Ноги, щоправда, мліли й підгиналися, у колінах тремтів задавнений страх... Опришок ще не знав, що страх такий живучий. За давній страх перед батогом він лютився на себе; злість додала ногам пружності, ведмідь коротко, по-бойовому рикнув і прискорив крок. Наш Гарасим іще не розкинув умом, як йому повестися — бо ж можна взяти ноги на плечі, але й можна розіграти, як по писаному, радісну зустріч: мовляв, здоров був, Опришку, сто літ тебе не видів-єм, коли ж ведмідь уже був тут як тут. Мав сьогодні Гарасим дрібку щастя, Опришок не відразу почав зводити порахунки, кілька хвилин тупцював нерішуче, роздумуючи, що, власне, повинен учинити із Завгоспом: а чи обняти його, чи за комір узяти, а чи вихопити з-під руки торбу й чкурнути в Ліс. Тугодум був Рудий Опришок. Цих лічених хвилин Гарасимові якраз вистачило, щоб вичитати з Опришкових очей свою долю... вичитав і жахнувся... і змалів, змиршавів, безброве квадратне обличчя пополотніло. Ще щастя, що скористався з Опришкової заминки й непомітно почав задкувати.
— Ти що... ти що, Опришку? — ледве ворухнув задерев'янілим язиком.— Та я тобі... пам'ятаєш... за тата рідного був... хіба не впізнаєш Гарасима?
Аж тепер, зблизька дивлячись у вічі людському страхові, Опришко відчув, що переступив незриму межу, яка стояла між ним, звіром, і людиною. Від цього було трохи жахно, лякала ведмедя несподівана розкованість, в якій начебто все дозволено. В нього мовби виросли крила, він мовби випив відро ясної ясності, яка дала йому горду силу й незалежність від людини. Бо хіба, чуєте, годиться ведмедеві коритися цьому боягузові, котрий навіть не спроможний втікати, а не те що боронитися. Опришкові кортіло сплюнути, зникла охота мститися за колишні кривди... хіба що варто поглузувати з Гарасима.
"Ліпше-но, чоловіче, давай сюди торбу й чимдуж біжи прати свої штани, бо, бачу, мокрі",— поблискував ведмідь білими зубами. Білі зуби заворожували Гарасима, він не розумів ведмежих жартів.
— Ґвалт, рятуйте! — вереснув пронизливо Завгосп. Крутнувся на одній нозі й стрілою шугнув у кущі.
"Покричи, покричи трошки,— посміхався Опришок, кинувшись за Гарасимом у погоню.— Це тобі не зашкодить... та й мені не завадить побігати. Михасько якось говорив, що біг зміцнює здоров'я".
Опришок, якщо чесно признатися, не дуже дбав, щоб конче впіймати Завгоспа, хоч міг це зробити в два-три скоки. Думав: "Побігаю за тобою про людське око, вимуштрую, як єфрейтор рекрута, напущу страху. Ну, а якщо твій казанок на плечах варить, то ніби ненароком загуби свій портфель. Чуєш-но, я мовлю, щоб ти "загубив" портфель... коли б загубив, то й зовсім дам тобі спокій".
Гарасим на біду чи не пам'ятав про свою торбу, чи в скруту давалася взнаки скупота, але торби своєї не кидав.
Навіть коли здогадавсь рятуватися від ведмедя на дереві, то й тоді потяг угору портфель. Вхопив ручку в зуби й гайда.
— Ну, слава тобі, Господи,— Гарасим зручно осідлав грубезну гілляку, почувався в безпеці.
"Єй мой, Вуйку,— казав весело ведмідь, сідаючи під дубом на Гарасимів капелюх,— заскоро правиш службу Божу за врятування.
Вистава ще не скінчилася". Ведмедя розбирав сміх. Та й як тут не луснеш від реготу, коли сидиш собі, як у гнізді, у Завгосповому капелюсі й тобі перед очима миготять щойно бачені картини: як вуйко Гарасим лізе на дуба... як пагілля смикає його за чуприну... як тріщать на товстому заді штани... як приземлялися, мов підстрелені ворони, слідом за капелюхом Вуйкові сандалії. Ну, чистий тобі цирк.
