Така наша природа. Інакше нудно було б жити. І таки нецікаво було б без пушкінського вченого кота, без Котигорошка, без жар-птиці і... без Олекси Довбуша теж. Гуцули — великі фантазери, вони й Довбуша вигадали. Слово честі. Не вірите? Порівняйте Довбуша — постать історичну, реальну, з постаттю, яка живе в казках і легендах. Вони обидва мовби й родичі, може, й брати, але такі не схожі між собою! У них різні батьки: Довбуш історичний — плід доскіпливих хронікерів, реєстраторів подій, Довбуш легендарний — дитя народу. А якщо так, то не бігай, хлопче, як посолений по верховинських селах із записником, бо чогось принципово нового, невідомого фольклористам, не запишеш ні риски. Отож тобі рада і порада: піднімись, якщо можеш, на вершину й звідти, з людської висоти поглянь на Олексу. Побачиш перспективу — і пиши. Тільки не забудь позичити в людей мірку, щоб не вийшов Довбуш ні замалим, ні завеликим.
...Аж через п'ять років після смерті Євгена Яковича закінчив я свою повість про Довбуша "Жбан вина". Якщо ж він здобув певну прихильність читача, то заслуга в цьому насамперед Сагайдачного.
Вони мешкали в Косові на вулиці Леніна в старому, повному вечорових зітхань і скрипу, двоповерховому будинку. Зоя Антонівна не раз надокучала Євгену Яковичу, щоб добивався кращого помешкання. Він відмовлявся:
— Нащо нам краща чи більша хата? Нас двоє. Вистачить і цієї.
Квартира в них була справді маленька: кухонька й кімната. Умеблювання — якнайпростіше. Дехто навіть дивувався цій невибагливій скромності.
— Хіба меблі прикрашають хату? — запитував Євген Якович.— Я дотепер думав, що люди.— І хвацько підкручував вуса.
— Май розум, старий. Якщо для себе не хочеш пристарати нову квартиру,— стояла на своєму Зоя Антонівна,— то бодай потурбуйся про свої скарби. Лежать-бо вони нерозвішані, нерозібрані, купами. Людям не покажеш.
— Хто схоче — побачить.
Зоя Антонівна мала слушність: їхня квартира буквально тріщала від усякого добра. Чого тут тільки не зібрано: кахлі, миски, корчаги, жбани, гуцульська народна одежа, різьбярські речі, намисто, бартки, писанки... Все це висіло на стінах, лежало на полицях, у скрині, під ліжком — не кожний музей міг похвалитися таким запасником. Колекція Сагайдачного славилась оригінальними творами, речей другорядних він не тримав. Пізніше, уже після смерті чоловіка, коли вийшов з друку дванадцятий том Української Радянської Енциклопедії, в якому вміщена стаття про Євгена Яковича, Зоя Антонівна говорила:
— В енциклопедії пишуть, що він "також відомий як збирач творів українського народного мистецтва, зокрема гуцульського". Це вірно, і разом з тим — ні. Він не вважав себе збирачем, тобто колекціонером, міняйлом, яких тепер розвелося достобіса. Він був хранителем... Головним, може, хранителем гуцульського народного мистецтва. Євген Якович речі не вимінював запівдарма, а купував на свою трудову копійку, бо знав їм справжню ціну. Траплялось, що нам дещо дарували, і тоді він тим, що дарували, цілував руки, примовляючи: "Знаю, газдинько ґречна, і ви, газдонько, що ця річ для вас свята, бо належала комусь з вашої родини або вам особисто нагадує молодість. Та повірте: потрапляє в добрі руки. Тепер вона людям послужить, як вашому родові служила".
Слово в нього тверде: жодна річ, яку добув, справді не потрапляла в інші руки, не ставала предметом купівлі-продажу. Коли один ленінградський колекціонер пробував звабити Сагайдачного великими грішми, які, мовляв, він заплатить за гуцульські кахлі, то Євген Якович випровадив гостя з помешкання:
— Іди, чоловіче, забирайся геть. У мене справді скрутно з грішми.., але не будь, це нечесно, змієм-спокусителем. Твої гроші розпливуться поміж пальцями, як вода, кахлі розкомплектуєш, розгубляться поодинці між такими, як ти,— і рахуй.— втрачені вони для мистецтва. А завтра прийдуть до мене нозі покоління, які схочуть подивитися на творіння своїх батьків і дідів, щоб збагатитися і створити нові. І що я їм покажу? Іди, іди, чоловіче, поки я добрий!
— Але ж на це є музеї,— не вступався з хати впертий колекціонер.
— Вважай, що моя збірка є філіалом державного музею, з якого нічого не виноситься і не продається.
Очевидно, так само вважали в Міністерстві культури СРСР, па замовлення якого був знятий фільм про скарби подружжя Сагайдачних.
Збиранню творів гуцульського народного мистецтва Євген Якович присвятив п'ятнадцять років свого життя. До кожної, бодай і найменшої, речі прив'язувався, як до живої істоти: міг напам'ять намалювати, а вже розповідати — цілі години. Пам'ятаю, якось він довго просвіщав мене з приводу однієї великої миски пістинських майстрів XIX століття. Нічого особливого в ній мені, неофіту, здавалось, не було: якісь неоковирні рибини в колі та кілька хрестиків. Для Сагайдачного ж примітивні рисунки таїли в собі певний смисл.
