У пущах карпатських

Роман Федорів

Сторінка 13 з 20

Зате переконаний: те, що ти чиниш, похвали не заслуговує".

"Я до нічого лапою не торкнувся... нікому крапельки крові не пустив",— виправдовувався Опришок. Про гру з вуйком Гарасимом, звичайно, промовчав.

"Усе одно твої наскоки на Лісову Стежку нагнали на людей страху. Села довкола переполошені. Матері лякають тобою дітлахів. І може статися, що якоїсь днини тебе обступлять люди з рушницями... а мисливські рушниці не рівня пукавці діда Конопельки: у кожному дулі сидить смерть".

Ведмідь моргав очима, язик йому затерп. Він мимоволі пригадав розповідь Рекса про того Сірка, що вільно гуляв по навкружних лісах, поки... поки люди не зробили на нього облаву.

"А коли я втечу?" — ведмідь сподівався на рятунок.

"Куди? Втечеш нині, не минеш кулі завтра або ж післязавтра",— Михасько осудив ведмедя суворо, і тому Опришок не впізнав приятеля, він мимохіть запідозрив, чи не підіслав Михаська з погрозами вуйко Гарасим.

"Я сам прийшов,— розвіяв ведмедеве підозріння Михасько.— Коли ж говорю неприємні речі... коли ж я жорстокий... то це від жадання допомогти тобі".

"Що ж я маю діяти, Михаську? — журився ведмідь.— І так кепсько, і так зле".— Йому було шкода лісової Волі, але й не міг не рахуватися з навислою небезпекою.

Михасько по довгій задумі сказав:

"Вертайся".

"Куди? Пасти корів?" — жалібно простогнав ведмідь. "Ні, вертайся до Залізної Пастки". Ведмідь запротестував: "Нізащо". "Вуйка Гарасима боїшся?" "І його..."

"Він давно забув про ту... пригоду".

"Коби лише та одна. Недавно я бігав за ним поміж кущами, поки Вуйко не видряпався на дуба".

"І ти за ним?" — блиснули весело Михаськові очі

"І я за ним,— сумно підтакнув ведмідь.— Дуже вже солодким цукром пахла його торбина. Торба, отже, винна..."

"А щоб тобі горц на сторч,— згадав Михасько Мамину примовку й при цьому кусав губи, щоб не розреготатися.— Красна це була для вуйка Гарасима наука, ой красна. Але він про вашу зустріч ні пари з уст. Я учора з ним балакав. Каже: "Хай Опришок вертається, доста йому по Лісі блукати. Якось порозуміємось".

"Так і сказав?" — сумнівався ведмідь.

"Слово честі".

"Ая, повір лишень Гарасимові".

"Людям треба вірити,— відповів Михасько.— Людина, щоб пам'ятав, друг звірині. Так написано на зеленому плакаті, що його прибили на закопаних недалеко звідси стовпах, під Лісом, працівники лісництва".

"Гарні мені друзі... Пересадили ведмедя з-поміж ведмедів до людей... як вербу... рости, мовляв. А я не верба. Чому ж люди набивають рушниці?"

"Знову за рибу гроші. Так ми до згоди не дійдемо. Отож слухай мою вимогу: або повертаєшся зі мною у Залізну Пастку, або... нарікай потім на себе".

Опришко замислився.

"Гм, а коли я покину розбійницьке ремесло... не буду людей рушати... навіть не покажуся на Лісовій Стежці... хіба й тоді обступлять мене люди з рушницями?" — Ведмідь ніяк не міг зважитися на повернення до Залізної Пастки, тому шукав дороги легшої і безпечнішої. Та Михасько закопував на дорозі рогатку:

"Говорила-їхала. Голод тебе викине на Стежку".

"До зими якось перебуду, а вдарять морози — засну. Всі порядні ведмеді взимку сплять і лапу ссуть",— боронився Опришок.

"Голодний ведмідь у гавру спати не ляже,— відрубав Михасько.— Так у книжках написано".

"А що воно таке "книжка"?" — допитувався Рудий, мовби це зараз мало важливе значення. Хитрував. Тягнув час, потаємно сподіваючись, що Михасько придумає іншу раду.

