Вода з пляшки обпекла язик і піднебіння, сперла дух. Він злякався й здивовано блимав очицями по людях, котрі, мовби змовившись, відхлинули від клітки і, постогнуючи і попискуючи, лягали від реготу, бо, мовляв, усякі чудиська бачив чоловік у житті, але щоб ведмеді пили самогон — такого бачити не доводилось.
Ведмідь теж пробував звести придибенцію на жарт, бо ніби нічого страшного не сталося, подумаєш, хтось підсунув йому замість води пляшку пекучого розсолу. Але бодай би попередили: так і так, Опришку, вода ця вогненна, стережися.
"Ая, вони попередять, їм аби пореготати. Але ж хіба їм мало сміху, га? Та такого ж сміху граблями греби й поза себе кидай. Хотіли поглузувати з мене? Пощо ж глузувати так люто? В мене язик пече, уся пащека палає. Отакі ви, люди, га? Я до вас із щирим серцем, а ви... Чому не знайдете поміж собою розумника, який поглумився наді мною, чому не виведете його за вушко на сонечко, щоб на другий раз був мудріший? І не гадаєте? Змовилися? Регочетесь? З чого смієтесь? З моєї ведмежої наївності? А колька би вас вхопила!"
Рудий Опришок стовбичив посеред клітки, притискаючи обома лапами пляшку до грудей, ображений і знічений. Він, може, заплакав би, якби не побоявся, що ярмарок підніме також на сміх його сльози. Пляшка студенила йому лапи... у пляшці таїлася його біда... пляшкою хтось з-поміж людей його зганьбив. "Зрештою, грець з нею, з пляшкою, суть не в ній, я зараз жбурну нею у роззявлені людські пащеки, суть, мабуть, у тому, що я, лісовий звір, опинився серед людей".
Ох, як у цю хвилину він ненавидів розчервонілі лиця, засльозені очі, конвульсійні рухи, утробні стогони. Відколи себе пам'ятає — не був ще таким лютим, як тепер. Злість виривалася з горла ричанням. Він гриз залізне пруття, бив по ньому пазурами, розгойдував клітку, й вона хиталася, як човен. Рудий Опришок не зауважив, що боязливіші з людей чкурнули поміж ятки й столи, зате бачив, що хоробрішим його злість доточує веселощів. Вони кричали, щоб сильніше розгойдував клітку, щоб бився об решітку головою, щоб хвостом своїм заячим, ха-ха, розламав замок.
Дідо Конопелька гнав їх геть, просив очуматися і не дразнити намарне ведмедя, хтось його слухав, а хтось кепкував з ведмежого оборонця, аж поки Конопелька не вистрелив угору.
Міг уже не стріляти...
І могли люди ярмаркові скубти з нього, ведмедя, шерсть, могли штуркати патиками, лити воду або жбурляти в нього камінням чи цукерками, це Опришка тепер не обходило, його ніщо не обходило: злість змінилася млявістю і жалем.
Жалів самого себе.
Лежав у клітці, по-собачому поклавши морду на передні лапи, і плакав... плакав наперекір цілому ярмаркові. Власне, ярмарку для нього вже не існувало. Усе, що сьогодні тут пережив — і добре, і погане,— кудись зникло, здиміло, мовби пережите вкрали люди, які нарешті відступилися від нього всі до одного.
Був сам-один серед людей, як у чужому лісі.
СИН ЧЕРВОНОЇ ЛАНІ
Дощ припустився десь серед глухої ночі, коли Сухоребра привела стадо олениць і малят на Весняне пасовище. Олениці не паслися тут з минулої яр-пори, але на полонині нічого не змінилося: так само нав-круж стерегли пасовище смереки — вічні вартові в чорно-зелених шоломах, так само по-торішньому поза спинами смерек підстрибував розпатланий білогривий Потік, що скидався на домашнього песика.
