А Чагр-дереводіл згодом умре".
Остафій розвіяв неприємну мовчанку:
— Він, роб твій, осподине, хмільний. Прости 'му.
— Бачу. Тому й вибачаю,— одказав Володимирко.— Хай додому відвезуть.
Чагр бив князеві поклони:
— Щоб знали... таки хмільний я. Хміль мій не від вина, від жалю. Сподівався, що з сина люди вирос...
Чагрові не дали договорити, двораки вхопили попід руки, перед ґанком кинули в сани і вйокнули на коней. А князь казав Янові:
— Підійди-но ближче, отроче. До вподоби мені твій спів. Від сьогодні будеш при мені.
Ян, ще не вірячи у своє щастя, дурнувато шкірив зуби. Печатник Остафій учив:
— Дякуй князеві нашому отроче. Милостивий він. Ох, милостивий князь Володимирко.
Вельми милостивий...
Глава четверта, з літа 1187
Cвітильник на вікні моїм не гасне, горить, як на березі маяк далековидний: "Сюди тримайте путь". І ладьї до берега приходять, і укоті кидають кормчі. Серед них тебе не бачу, Васильку-брате, і береги мої не гомонять сокирою твоєю голосною".
"Де корабель твій плаває, Васильку-брате, в яких морях, в яких краях? Прилинь до мене, брате, з незвіданості своєї далекої, з моря безвесельного, винирни з-під хвилі зрадливої, з-під землі добудься. Бо не вірю, щоб щез ти, як мреч уранішня; ти живеш у бервені кожному, тобою покладеному, живеш у листку різьбленому, живеш у городі новому і в храмі величному; це нічого, що города нарекли іменами князів, а храми твої дарували богам; це нічого, що сліди твої можні світа цього своїми іменами прикривають; це нічого, Васильку-брате, бо повіють вітри, і здують вони наметений пісок княжих слідів, і стоятимуть нащадки над нашими слідами глибокими, як над криницями".
Василько, син Нагрів, позирав з нудьгою на сокиру, вбиту вістрям у поріг колиби, без сокири не знав, до чого прикласти руки, що раптом стали вільними і непотрібними. До колиби не підступав, тепер сокира не була просто сокирою, вона стала оберегою, що пильнує Анну від чорних духів, і пильнує недаремно, бо Анна спить, мов скупана.
Це тішить Василька.
Врешті він згадує про ніж, викутий ним у городку Ми-кулиному з уламка старої коси, а коли маєш ніж, то руки не дармуватимуть. Дістає його з шкіряної піхви і гострить об камінь, потому пробує лезо послиненим пальцем і, перехрестившись, видибує з воріт гражди. Йшов, щоправда, не дуже борзо, бо раз по раз прислухався, чи не покличе з колиби Анна. Коли ж допався у поточищі до лозових корчів, то гнув пруття оберемками і бив ножем по стовбурцях квапно й нетерпляче.
Рубав лозу синові на колиску.
Синові? Аякже, мусить бути син, Всевишній зглянеться на його, Василькове, безталання. Якщо послав йому Анну, молоду й гожу, то хай щастя бодай на старість буде повним і ненадщербленим, доста всяких бід перетерпів.
Гнучка лоза іноді виприскувала з долоні і боляче била по бородатому лиці, Василько нічого собі з того не робив, приговорював:
— Оця лозинка грубша, що б'ється, піде на денце. А оця рівна і довга — на бильця. З цієї ж тоненької — торці виплету.
І, витираючи з чола піт, кивав комусь пальцем:
— Ось побачиш, малий, яку колиску тобі змайструю. Глибоку, аби не випав припадком, денце мохом вистелю, бильця калиною замаю, щоб тобі черлена барва очка милувала.
Жебонів з сином пестливо, мовби син лежав у сповитку побіч нього і пас батька сонечками з-під бровенят.
Бесіда Василька заспокоювала, гейби Анна уже щасливо своє відкричала, в густій Васильковій бороді бриніла, як золота бджола, посмішка.
— А щоб нудьга не брала, то виріжу тобі, синку, з явора коника, з глини когутика виліплю. Ти не чув, як піють череп'яні когу...