— А-а, ревеш, бо не дістанеш? — подав зверху голос вуйко Гарасим.— На, волоцюго, викуси, на,— тицяв з-поміж гілля кручені дулі.
"Мой, хло',— огнівався ведмідь,— ти мені фіги не сучи, бо руку відкушу. Хіба-с забув, що я нівроку гаразд умію вилізти на дуба. Ліпше-но жбурни звідти торбу — і будемо квити".
— Ха, не до шмиги мої дулі? — вуйко Гарасим баламкав на гілляці ногами.— Почекай, ще й кулі скуштуєш. Сам виллю... сам з тебе шкуру зніму й буду об неї чоботи витирати.
"Гарасимцю, стули писок, бо буде тобі зле!"
Гарасим ведмежого ультиматуму не розумів, але коли б і зрозумів, то однаково не сповнив би. Замість портфеля жбурнув в Опришка сухою ломакою.
"То ти такий?! — гаркнув Опришок.— Я до тебе по-людському, а ти..." — І, довго не роздумуючи, кинувся й собі на дуба.
— Гей, рятуйте!!! — зарепетував Гарасим.
"Кричи, вуйку Гарасиме, не кричи, це тобі не поможе,— казав ведмідь, вхопившись за першу гілляку.— Сказано, що відніму торбу".
Якби Гарасим ухитрився уникнути ведмежої лапи поміж гіллям і прудко спуститися вниз, то, може, наша казка мала б інший кінець. А він, утративши глузд, перся вгору і вгору, ведмідь — за ним. Обидва небораки сопіли, кряхтіли, згадували чорта і Бога, обидва кожної хвилини ризикували зірватися вниз. Лише на самій вершині, яка гнулася в каблук і потріскувала, Гарасим зрозумів, що настала його смертна година.
— Ну, ведмедику, ну, доста,— дзвонив зубами.— Бігме, каюся, що бив тебе. Зарікаюся, чуєш, поки жити буду: не торкнуся ні батога, ні істика, ні палиці. Коли ж торкнуся — хай мені рука всохне по лікоть.
"Ага, почав, Вуйку, проситися? — Опришок задоволено покліпував очицями, зиркаючи на Завгоспа знизу.— Думаєш, так я тобі й повірив. Знаю тебе, не вчорашній. Ось сидиш на вершку, який гнеться і може ось-ось зламатися, а торбини своєї не кидаєш. Скупердюга".
Важко стверджувати, знаючи Гарасимів характер, що він із власної ініціативи розпрощався з портфелем. Але досить того, що портфель пофуркотів додолу, видно, Гарасим випустив його ненароком. Рудий Опришок тільки цього й чекав. Він спокійно спустився на землю, обнюхав портфель з усіх боків і, підчепивши його зубами за ручку, неквапом пішов у гущавину. Через півгодини, поласувавши цукром, смачно похропував, уткнувшись носом у картку з шкільного зошита, на якій Гарасимовими кривульками було виведено: "Проханія до райспоживспілки.
Оцим звідомляю Вас, товаришу голова, що при невияснених обстоятельствах утік із звіроферми, званої серед людей "Залізною Пасткою", ведмідь на ймення Рудий Опришок. Звір це сильний і страшний, а через те небезпечний для нашої кооперації. Прошу прийняти заходи вплоть аж до розстрілу втікача..."
Одного ясного-ясного дня Рудий Опришок лежав у малиннику, нагинав галузки і зривав ягоди. Робив це він абияк, бо голодним не був. Малиною він заїдав черговий сніданок, добутий грабунком на Лісовій Стежці. Цього тижня Опришок залишався у малиннику ночувати й днювати, бо ліньки було дибати до леговища, до того ж поряд жебонів потічок: наковтаєшся малини, зап'єш її водичкою, перекинешся на бік і спиш. Що можна кращого жадати?
