Новий день, як бачимо, починався не вельми весело. Найгірше, що ведмідь не знав, як біді зарадити. Якби тут був Михасько... Михасько порадив би. Або бодай Гарасим... Люди порадили б, як рятуватися від голоду... люди на всяку хворобу мають лік. Ось хоч би взяти, приміром, того ж ненависного вуйка Гарасима. Той, будучи інколи в доброму гуморі, любив поварнякати з ведмедем:
— Хоч ти, Опришку, й німа звірина, але я тебе якраз за це люблю: що б я тобі не говорив, а ти слухаєш і мовчиш. Я тобі навіть не боюся признатися, що поряд із сріблястими лисичками та всякою іншою державною живністю набирають сальця також мої кабанчики. Це ніби і не злочин, держава від цього не збідніє... і водночас — це злочин. Деколи аж свербить язик похвалитися кумові Юркові чи там Іванові, що я теж не ликом шитий і теж "умію жити". Це, щоб знав, Опришку, така вже людська слабість не втримати язика за зубами. А я таки язика прикушую, бо нині скажеш кумові, а завтра тебе покличуть до прокурора. Тобі одному признаюся... і маю від цього задоволення: і сверблячку втолюю, і певний, що далі не рознесеться. Це одне. А друге... Ти, мабуть, помітив, що я завше мугикаю собі під ніс якусь співанку. Люди думають, що вуйко Гарасим співає від веселого життя, а я тобі, мов на сповіді, признаюся, що співанка допомагає чоловікові забути всілякі страхи... ну, приміром, несподівану ревізію або якусь іншу халепу. Е, Опришку, не дурний вигадав співанку.
"То, може, й собі спробувати заспівати, га? — роздумував Опришок.— Може, співанка й від голоду помагає?"
Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться, бо як напружував Опришок пам'ять, як не мурликав, а жодної ведмежої співанки пригадати не міг. Він узагалі не був певний, чи існують ведмежі співанки. Можливо, що десь там у Карпатах, де блукають його родичі, вони і є... співанки про бої між ведмедями-самітниками, співанки про пахучий мед диких бджіл, співанки материнські, колискові... Ця остання, колискова, довго жила в Опришковому серці, поки врешті не забув її,
"То, може, замурликати людських співанок, перейнятих від вуйка Гарасима? Спробую:
У горах Карпатах ой там би я жив, 3 гори на долину усе би-м ся дивив. Там пташки співають...
Ні, ця, що про пташки, не допоможе, треба веселішої:
Ой кувала зозуленька, сіла на кошару, Подаруй ми персте ни ну, молодий вівчарю..."
Рудий Опришок ще й притупнув лапою, бо так любив притупувати вуйко Гарасим, і тепер ведмідь набув упевненості, що голод від нього відступить.
Чи ти, Йванку, з коня впав, чи ти, Йванку, впився. Чи ти, Йванку, в миленької чарів наживився... Рудий Опришок замовк, надслуховуючи, як буде з нього виходити, мов злий дух, пан-голод. Йому навіть причулося, що десь тріснула гілка... десь зашелестіло в кущах... десь протупотіли кроки, і він на радощах аж підскочив... підскочив і упав, підкошений судомою у животі, "їссст-и-и-и-и!!!" — заревів.
Ні, не допомагали Гарасимові співанки, недобрі, видно, ці співанки, треба б інакших співати, тих, котрі знає Михасько. "Михаську-у-у-у-у", Опришок сидів і плакав.
Михасько, щоправда, першого дня бігав по Лісі і волав Опришка, просив вернутися, але той, притаївшись у рівчаку, не відзивався. Ведмідь мав на хлопця жаль, що той прирівняв його до паршивого Рекса. Сьогодні, коли жаль минувся, сплив сльозами, Опришок почав леліяти думку, що, мовляв, знехтую, потолочу ведмежу гордість, піду до Михаська й перепрошу його: так і так, Михаську, вибач, голод жартів не любить, буду пасти не те що корів, а й бородатих кіз, лише дай їсти.