"Ет, не мороч, Опришку, голови,— хлопець розгадав його зволікання.— Востаннє питаю: повертаєшся до Залізної Пастки чи залишаєшся тут?"

"Так не галь-паль...— бідкався ведмідь.— Поки що не припікає. Якби порозмислити... зважити... га?"

"Ади, який філософ об'явився. Він, бачите, порозмислити хоче,— гнівався хлопець.— Про мене Семене... як собі хочеш".— І, не озираючись, рушив геть із малинника.

Опришок лежав, мов приголомшений колодою. Клапті спогадів про Залізну Пастку, про щоденну ситу їжу перемішувалися з ваганням і острахом перед Гарасимом; з цього загудзованого і засмиканого кужіля годі було випрясти наймудрішу нитку, клубок якої докотився б до правильного рішення. Найкраще, коли б взагалі не прясти цієї нитки... Надворі, як і до появи Михаська, ясний день... з неба підморгує сонечко... під ногами пливуть-стеляться і ваблять полежати м'які й глибокі плеса мохів. Як і до приходу Михаська, недалеко кривульками підскакує, наче коза, Лісова Стежка, на якій ведмідь випив не одну пляшку молока і з'їв не один окраєць хліба. Все ніби залишилося по-давньому, Михасько був і не був... зараз стихнуть його кроки. Коли б тільки стихли й забулися його слова, що в навколишніх селах чоловіки заряджають на ведмедя стрільби. "Від стрільби-рушниці, від кулі, від людини в ніяку шпаринку не сховаєшся, даремно мені колись здавалося, що я тут пан над панами, людина — ось хто тут господар, під її владою і птах, і .вода, і дерево в Лісі, і Рекс на пастівнику. І я теж... А якщо я теж, то мушу скоритися або нескореним умерти, як той здичавілий Сірко, бо рушниці стріляють прицільно".

Опришок ще не набувся на світі, ще було йому боязко уявляти свій кожух розстеленим біля людського порога, і він кинувся навздогін за Михаськом.

"Та почекай-но, Михаську,— терся Рудий об його штани, мов якийсь Бровко або ж Рекс.— Хіба я заперечую проти Залізної Пастки чи нарікаю на неї? Боже спаси... Вона навіть трохи мені подобається, і якщо ти радиш — то вертаюся. Була не була. Лише, чуєш, гарантуй, що вуйко Гарасим не пом'яне старого".

Михасько помовчував. У в очах світилася, як краплі роси, лагідна усмішка... і цієї усмішки було ведмедеві досить, вона більше важила, ніж копа слів.

Хлопець, вочевидь, наперед відбув з вуйком Гарасимом переговори й підписав з ним від імені Опришка вічний мир, бо зустрічали ведмедя, як весільного гостя. Тільки музики бракувало. Дідо Конопелька салютував Опришкові на прохідній, узявши хвацько дубельтівку "на караул". Вуйко Гарасим — о ніжності телячі! — обняв вештанця, примовляючи: "Де ж тебе, шибенику, носило? Ми тут без тебе почорніли від туги. Чогось мовби бракувало нам у Залізній Пастці. І ніби Директор наш Влас Тимофійович урядують, і Головбух із Зоотехніком на місці, і дідо Конопелька добре вартує. А бракувало, виходить, тебе". Тільки Михасько та Опришок второпали, що означає Гарасимів палець, яким він приплюснув відтопирені губи. Мовляв, ти мене, Гарасима, слухай і на вус мотай. Хай у тебе язик не свербить прохопитися бодай словом або ж півсловом про нашу зустріч на Лісовій Стежці. Людей тут цілий гурт працює... у гурті начальникові потрібен авторитет і так далі. Дійшло?