Довгий перехід дався взнаки, олениці поголодніли і тепер ласували некошеним басарунком, а їх сини й доні тикалися мордочками у материні вим'я. Молоко крапельками перлилось на губах, дітвора смачно облизувалась, розпалюючи апетити. Матері терпляче зносили їх заповзяті гуцкання, лише зрідка котрась з олениць лускала пустунця поза вуха, щоб не задуже жадібно прикушував дійки.
Першим відполуднував син Червоної Лані і Рогатого Короля Зелений Оленець. Він обтер об мамин кожушок мордочку і трохи зверхньо поглипував на пажерливих ровесників. "Час би й наїстися",— думав про них. Мав бажання побуцкатись з котримсь із шибеників, але його ніби й не запримічали. Це Оленця сердило, і він форкнув ніздрями, як робила, коли гнівалась, мама. В носі заскоботало, на очі набігли сльози: форкати, видно, теж треба вчитись. Щоб мама не запримітила сліз, узявся й собі невміло і смішно посмикувати траву. Зелений рунок пахтів сонцем, землею і мав терпкуватий смак. Ні, як не кажіть, а мамине молоко таки краще. Виплюнув заслинену билинку, ще й притопнув копитцем: — Бе, яка погань!
Червона Лань скосила на сина очі і хитнула головою, мовляв:
"Ти забув, що вуйна Сухоребра веліла, аби в першу ніч на Весняному пасовищі не здіймати галасу?"
"Або я що? — боронився Оленець.— Це так, нехотячи вирвалось".
"Ой, дивися мені... Бо може бути, що тут Вовк-Сіроманець або рись Плямиста Блискавка замешкали. Треба постерегтися".
Він крутив хвостом, на якому і оводові ніде сісти.
"Я більше не буду".
"Ти хороший у мене, чемний..."
Червона Лань любила свого первістка, який, мов дві краплі води, був схожий на Рогатого Короля: такий же, як у батька, має на спині рудуватий пас, що відливає позеленілою бронзою, і таку ж на лобику пляму... Виросте й з нього Рогатий Король, це нічого, що під ним ніжки тоненькі, як чотири очеретяні стеблини, і це нічого, що сили має жменьку. До пори до часу...
Вона підступила до сина і шепнула йому щось у сторожке вушко. Може, казала, аби приліг відпочити? Оленець неохоче згорнувся клубочком перед материними ногами, і це означало: "Якщо ти хочеш, ма-мо, то я полежу, але від мене ні на крок".
Сухоребра зміряла Червону Лань недобрим оком. "Дурні оті первісточки,— подумала.— Якби могли, синів би на коркошах носили. А пестощі, всякі цьомці-люлі оленю ні до чого, йому треба ноги гартувати, бо у справжнього оленя ноги цілого скарбу варті, вони його годують і боронять".
Біля Сухореброї теж терся веснянок, якого вона називала Принцом, а ровесники з легких маминих язиків охрестили Недоноском. Він й справді був каправий, у скуйовдженому кожушку. На переходах Принц-Недоносок завжди плентався у хвості, і Сухоребра раз по раз підганяла його штовханцями. Принц навіть не ображався, сприймав світ апатично.
"Не жилець наш Принц на білому світі,— міркували про себе олениці.— При першій нагоді потрапить вовкові на зуб".
Зелений Оленець якраз засинав, коли почав накрапати дощ. Скочив, немов ужалений бескидною кропивою, на рівні ноги, понюхав дощову краплину. "Що означає ця велика рома?" — дивувався.
Дощ спочатку накрапував рідко, краплини гулко лопотіли по зелених наметах дерев: кап-кап-кап... Потім дерева зіщулились, аж ніби поменшали, і з чорного неба упав грім — десь близько так луснуло, немов люди пальнули з тисячі своїх залізних палиць. Поперед грому в чорності сяйнув яскравий ніж. Здавалось, він розпоров небові черево, і звідти коновками вперіщила вода. Зелений Оленець від страху і студені шмигнув матері під шию.
