзав поглядом по плитах Золотого Току і думав, що треба нині попросити стольника Судислава, щоб послав челядь виполоти кінський щавель з поміж плитняка. Князя може вразити: на його Золотому Тоці рудіє щавель, мов на дикому пустищі.

"То в кого чара повніша щастям? — розмірковував Осьмомисл. — У Гарасія Вірменина, на якого смерть ще й не виклепала косу а чи у мене, котрий уже чує її гостре лезо на своєму горлі? Гарасій не зоставив слідів на цій землі, мовби увесь вік тупцював по сухому піску, бо тільки й знав слугувати князеві. А я тут осподарем був, після мене слідів багато лишилося... часом добрих,часом кривавих. Коли б тільки добрих".

До князя підкрадався сон, Гарасій стирав з його чола краплини поту... стирав він піт білим рушником... і котроїсь хвилини засвітилося втіхою його видовжене обличчя з карлючкуватим носом.

"Який хосен з твоїх слідів, княже, на землі? Ти ще не вмер, а на Золотому Тоці бур'ян буяє... усе на цьому світі бур'яном поростає, усе..."

IV

Чують круки поживу, ой чують...

Князь Ярослав з божою поміччю зведеться, може, на ноги, одужає, бо не такий уже й старий, а вони потаємно до тризни по ньому готуються і дзьоби гострять на його статки. Кожному ласий шмат сниться, жодний про добро землі не дбає, всяк про власну вигоду піклується. І всі до нього, до Яна, сина Чагрового, боярина і княжого печатника, явно і тайно приходять. Зазирають запопадливо у вічі, гнуть хребти, дарунки несуть і безсоромно натякають, аби й про них не забув мудрий печатник, адже рука руку миє, повинен боярин Ян пам'ятати, що не тільки завдяки своїй голові й талантові гуслярському зумів посісти стілець печатника... є в цьому і їхня заслуга.

А таки є...

Бо ким він був колись? Смердом безрідним, сином дереводіла Чагра, братом відьомської Настусі, яка князя приворожила. Хай про це княжий печатник не забуває... і хай не забуває, що нікого з роду Чагрового в живих не зосталося: Настусина ж доля відома, батька князь Воло-димирко стяв, жону Василькову і сина її малолітнього лихе скопище людське, боярами підмовлене і натравлене, замкнуло ТОГО дня в хижі і підпалило...

А потому брали попіл пригорщами і з вітром пускали.

Василько тоді зник безслідно, мов під землю провалився, певно, десь згинув, як тать, на якого кожному вольно підняти руку. Один Ян поміж живими походжає он уже скільки літ від ТОГО дня, і не просто походжає — десницею поставлений боярами при князі Ярославові. Честь бо велика.

Хо-хо, не всі лише пам'ятають, якою ціною заплаче^ но за цю велику честь, інколи йому аж страшно робиться, коли припадком озирається назад себе: промінчика світт лото, соломини ясної у своїй минувшині не бачить, чорнота там. А роки підпирають, здається, на дві весни молодший від князя Ярослава, мав доста часу на гріхи.

"Гріхів наплодив, а слави доброї не зажив... такої слави, як у Йвана Русина, співця всюди визнаного, хоч і прагнув її повсякчасно",— ледве вголос не вимовив сокровенне, нікому й ніколи не мовлене, навіть з богом на сповіді не поділене. Та спам'ятався своєчасно Ян, лупнув почервонілими очима. Перед ним за столом сидів ігумен Надпрутянської обителі отець Назар, чоловік літ середніх, низькорослий, з гостроносим обличчям, яке чимсь нагадувало княжому печатнику лице давно усоп-шого брата Люта. Та й у нього, Яна, обличчя дзьобате. "Однак,— міркував боярин,— брат мій Лют при своєму скоморошому вмінню таки не міг приховувати власних жадань, а святий отець прикрився хитро побожністю, пишною бородою на всі груди та ще важким срібним хрестом на шиї. Агнець божий..." — кепкує по-думки з нього печатник.

А той тче свої слова співчутливо:

— Важку ношу двигаєш на плечах, ясний боярине. Всі це визнають у волості...