— Ніщо, жодна рисочка в людській творчості не є випадковою,— говорив.— Все має свій глибокий смисл, красу і практичне призначення. Хто знає, може, подібні рибини стародавні гончарі малювали спершу на ритуальних предметах... може, на таких ось мисках дяя омивання. Наливали люди в миску води — і риби мовби оживали, плескали хвостами. Риби німі, мовчазні, а мовчання — мудрість. Миски, можливо, нагадували тому, що омивався у ній: будь мудрим. Безперечно, ні пістинські гончарі XIX століття, ні їх попередники з більш давніх часів уже не могли пояснити сучасникам значення риби, як не можуть розтлумачити космацькі та шешорівські жінки візерунки на писанках. Для них це тільки орнамент, елемент композиції, часточка краси. І тільки.
— А ви прагнете їх розшифрувати?
— Нелегка це задача. Та й навіщо все розшифровувати? Це я так, до слова прийшлося. В речах гуцульської роботи не шукаю талісмана, шукаю, аби-с знав, Чугайстра, його танцю. Шукаю потягу простої людини до краси, до доброго.
Якщо надворі падав дощ або завивала худерлиця і Євген Якович із Зоєю Антонівною не могли вирушати, як звичайно вони це робили, в гори, то він сідав посеред хати, розставляв добуті зі скрині речі й вивчав їх. Милувався ними.
Він був талановитим художником. Немалої популярності зажили свого часу його декоративний розпис "Весілля", картина "Коні" та інші твори. Я бачив десятки його етюдів, спостерігав, як вони створювалися, але сьогодні не можу похвалитися, що в моїх блокнотах збереглися записи його розповідей про власну творчість. Він чомусь уникав цієї теми.
Зоя Антонівна пізніше пояснювала:
— На те було багато причин. Живопис для нього — святая святих. Шукав себе і в скульптурі. Працював як театральний художник. Любив також фрески, малював їх. Та думаю, що в глибині душі був незадоволений собою і власними пошуками. Жило в ньому надломлене дерево, яке вічно сочилося кров'ю. Він не вмів маювати спеціально для виставок, через це мало виставлявся. Любив Петрова-Водкіна, знаменитого російського художника, якого по-справжньому визнали тільки в 1966 році, коли в залах Російського музею була розгорнута ретроспективна виставка його творів. Та аж поки не сталося... Кузьма Сергійович мав певний вплив і на Євгена Яковича, і цього не могли не помітити критики. Звідси й наслідки. Давалися також взнаки наші мандри по Україні, невміння уживатися з людьми, від яких залежала його мистецька доля. Ех, якби він дожив до 1967 року, коли Львівська картинна галерея влаштувала виставку його творів. Були захоплені відгуки, великі гурми відвідувачів. По суті, це Галерея відкрила Сагайдачного-художника для широкої публіки. Але він умер у 1961 році, не дочекавшись свого тріумфу.
Як не погодишся з Зоєю Антонівною?..
Живопис — його храм. Художник часом проклинав роботу, зарікався у години розпачу не брати до рук пензля й тут же хапав його, щоб накидати на картон або полотно краєвид, самітне дерево, гуцульську гражду, пам'ятник архітектури, сучасне село...
Шкодили Сагайдачному як художнику розсіяність і, як не дивно, широта зацікавлень: археологія, етнографія, фольклор, історія мистецтва. Він хапався до всього, за все брався, йому не вистачало організованості й самодисципліни, щоб спрямувати свої зусилля на якусь одну солідну працю. Зоя Антонівна згадувала, що він нахвалявся сісти за велике полотно: нахвалявся і відкладав роботу на невизначе-ний час.
Жили в Сагайдачному дві людини: художник і вчений. Роздвоєність заважала творчості, доводилось також немало уваги приділяти викладацькій справі (40 років педагогічної діяльності — не жарт). Потім у Косові прийшло до нього замилування народним мистецтвом, яке заполонило його повністю. Чи будемо за це нарікати на художника? Хто знає, може, істинним його покликанням і було збирати, популяризувати, не давати загинути унікальним речам, вивчати їх і на базі мистецтва традиційного плекати паростки нового.
Опісля, через роки, він згадував про цей день з іронічною посмішкою. А тоді, похмурої осені 1948 року, лежав у ліжку в одній з училищних кімнат, яку дирекція виділила для житла, розчервонілий у гарячці. Час від часу в грудях вибухав тяжкий кашель. Зоя Антонівна, стривожена його несподіваною хворобою, сиділа на краю ліжка і клала на чоло вологі хустини. Дорікала, як дитині:
— І треба ж тобі, Женю, в підбитому вітром плащику нипати в дощ і холод понад водоспадом Гуком? Мало влітку на нього надивишся? Ти також забув, що це околиця Косова, могли й бандерівці підстрелити. Час-бо непевний...
— Все могло бути, Зою,— погоджувався.— Правда твоя: на Гук я влітку надивився. Та забаглося на нього поглянути восени. Якби ти бачила... клекочуть сизі холодні бризки... падає зі скелі на скелю синій од студені, гострий, як ніж, струмінь води. Каміння аж мовби горбиться під ним. А зверху січе дощ. Ех, шкода, що не взяв з собою парасольки й мольберта.
Зоя Антонівна сплеснула в долоні.
— Поводишся, як хлопчисько. Тобі уже давно за п'ятдесят, не забувай.
Він кволо посміхнувся.
— Тому й поводжуся по-хлоп'ячому, що скоро стукне шістдесят. Знаєш хлоп'ячий закон: хочу бачити більше. Хочу встигнути, Зою, якнайбільше побачити. В Косові я майже рік, обходив багато його мальовничих куточків, а ще більше їх чекає на мене. Вони ж бо всі просяться під пензель і олівець. Коли встигну?
— Збираєшся вмирати? — спитала жартома Зоя Антонівна.
— Ну, костомаха почекає.