Безжурне життя починало карбувати свої сліди: на загривку в Рудого відклався жирок, у лапах — лінива статечність, а в погляді — пиха. Тепер, коли перестрівав на Стежці жінку або ж чоловіка з клунком чи кошиком, то вже не мучився докорами сумління, а на його морді ніхто б і в окулярах не вичитав зніяковілої доброї усмішки, як це було в перші дні. Навпаки, ведмідь витоптував на Стежку гордо й самовпевнено, а коли ж знаходив у вузлику не дуже смачний сніданок, то шматував хустину на китайку, топтав і грізно ревів. Про те, щоб покласти назад у кошик пляшку з-під молока, й мови не могло бути.
Словом, псувався у Рудого Опришка характер.
Годі виворожити, чим скінчилося б Опришкове розбишацтво на Лісовій Стежці, якби не знайшов його Михасько. Хлопець на цей раз не нипав корчами, не горланив на увесь Ліс, на Опришків слід натрапив відразу, та ведмідь і не пробував його маскувати. Щоправда, він здалеку почув людську ходу, нагострив було пильно вухо, потім пригадав, що нема йому кого і чого тут боятися — тут усі повинні перед ним тремтіти — і далі ласував малиною. Поява Михаська його втішила, і він заледве не схопився на ноги, щоб привітати хлопця і потертися боком об нього, як це любив робити колись. Однак в останню хвилину схаменувся, оте давнє "колись" минулося, як учорашня роса, тепер він не потребує хлоп'ячих пестощів, гостинців і навіть доброго слова. Обійдеться, Лісова Стежка дарує йому харч, Струмок — чисту воду, моху для м'якого леговища теж навколо вистачає... а без доброго слова, хе-хе-хе, у Лісі якось проживемо.
Михасько присів на пеньок, простягнув Опришкові руку.
"Здоров, приятелю",— сказав. У голосі співала радісна струна.
"Здоров, здоров",— пробурмотів Опришок, ліниво подаючи лапу.
"Погано, бачу, маєшся,— мовив Михасько.— Скоро очі смальцем затягне".
"Ха, а ти як гадав. Живу — не бідую, хліба не купую".
"О, певно, нащо купувати. Ти хлібець грабуєш".
"Хіба не ти казав: усякий промишляє, як може".
"Казав, але з чого ти взяв, що я намовляв до розбишацтва".
"Обставини змусили,— пробував вигородитися ведмідь.— Голод..."
"Поміж людьми, Опришку, панує закон: хто не працює, той не їсть",— пригадав Михасько почуту в школі фразу.
"Можливо, для людей цей суворий закон справедливий... але для ведмедів — сумніваюся. У ведмедів свій закон. І має бути закон, як повинні жити ведмеді серед людей".— То була бородата проблема, яку Опришок пробував розкусити ще тоді, коли був відгороджений від світу дротяною сіткою Залізної Пастки. В останні тижні, щоправда, давня заковика потроху почала забуватися, бо жив одним днем, і це його задовольняло. Він навіть занехаяв свою мрію про Карпати... Карпати віддалилися, розпливлися у синій імлі, як нереальне видиво. Михасько-ва ж бесіда роз'ятрювала присохлу рану, безжурне життя одним днем блідло на очах, втрачало райдужні кольори і нагадувало лет метелика... метеликові відміряно літати з ранку до вечора; його, Опришкове, гараздування теж коротке: рано чи пізно, а треба було починати життя інакше. Та тільки як починати, де... Ведмідь крутив головою, мовби відмахувався від надокучливих думок... найкраще було б взагалі нічим не морочити голову й жити собі, й підскакувати, як дотепер підскакував... а потім буде видно. Тепер Опришок був схожий на сплюха, що, визирнувши з-під ковдри й ковтнувши морозяного духу, чимдуж накрився з головою, ніби таким способом можна продовжити ніч. Коли б не Михасько, то Опришкові, може, і вдалося б повернутись у безтурботне існування, та хлопець безжально здирав з нього ковдру.
"Я теж не уявляю, Опришку, що повинні робити ведмеді між людьми.