"Камінь-могила",— заприсягся Опришок й підморгнув Гарасимові, хоч і не був цілком упевнений у його щирості. Йому навіть здавалося, що на дні Вуйкових очей помахують хвостиками чорти. "Ну гаразд, не будемо допитуватися... але й остороги не послаблю, бо таке діло... людську душу не розкусиш, як яблуко, щоб зазирнути, який сидить у ній хробак. Та цур з підозрою і страхом, жіноцтво он збіглося з-поміж шедів... розчервонілі всі, язикаті. Ох, те миле серцю жіноцтво... воно й попліскує тебе по загривку, і жартує солоно, аж від сорому червонієш, і гладить тебе; у жіночок долоні, як сонячні зайчики. Як тут не розімлієш від утіхи, що вже не потребуєш боятися рушниць із навколишніх сіл... а рушниці віднині чигали б на тебе за кожним кущем... як тут не просльозишся, коли вуйко Гарасим пригощає куснем м'яса. Рідні ж ви мої людоньки!"

"їж, їж,— розпалює апетит вуйко Гарасим.— їж і закарбуй собі, Опришку, на носі: покірливе телятко двох маток ссе".

"Хіба я що? — Опришок підняв голову.— Я покірливий... я навіть корови колгоспні пас..."

"Ну, корови у нас пасти не будеш, але якусь роботу дамо. Ти виріс... і такому силачеві гріх без роботи сидіти. Без роботи джмелі в голові плодяться".

"Вуйку Гарасиме,— втрутився у розмову Михасько,— хай Опришок спершу пополуднує. Він, сердега, цілий місяць м'яса не нюхав".

Після обіду добрий і милосердний Михасько змайстрував Опришкові із старої шлеї упряж і причепив посторонки до візка, яким жіноцтво возило лисицям і норкам їдло.

"Ти що, Михаську, з глузду з'їхав? — пробував відпекатися упряжі Опришок.— Я ведмідь, а не якась кляча".

"Хіба я кажу, що ти кляча? Ведмідь ти, і ніхто тебе до кінського роду не записує. Це раз. По-друге,— вдався Михасько до дипломатії,— тягати візок — це не лише кінський обов'язок, сам бачив, що при потребі котили візок і жінки. Це для тебе, вважай, честь".

"Ну, якщо честь, то про що мова,— врешті погодився Опришок. Він завжди охоче підкорявся лагідному слову. Биття його дратувало, доводило до сказу, а лагідне слово, мов жіноча долоня.— Хай буде по-твоєму",— скорився.

"Розумник ти в мене,— підстрибував Михасько,— 3 цієї хвилини ти повноправний член колективу, ніхто тобі не дорікне куснем м'яса й не торкнеться пальцем. Ну, а робота... та хіба це для тебе робота? Забавка. Будеш з підскоками тягати поміж шедами візок з їдлом: соб, цабе, тпру! Добре я придумав, правда?"

Ведмідь бачив його розпашіле обличчя, веселі зблиски очей, хлоп'ячий настрій передавався і йому, він гріб передніми лапами, нетерпеливився в упряжці. Мовляв, рушай же, фірмане, спробуємо, що то значить бути повноправним членом колективу.

Михасько сплеснув у долоні.

— Вйо!

Візок скрипнув і покотився.

Хтось там із подиву вдарив об поли руками, хтось там хихикнув, а хтось і хвалив Опришка; уся, мабуть, Залізна Пастка пасла ведмедя очима. Рудий чув на собі людські погляди, йому сподобалося бути в центрі уваги, до того ж шлея загривок не гризла, візок легкий, як пірце.

— Аби тебе качка копнула,— дивувався дідо Конопелька. Опришок збунтувався...

Це трапилося на другий день, у понеділок, після осіннього ярмарку, але нікому в Залізній Пастці — ні Михаськовій мамі, ні завгоспові Гарасиму — не спадало на гадку, що ярмарок і спричинився до Оприш-кового бунту. Власне, бунту як такого не було: ведмідь не розщибав візком, не шматував також на паси шлею і не пробував підняти на когось лапу або бодай вишкірити зуби. Це був, якщо можна так сказати, мирний бунт. Він розпочався якраз у хвилину, коли Михаськова Мама втерла масні руки об волохатий Опришків кожух і сказала:

— Ось ми й впоралися, Опришку. Поїдемо поволеньки.

Вона завжди любила витирати масні від перемеленого м'яса, яким годували звірків, руки об його кожушину, і завжди лебеділа одні й ті слова після того, коли закінчувала роздавати норкам сніданок та обід.

10 11 12 13 14 15 16