Останнього слова Василько не доказав, бо враз запекла спина від чийогось погляду. Дереводіл упав поміж лози, причаївся, поглядом сторожко вимацував праліс, що на тому боці потоку починався буйним засівом смеречини.
Ніде нікого...
"Коли б це об'явився якийсь бродник-угрин, то його стріла прошила б мене швидше, ніж я спам'ятався б, коли б люди боярина Микитки, сина Яремичевого, на мій слід напали, то їх щонайменше було б двоє або троє, отже, не потребували б підкрадатися лисицями, я тут беззбройний...
То хто ж тоді?"
Для певності лежав довго, винюшкуючи кожний звук, шерех, подув вітру. Начебто тихо...
Заходився вуживками оперізувати нарубане пруття. І тоді, кинувши випадково погляд поперед себе, уздрів у двадцятьох кроках, може, ведмедя, власне, помітив ведмежу голову, що вигулькнула поміж корчами... вигулькнула і завмерла.
Василько двигнув з плечей в'язку, ніж затис у кулаці; не перший раз стрічався з медведем, не одного бурмила поклав на лопатки — був готовий до оборони. Зручніше, звичайно, бити звіра рогатиною або стрілою, ніж невеликий помічник, але... Бурмило не мав уявлення, що на світі існує лук, ратище чи ніж, бо розвів пагілля, зіп'явся на задні ноги і рушив просто на Василька. Був молодий, зимового виплоду, і в дереводіла відлягло від серця: з цим можна поборотися.
— Йди, йди-но сюди, соколику, сила в тебе ще не окріпла, Анна засмажить на вечерю твою лопатку. — Здобич сама лізла в руки і його розпирала ловецька охота.
Ведмідь, проте, чи то злякавшись людського голосу, чи незнайомий запах підказав йому небезпеку, зупинився на тому березі потоку. Потік вузький, вода ледве сльозилась поміж камінням, розділяв їх один скок, а може, розділяло їх щось більше, бо стояли один перед одним нерухомо, закаменіло. І що довше ведмідь моргав очицями, то моторошніше робилося дереводілові. Він давно проґавив мент, коли міг рвійно перелетіти потік і впасти на звіра з ножем, тепер же руки слабли, і ноги слабли, очі бігали розгублено; Василькові очі боялися зустрічі із звіриним поглядом, в тому погляді дереводіл вловив зацікавленість, докір, веселий вогник. Ведмеді, ті, з якими Василько здибався на ловах, сунули на нього уперто і скажено, пащеку дерли ревом, інші знову ж утікали напролом. Інші... а цей чипів нерухомо, стояв, здавалось, цілу вічність, тримаючи Василька в полоні свого погляду.
Аж потому, мурликнувши щось про себе, ведмідь повернувся і безпечно, не чекаючи в спину ні кидка ратища, ні стріли, погойдався в гущаки.
Був і нема...
Щез, здимів.
Ні хрусту за ним, ні шереху. Як видиво.
Свят, свят! Мурашки пробігли по шкірі... бо хто поручиться, що це насправді ведмідь? Переповідав колись батько Чагр почуте від предків, що старосвітські боги — до того, поки на Русі об'явився Христос,— перекидалися в звірину, в птаху, в дерево, в бадилинку трав'яну. Старо-вірні боги жили з людиною запанібрата, появою своєю попереджали про смерть, про радість велику, перед приходом на світ нового воїна і ратая в роді.
Так повідав батько Чагр.
І, певно, правду мовив батько Чагр, тільки давно зниділи старосвітські боги, на капищах храми християнські вибудовано, ріки й поля очищено йорданською водою... ріки й поля.
А ліси? А броди оці дикі, недоступні хто покропив свяченою водою? Ніхто ж... Видко, старі боги знайшли собі тут пристанище і сьогодні нагадали йому про себе? Чого жадають боги від нього: жертви, молитов, поклоніння? Чи знак це якийсь... добрий... лихий?.. Сина ж бо жду.