Ведмідь скочив на задні лапи. Він уже був готовий бігти на пастів-ник... і таки почвалав би, коли б у цю хвилину ранковий легіт не доніс до нього знайомого людського запаху, змішаного з ароматом хліба, молока і сала. Опришок аж очі заплющив, уявляючи, як би то він смачно поснідав куснем хліба... а коли б той хлібець та ще запити молоком!..
Облизувався Опришок.
Смачні запахи мотеличили голову, збурювали кров, він уже й не пам'ятав, як навпростець, мов жива торпеда, метнувся через корчі, пні й рови на стежку, якою ходили люди. Сподівався, щоправда, що то Михасько навмисне дразнить його їстівним... а якщо не Михасько, то мусить це бути якась з жінок, що працює у Залізній Пастці, а вона теж не поскупиться, як раніше не скупилася ні одна з них.
Та стежкою тим часом прямувала незнайома жінка. Була присадкувата, дебела, в одній руці тримала сапу, в другій — несла кошик, звідки якраз і випахчувались смачні зваби.
Правду кажучи, Опришок, помітивши сапу, трішки протверезів, бо всяка палиця, а до того ще й окована залізом, може спричинити біль, та вибору не мав. Він вишугнув із кущів і перехильцем почвалав назустріч жінці. Ні, він зовсім не мав грізного вигляду, бо й не гадав робити жінці зло, свої добрі наміри виказував через привітну усмішку, очі його блимали по-жебрацьки запопадливо. Мовляв, жіночко-зозулько, бігме, я тебе й пазурцем не зачеплю, я не якийсь там Гарасим з батогом, я тільки хочу попросити в тебе скибку хліба... таку ма-лесеньку-малесеньку скибочку.
А жінка, здибавшись на стежці з ведмедем, скрикнула, сплеснула долонями і впала у траву, обхопивши голову руками.
Про сапу і кошик, звісно, забула. Вони лежали сиротливо на обочині, й Опришок довго не зважувався підступати до них.
"Оце тобі ситуація,— бурмотів.— Злякалася... мене злякалася, ніби я розбишака дикий чи що? — Він тицяв їй носом у потилицю і пробував обережно перевернути жінку горілиць; вона трималася землі міцно, мовби примерзла.— Бач, удає, що вмерла. Десь, певно, чула, що ведмеді мерців не рушають. Смішна... я ж бо бачу, що хитруєш. Ну-ну, вставай, не грай дурня. Не такі ведмеді страшні, як їх малюють. Я ось, наприклад, лише хотів попросити в тебе скибку хліба",— і він кинув оком на звабливий кошик.
Жінка не обзивалася.
Що говорити, поснідав наш Опришок не гірше, ніж зробив би це в районному ресторані: з,#ів кусень хліба, схрупав два яйця і шматок с5ала, на десерт випив склянку молока. Смакота ж... Снідав він, не кваплячись, статечно, мовби аж розкошував кожним ковтком. Йому й на гадку не спадало, що чинить злодійство... гріха за душею не відчував і докору сумління теж. Воно, звичайно, теє... здалось би залишити якусь там крихту й жінці, але... жінка з голоду не вмре, у неї вдома повна комора сала, інакше б не лежала мовчки. Ну й лежи на здоров'ячко.
Опришок після трапези витер морду, кинув у кошик порожню пляшку й почвалав у кущі. Тут мусив озирнутися, бо жінка вже стояла на ногах, розмахувала грізно сапою і пащекувала на чім світ стоїть: "Ах ти, сякий-такий злодюго, вороже рудий, чорте кривоногий, я буду не я, якщо не знайду на тебе управи". Йому ж би огризнутись, й жінка напевно замовкла б, але не посмів, бо вона таки мала рацію. Цур їй, покричить та й перестане.