Ян, син Чагра, знає, що нема в ігуменовйх словах щирого захоплення його щоденною роботою, бринить у них підсолоджена олжа; багато людей ось уже багато років підбивають свої бесіди з ним, як корзно оленячим хутром, підсолодженою олжою; одні це чинять з ненависті, інші — від заздрощів, треті — зі страху, четверті — з вигоди очікуваної.

Цей теж вигоди шукає.

Навіть князь Ярослав ніколи не був з своїм боярином щирий, видно, не позабув Настусиної смерті. Навіть князь...

У глибинах душі боярина Яна зріє прихований гнів, міг той гнів вибухнути, розростися.у дику бурю, та лише челядь дворова зрідка відчувала подих боярської злості, на людях він умів тримати себе в руках, навчився цієї науки на княжому дворі. Тепер теж силувано посміхнувся ігуменові:

— Що подієш, святий отче. Треба комусь нести цей хрест. Відколи князь наш слабує — земля Галицька на моїх руках. А літа... сам бачиш.

Істину мовив боярин. Усі в стольному Галичі перешіптувалися, що кріпко тримає Нагрів син стерно влади, недремні очі розплоджених ним потаємних видоків від західного Ярославграда по Ушицю на Пониззі і Дунай-ріку на півдні денно і нощно винюхують посеред простолюду, ворохобні попереджують, настрої в близьких і далеких полках уловлюють, стежать за чварами порубіжними з ляхами а чи з уграми. Навіть митні шахрайства ставали відомі князеві.

Сторукий і стоокий княжий печатник.

Через те, ненавидячи його, боялись і... запобігали у нього ласки.

"Може, князь Ярослав теж мене остерігається, хоч і терпів обіч себе?"— шибнула думка... шибнула й лишила на серці гіркий осадок. Він мав на свого волостелина тільки жаль, підступу не виношував ні крапельки, служив Ярославові вірою і правдою.

У боярських хоромах сутеніло. На чоловій стіні виразніше різьбилися язики лампад, лики святих то ясніли, то темніли, коли лампадки пригасали, і від цього здавалось, що святі на іконах оживали.

Підстаркувата челядина-клітниця внесла й поставила на стіл трійцю зі свічками, обличчя печатника і його гостя побронзовіли. Ігумен час од часу припадав до пуга-ра, п'ючи чисту воду, печатник у душі кепкував з святого мужа, який відмовився від вина, мабуть, про людське око відмовлявся, щоб благочестивішим здатися. Зате вдома, мабуть, цідить хмільне аж черес попускає.

Знаємо цих показних святош.

Скрізь олжа панує, скрізь і в усьому.

А тим часом ігумена Назара таки мучила спрага, власне, пекла його невідомість і жадання чимдуж вибратися з похмурих палат княжого печатника, але вибратися з повними руками. Ян же нікуди не квапився... кілька разів пробігав очима по розгорнутому листі пергамена — чолобитній ігуменовій, однак не зронив про неї ні слова. Чернець було спробував наперед вичитати з обличчя бояринового бодай іскорку надії, це йому не вдалося, довгобразий, сухорлявий вид Янів, обрамлений короткою бородою, здавався витесаним з каменю. Зате в якусь хвилю ігумен відчув, що печатникові очі проникли в його душу... проникли і читають думки, як книгу. Поспішив потупити вид.

Правду кажучи, осягнувши зміст чолобитні, Ян хотів показати гостеві на двері, бо й цьому забагалося вкусити короваю на княжій тризні... просить подарувати монастиреві пущу над Прутом, границі її "від" і "до" виміряв, дуже, мовляв, ця пуща святій обителі знадобна: росте монастир, братія множиться, а землиці обмаль, дерева на побудову божого храму бракує, скоро іноки, яко старці, підуть з простягнутою рукою по весях. Змилуйся, княже, пуща надаремно пропадає, ти в ній ані звіра не полюєш, ані під ораницю вогонь не пускаєш... Дай...

Спершу розбирала його охота згорнути монастирську чолобитну і жбурнути в кут, ще й вибештати ігумена, щоб не вривався непрошеним гостем до хором, для орудок є писча палата, будь ласка, завтра приходь.

Однак стримався.

А чого?

Повірив у скруту монастирську? Ая... І тут олжа чорна, це напевно. Та чого ж?

Постала перед боярином ложниця княжа...

1 2 3 4 5 6 7