Закинув в'язку на плечі, в сум'ятті блукав очима по лісі; ліс споглядав на Василька широко, відкрито, і очі його мінялися похвилинно: ось засвітились ясінню, теплотою, ось блиснули вузькими щілинками хижо і колючо, а тепер потемніли і раптово поглибшали — страх бере од цієї незміряної безодні.
Що ж це таке?
Ні вчора, ні седмицю, ні місяць тому не запримічав у праліса очей, чому ж сьогодні йому відкрилися? Чи мо', не пралісові це очі, мо', старосвітських богів? Оті ясінні — Даждьбогові, голубі — Ладині, хижі і злі — Перунові, оті глибокі — Велесові?
Чого жадаєте од мене, боги моїх предків?
Дибав стежкою до гражди, всім своїм єством ловив звуки, що народжувались і вмирали в пралісі, прагнув розгадати і розтовкмачити потаємний смисл звуків, бо мусять вони щось означати, предки через лісові звуки вгадували гнів або милість богів.
Ось, приміром, олень протрубив...
Ось камінь зірвався з вершини і покотився глухо у прірву...
Ось птаха скрикнула...
Ось зайча заверещало, як дитина...
Зайча... дитина... плач... То, може, нинішня з'ява пов'язана з сином, що має народитися? На добро вона моєму синові... на зло... як від зла боронитися... чим? Хрестами? Молитвою? Повиучував він молитов різних, церкви будуючи, перейняв їх від попів та іноків. Та, мабуть, непридатні християнські молитви поганським богам, старі боги любили жертви, пахучі дими ватр, танці...
А якби?..
Зраділий від знайденої, додуманої мислі Василько сипав кресалом іскри на сухий трут, святошно тримав у долонях молодий вогонь, роздмухуючи його, поки не зміцніло полум'я, потім обкладав полум'я патиччям, трісками, мохом. Ватра розгоралася поволі, неохоче, дим стелився низом і стривожений Василько кликав поміч:
— Чуєте, Цур і Пек, опікуни вогню святого, до моєї ватри приходьте грітися... грійтеся І СОКОТІТЬ ВОГОНЬ. Перший раз розклав я у житті жертовний вогонь, боюся, щоб не погас.
Чи якраз ті слова говорив, які в дитинстві чув від батька Чагра... якщо й інші, зате щиросердечні... Цур і Пек шугнули притьмом у грань, і ватра тріщала, гоготіла, полум'я сягнуло вище Василькової голови. Згорала у тому полум'ї Василькова тривога, — він повагом кружляв навколо вогню... кружляв і волав молитовно:
— Кличу вас, боги предковічні, на цій нехрещеній землі збережені: і тебе, ясний Даждьбоже, кличу, тебе, Перуне, що блискавки за чересом носиш, тебе, Ладо, у вінку дівочім, і тебе, Велесе мудрий, кличу до мене,
Василька, сина Чагрового, в гостину. Полум'я моєї ватри чисте, як мої помисли, дим її солодкий і пахучий.— При цих словах Василько кидав у вогнище припасену на лік живицю, снопики трав і коріння, Анною за літо назбирані.— Кличу вас, боги, і падаю ниць перед вами у покаянні, що в сутолоці днів не пам'ятав про покон старожитній. Простіть ня і допоможіть... допоможіть, аби жона моя Анна розродилася щасливо, щоб сина привела, бо на мені рід Чагрів кінчається, а коли ж рід вимре, то хто,
0 боги предковічні, згадає про вас, хто требу спалить пахучу?
Дим з ватри струмився тонкою цівкою вище недобудованої хижі, вище смерек, і десь там у високості зникав. Хотів би Василько довідатися, чи до вподоби прадавнім богам його жертва, чи вони, може, невидимі, літають попід хмарами, байдужі до його волання, бо огнівані на людей, котрі поробили їх ізгоями, прогнавши з $есів
1 городів, а чи, вселившись у сокиру, в коня або в берве-но, причаїлись непомітно десь поруч і радіють, що про них світ пам'ятає?
Дереводіл дедалі впевнювався, що старі боги поруч, бо рівне горіння ватри свідчило, що вони його простили, обіцяють поміч.