З глибоких ізворів прискакали свистуни — лісові вихори, які завжди ласі на зливи — п'ють, аж їм за обшивки тече. А потім, захмелілі й сліпі, б'ються навкулачки з деревами і з скелями. Сказано — свистуни. Вивівкують у хмільному шалі, ціпують мокрими хвостами, вертяться, мов покусані блохами пси. А найгірше, що каламутять запахи і звуки, роблять оленів безпорадними, як дітей. Лісові розбійники Сіроманці і Плямисті Блискавки мають це на оці і здавна виклепують про запас ножі.
Під густим дощем, що краяв землю батогами, Сухоребра повела стадо у смерекові гущаки: тут було безпечніше і затишніше. Олениці, взявши в середину переполошених малят, поставали в коло. Ніхто з веснянків не купався в громовому дощі, жодний з них не бачив червоних ножів на чорному небі. По шкірі телят пробігали дрижаки. Зелений Оленець ледве зборював підступне жадання стрімголов збицька-тись з цього гуркітливого пекла і помчати кудись, де панує тиша і теплінь.
Червона Лань лизала стривожену мордочку сина, цілувала і заспокоювала:
"Ну, ну, мій пестунчику, не бійся, я. з тобою. А дощ, щоб знав,— це добре, рости будеш..."
Оленята, збившись в купу, дрімали. Матері чипіли на варті, пильно стрижучи вухами. Адже .біда могла впасти кожної хвилини. Ліс навколо стогнав. Старі зчервивлені велети не витримували грозового бою з п'яними вихорами і падали з тріскотом на коліна. Молодняк благав у пияків пощади і стелився в поклоні аж до землі. Потік, що звечора підстрибував білим пуделем, обернувся в скаженого гривастого лева, який з ревом котив униз жолобищем уламки скель. Хіба завчасно вловиш серед цього содома і гоморри ходу небезпеки? Ой леле...
Ранок не приніс у бесагах жаданого миру і тепла. Над Весняним пасовищем ліниво, мов гурти тлустих гусей, пропливали сірі хмари. Гуси, мабуть, перепились водою, бо крила їх ослабли і зачіпали кінцями об смерекові шоломи. Вітри-пастухи батожили сірих гусей, скубли їх, пір' я густо спадало на ліс, гойдалось поміж корчами. Дощ здрібнів, наче ранок провівав його крізь густе цідилко, а далі зовсім перестав.
Сухоребра подала знак: "Будемо виходити з туману на ясні левади. Бо мряка, молодиці,— нам пагубна..."
Веснянки сторцували ніжки неохоче: позіхали і потягувались. Матері вилизували їм мокрі спинки, гріли, потім допускали до дійок. Почулося поцмокування і завзяте притоптування копитцями. Один лише хирлявий синок старої Сухореброї не квапився до сніданку. Вона роздратовано плигнула на нього, буцнула лобом: вставай, лінтюху! Але син і не поворухнувся. В матері похололо серце, вона злякано відсахнулась від Принца, зрозуміла: мертвий. Чи вночі придушили ровесники, чи просто вичерпав свою силоньку до дна: криничку даровано йому жабі по коліна. Олениці похнюплено споглядали на старшу, вони завжди її побоювалися і трохи недолюблювали, але тепер по-жіночому жаліли. Веснянки горнулися до материнських ніг: дух смерті наїжачував їм кожушки.
Сухоребра двічі продибала навколо Принца, немов прощалася із ним і перепрошувала, що цуралася його миршавості, що не пестила і не вилизувала... Потім підвела голову і крізь зажуру побачила, що стадо чекає на неї. "Оцим загонистим молодичкам,— думала стара,— мабуть, теж шкода мого Принца, але що означає одна смерть, коли біля кожної лані підростає малюк? Для них треба жити, поки живеться".
І стара олениця ще вище задерла голову, вдаючи з себе горду і спокійну.