Так, зрештою, і сталося. Жіночий язик притупився, і вона пішла своєю дорогою. А ведмідь, прислонившись спиною до дуба, мурликав, що Воля, людоньки добрі, коли в тебе напханий живіт, просто-таки мальована красуня, і коли б він зопалу подався до Михаська, то до кінця ніколи не осягнув би краси своєї Волі, не сидів би, як оце тепер, у холодку під дубом, а з висолопленим язиком бігав би по пастівни-ку, завертаючи із шкоди колгоспну худобу. Фе-е... Рудий крутнув головою, уявляючи себе пастухом, і хвалив свою ведмежу розсудливість: "Ось що то значить сім разів відміряти, а один раз відрізати. Цією стежкою завжди ходять люди... отже, буде в мене завжди свіжий харч. Просто й розумно".
Він весело поглипував на Стежку, хотів було вголос назвати її годувальницею або ж мамою рідною, слово, однак, не злетіло з язика, бо... бо на стежці появився вуйко Гарасим. Ведмідь сторопів від несподіванки. Він міг сподіватися тут будь-кого, лише не Завгоспа із Залізної Пастки. Опришок ледве стримався, щоб не чкурнути в гу-щавник, мовляв, цьому батіжникові ліпше на очі не потрапляти... а ще ліпше принишкнути й перечекати, поки він пройде.
Гарасим дибав Стежкою поважно, мугикаючи під ніс співанку, на боки не озирався; і здавалося, що єдиною його турботою було не випустити з-під руки витертий портфель. Опришок не від сьогодні знав цю торбину, в кращі часи вуйко Гарасим частував з неї цукром, це, правда, діялося давно, дуже давно, тепер у це й не віриться. І таки не повірив би Опришок у те далеке частування, якби не запам'ятав солодкий, майже медовий смак цукру.
Так, було колись...
Ой було...
А якби... якби й сьогодні спробувати, чи припадком цукор не став гірким, га? Свят-свят, ти що, Опришку, здурів, вуйко Гарасим — не жінка страхопудна, дивися-но; у нього плечі, як двері, а кулаки, як довбні. Поцупить за загривок — не вирвешся. А потім — батогом, батогом.
Брр...
Недавній пекучий біль кольнув у серце, й Опришок поник, знітився, відчуваючи, як страх, немов мотуззям, спутує лапи. Вуйко Гарасим, мабуть, ніколи не дізнався б про ведмеже чатування, коли б Опришок, подзвонюючи зубами й знову переживаючи Вуйкові побої, мимоволі не пригадав той мент, прояснілу ту хвилину пам'ятного ранку, коли доведений до відчаю болем, забувши про покору, виховану в нього змалку, звівся на задні лапи й показав напасникові зуби. Опришок тоді вперше побачив, що й він здатний наганяти страх.
А якщо здатний, то чому б і сьогодні трохи не полякати Завгоспа Залізної Пастки... полякати, попом'яти за давній біль боки й показати, що Рудий Опришок живе на Волі, як пан... живе і обходиться без смердючої конятини.
Ех, будь що буде...
"Почекай, поче... А якщо Гарасим на цей раз не злякається, а якщо тримає напоготові ніж або якусь іншу залізяку, то що тоді? Від Завгоспа всього сподівайся, підступний він, хитрий. То хай тюпає собі на роботу, Бог з ним, з Гарасимом? Ліпше його не чіпати. Але знов же — що значить, не чіпати? В його торбі є цукор, це точно. Ну й до цукру теж. Та й, чуєте, люди добрі, ведмідь я, а чи помело, повинен я колись сміливість гартувати".
Це справді видався для Опришка неабиякий екзамен. Найлегше б було махнути на Гарасима лапою і вдати, що не помітив його на стежці. Але Опришок підсвідомо зметикував, що коли сьогодні махне лапою, то завтра перестане себе поважати. "Це означатиме, що боюся Гарасима... що я не знайшов у собі сили довести батіжникові: видиш, я не облізлий Рекс, який скапцанів на людській роботі, я, Вуйку, ведмідь, і мусиш з цим рахуватися".
Підбадьорившись, ведмідь схопився з місця.